Олександр ХАЦКЕВИЧ: «Коли мене хотіли купити, в Суркіса відключився факс»

Таких інтерв’ю в його кар’єрі було не дуже багато. Олександра Хацкевича не назвеш неговірким, але перед журналістами він відкривався нечасто. Але нам пощастило.

Хацкевич розповів Sport.ua про Лобановського, його футбол, систему преміювань і штрафів, непорозуміння з представниками ЗМІ і про те, що не вдалося під час тренерства в «Динамо». Нахабство Деметрадзе, «казка» Супряги, співпраця з Красніковим, букмекерський скандал на Кіпрі і сутичка з кібіцами у Польщі – це те, що має зацікавити як прихильників «Старої школи», так і модернового футболу.

– Олександре Миколайовичу, коли ви починали займатися футболом, у тодішньому СССР точилося гостре протистояння двох футбольних філософій – прагматичного стилю Лобановського і щирого футболу Малофеєва. Ви були на якійсь зі сторін чи як білорус патріотично підтримували Малофеєва?
– Я тоді ще малий був, просто хотів грати в футбол. З Едуардом Васильовичем, зрозуміло, перетнувся раніше, ще коли 16-річним потрапив у дубль мінського «Динамо». Це ще був чемпіонат СССР. Тоді в мінське «Динамо» мріяли потрапити всі хлопці. Кумирами в нас були Сергій Алєйніков, Юрій Пудишев, Андрій Зиґмантович. Про київське «Динамо» в той час навіть думки не було. Цікаво, що мій перший виїзд за мінське «Динамо» був саме у Київ. Тоді ми грали на нинішньому стадіоні імені Лобановського. Після того відвідали матч перших команд на Республіканському і разом добиралися додому. Я за основу дебютував, коли СССР розвалився. Тренери київського «Динамо» на мене вочевидь увагу звернули, коли ми їх «Динамо» мінським перемогли в групі Кубок Співдружності 1996 року. В півфіналі кияни, правда, виграли, але влітку мене вже запрошували до Києва.

– Грою та функціями на полі ви чимось схожі на Алєйнікова, мабуть, найуспішнішого білоруського футболіста 80-х, який був віце-чемпіоном Європи і виступав за «Ювентус». Його гра наклала відбиток на вашу?
– Алєйніков, звісно, подобався. Проте все ж найбільше захоплювався Пудишевим і всім поколінням мінського «Динамо», яке виграло чемпіонат СССР в 1982-му. Алєйніков, звісно, на той час представляв сучасніше покоління, я з Серьогою навіть встиг пограти поряд у першому матчі збірної Білорусі проти норвежців. Мені тоді було 18 років і коли вийшов на одне поле з Алєйніковим і Ґоцмановим, відчував неймовірне піднесення. Але все ж Пудишев назавжди залишиться головним кумиром.

«Потерпи, ще чотири дні і побачиш м’яч»

– У київське «Динамо» ви прийшли в той час, коли команда переживала не найліпші часи та ще й у попередньому сезоні отримала дискваліфікацію за підсумками відомої історії про шуби…
– Я переходив у ту мить, коли дискваліфікацію вже зняли. І йшов більше для того, щоб грати на міжнародній арені. А тоді ж у Лізі чемпіонів з представників колишнього СССР виступали тільки кияни і московський «Спартак». Інша річ, що в новому розіграші єврокубків ми грали теж не найкращим чином: спершу поступилися в кваліфікації Ліги чемпіонів віденському «Рапіду», а потім й узагалі в Кубку УЄФА програли швейцарському «Ксамаксу». Тоді це для всіх був шок.

І найцікавіше, що в «Динамо» тоді були класні футболісти – Калитвинцев, Максимов, Леоненко, Беженар, Лужний, Шматоваленко. Це ж люди, які ще виступали в чемпіонаті СРСР і за збірні Союзу. Ніхто не розумів, чому так відбулося. А я – тим паче, адже приєднався до команди лише на передсезонних зборах у Швеції. Звісно, ми розраховували виступати лише в Лізі чемпіонів і коли поступилися «Рапіду», були страшно пригнічені. Припускаю, що на «Ксамакс» у такому настрої ми просто не налаштувалися. За всю мою кар’єру гравця в «Динамо» це був найгірший відрізок.

– Апогеєм тоді стала поразка 3:4 від «Ворскли» в чемпіонаті України. Після неї тренер Йожеф Сабо звинуватив окремих гравців у здачі матчу, а воротаря Ігоря Кутепова прибрав з команди.
– Треба знати Йожефа Йожефовича. Якщо команда програє, то футболісти його плавлять. Сабо – дуже емоційний. Якщо не звертати уваги на ці емоції, то працювати з ним дуже цікаво. Мені так точно було цікаво.

– Вас він, здається, любив.
– Не знаю, чи любив. Мені здається, він нікого не любив, крім себе. Але мені з ним було цікаво.

– Через три місяці після поразки від «Ксамакса» команді вже представили Лобановського. Пам’ятаєте першу зустріч з Валерієм Васильовичем?
– Перша зустріч була загальною, ще перед Новим роком, якщо не помиляюся, на стадіоні «Динамо». Більш ґрунтовно ми розмовляли вже тоді, коли 5 чи 6 січня 1997-го прилетіли в німецький Руйт на перший збір. Індивідуальних розмов попервах не було. Та й важко було зі всіма переговорити, враховуючи, що на перші збори нас полетіло осіб 50 лише футболістів.

До приходу Лобановського ми готувалися ще з кінця жовтня, коли самого Валерія Васильовича ще не було, але на всі виїзди з нами літав його майбутній помічник Анатолій Пузач. В Руйті Лобановський вочевидь теж знайомився з командою, приглядався, хто на що здатен і кого варто залишити. Впродовж трьох тижнів зборів у Руйті Лобановський спостерігав за процесом зі сторони. Тренування проводили Анатолій Дем’яненко і Пузач. Лобановський міг провести хіба мінімальні розбори тренувань. Навіть коли ми провели перший контрольний матч, відбулося лише загальнокомандне зібрання, на якому Валерій Васильович пояснив, що він хоче бачити, що йому сподобалося, а що ні. Індивідуальні розмови почалися вже коли поновився чемпіонат України. Мені перша розмова, чесно кажучи, не запам’яталася.

– Коли Лобановський повертався з Близького Сходу, футболісти вочевидь очікували зустріти деспота. Але побоювання, наскільки можна зрозуміти, виявилися марними.
– У Руйті в нас з першого дня було по три тренування: пробіжка до сніданку, тренування після сніданку і вечірнє заняття. Коли на п’ятий-шостий день почали нити, що важко, Дем’яненко сказав, що ми вже працюємо більш систематизовано. «Коли ми були молодими, якісь досліди Валерій Васильович на нас ще проводив», – казав Анатолій Васильович. Вже пізніше, коли познайомився з Володимиром Мунтяном і Володимиром Онищенком, зрозумів, що нам у порівнянні з ними було зовсім легко. На них Зеленцов, Базилевич і Лобановський проводили експерименти – хто виживе, той гратиме. Наше покоління, можна сказати, скористалося тими напрацюваннями.

– Каладзе на перших зборах у Ялті начебто втрачав свідомість.
– Та звісно, що легко теж не було. На першому зборі в Руйті кожен з нас мріяв лише про одне – добратися до ліжка. Не було навіть бажання та сили іти обідати. Змінилося все: об’єми, інтенсивність тренувань. Коли Лобановський прийшов, то сказав: «Сучасний футбол – добре. Але ми не зможемо перемогти «Реал» за рахунок класу. Найперше маємо всіх перебігати». Зрештою, бігати можна навчити будь-кого. Вважаю, що ми заграли, бо в команди був дуже високий інтелект, гарна технічна виучка, кожен гравець доповнював один одного.

Ось Каха коли прийшов, спочатку не міг витримувати навантажень. Але відразу було видно, що це гравець, що він швидко навчався, у нього сильна технічна підготовка. Каладзе було важко ще й тому, що він потрапив під ці навантаження влітку, під спеку. Ми вже мали певний фундамент і переносили навантаження легше. Новачкам витримувати цю неспеціальну роботу, якої давалося дуже багато, було надто складно. Не кожен витримував. Пригадую, як до нас приїхав хлопець з московського ЦСКА. На третій день він вставив палець у двері і бив ці двері, щоб травмуватися. «Більше так не можу. Я хочу з м’ячем працювати. А тут три дні на м’яч не було й натяку», – каже. «Потерпи, ще чотири дні і побачиш м’яч», – втішаємо. Думаю, розумієте, що ці навантаження важко давалися не лише фізично, а й психологічно.

«Спокійно. На селі теж має бути свято»

– Починаючи зі згадуваного вами збору в Руйті в січні 1997-го і десь пів весняної частини сезону «Динамо» вигравало просто всі матчі, навіть жодного разу внічию не зіграло. Пригадуєте, де трапилися перша осічка?
– Чесно кажучи, ні.

– З тернопільською «Нивою». Лобановський місцевому телебаченню на запитання «Чому «Динамо» програло перший матч після його приходу, відповів: «Бо найкраща команда України – «Нива».
– (Сміється). А, згадав! Знаєте, що Васильович нам після цього матчу сказав? «Спокійно. На селі теж має бути свято». Зізнаюся, ми тоді очікували на рознос. Але Лобановський вочевидь розумів, що команда на ходу і трапилася випадковість. Та це не означає, що спокійно ту невдачу сприйняли ми. Звісно, поразка зачепила… Розноси нам зазвичай влаштовували після хороших матчів. Коли забивали два-три швидких м’ячі і кидали грали, влаштовували модні в наш час «тікі-таки». «Ви не маєте права! Ми готуємося не до чемпіонату України, а до єврокубків! А там треба викладатися 90+ хвилин!», – говорив тренер.

Щодо того, що тривалий час лише вигравали, то, вважаю, що ми виросли в усіх аспектах. А ще не дозволяли собі розслабитися, бо дуже високою була конкуренція. Зіграти одну гру невдало ще допускалося. Але якщо погано проведеш два матчі, то можеш сісти на лаву і очікувати на наступний шанс дуже довго. Точніше, можна було взагалі випасти із заявки на матчі. Це кожен розумів і викладався незалежно від того, товариська це гра чи офіційна. Звідси й такий результат.

– Проте, мабуть, ніхто не очікував, що після «Ксамакса» торік команда почне трощити в Лізі чемпіонів «Барселону».
– В нас була внутрішня впевненість, що щось має бути. Ніхто не розумів, що саме, наскільки далеко ми здатні зайти. Тим паче, що склад суттєво омолодився: вже не було Віті Леоненка, Беженар і Шматоваленко грали мало. Так, залишалися Калитвинцев, Максимов, Лужний, Косовський і Головко, але вже стабільно грали молоді Ващук, Дмитрулін, пара Шевченко-Ребров. Андрій і Сергій робили різницю в чемпіонаті України, але ніхто не уявляв, на що вони здатні на рівні Ліги чемпіонів. Не знаю, може, Лобановський розумів наші реальні можливості, але команда – точно ні.

– Калитвинцев колись говорив, що тривалий час команда в тренувальній роботі моделювала гру проти «Барселони».
– Я б сказав, що ми готувалися з прицілом на матчі з топовими європейськими клубами. Спеціальна підготовка під «Барселону», якщо не помиляюся, була, коли стало відомо, що будемо грати з каталонцями. Тодішні можливості телебачення ще не давали змоги розібрати гру суперника так, як це можна зробити зараз. Камера з гелікоптера могла показати схему, за якою грає «Барселона». Але загалом ми бачили лише як каталонці грають з м’ячом, але не як розташовуються, як діють без м’яча. Розібрати індивідуально кожного футболіста так, як це можна зробити зараз, побачити повну побудову як команда пересувається, тоді було неможливо. Ми знали, що є «Барселона», що там грають Рівалдо та Фіґу, але конкретики було мало. Ми були готові до всіх суперників ментально і розуміли, що для перемоги над таким опонентом треба дістати з себе трохи більше, ніж дістаєш у чемпіонату України.

– Поступившись 0:3 у Києві, представники «Барселони» обіцяли помститися вдома. Мовляв, виїзна поразка – випадковість. Скажіть, команда не боялася потрапити під гарячу руку?
– Від зайвих побоювань нас врятувало незнання іспанської. Ми не знали, про що говорять представники «Барселони» і готувалися показати те, на що здатні. Так, по дорозі на «Камп Ноу» вболівальники жестами показували нам у вікно – 4:0, 3:0. Але ми розуміли, що випадково виграти 3:0 у Києві було неможливо. Тому як би не налаштовувалася «Барселона», про розгром у відповідь не могло бути мови. Навпаки, ми їхали в Барселону з думками, що здатні перемогти повторно. Пригадую, що тренер назвав склад, а установка на матч тривала не більше півтори хвилини. Таких понять як «високий пресинг», «середній пресинг», «низький пресинг» тоді не лунало взагалі. Лобановський говорив лаконічно, а потім залишив нас, щоб поговорили між собою. Про що ми говорили – не пам’ятаю, але, видно, до чогось домовилися, раз виграли 4:0.

«VAR ще не було, але суддя виявився зрячим»

– За той матч ви отримали найбільші преміальні в кар’єрі?
– Система преміювання в «Динамо» не передбачала премій за окремо взяті матчі. Є загальна сума за кожну гру і сума за вихід до наступної стадії. Такого, щоб у роздягальню заходив Григорій Михайлович і на радощах платив не гривню, а дві, не було жодного разу.

– Чув про те, як Валентин Белькевич за підсумками не то сезону, не то якогось турніру отримав 300 доларів преміальних, тоді як інших футболістів основи винагородили дуже щедро.
– Валік тоді перепитав Лобановського: «Це, мабуть, помилка?» «Ні, Валік, це тобі хтось послугу зробив. Тобі ще пощастило, що ти аж 300 отримав. Ти ж мало грав». Ми тоді отримали бонус за перемогу в чемпіонаті і Кубку України. Взимку Лобановський тоді змінив систему преміювання. Белькевич весняну частину сезону пропустив через травму. Відновився лише наприкінці сезону, зіграв три-чотири матчі. До Лобановського Валік йшов з одним налаштуванням: «Більше тут грати не буду». Але вийшовши від Валерія Васильовича, в наступному сезоні він став найкращим футболістом України.

– Навесні 1998-го «Динамо» в чвертьфіналі Ліги чемпіонів програло «Ювентусу». Тоді було прийнято говорити, що восени ми б туринців обов’язково перемогли. Лобановський натомість за підсумками двобою сказав, що вибивши той «Ювентус», «Динамо» вчинило б злочин проти футболу. Ви як вважаєте?
– Шкода, що тоді VAR не запровадили. За рахунку 1:0 на нашу користь у виїзному матчі за порушення на Реброві треба було призначати пенальті. Поведи ми 2:0, ніхто не знає, як би той матч завершився. Взагалі, не знаю як хто, але я з «Ювентусом» зіграв внічию. У Турині, відновлюючись після операції на пахових кільцях, не грав, а в Києві був на полі до середини другого тайму. Коли мене замінили, рахунок був 1:1. Жарти жартами, але «Ювентус» тоді був дуже сильним – Зідан, Давідс, Філіппо Індзаґі, Дель П’єро, Дешам, у воротах Перуцці. Збірна світу. Тому Валерій Васильович правий. Тим паче, що він, мабуть, бачив, що далі йти ми ще не готові.

– Вас тоді більше вразив Давідс чи Зідан?
– З голландцями ми тоді часто грали збірною Білорусі. Тому Давідсом мене здивувати було важко. Ну, хіба тим, що він тоді в окулярах почав грати. А ось Зідан… Оскільки яскраво вираженого правого півоборонця в нас не було, я як другий опорний при обороні допомагав Лужному праворуч. Тобто відповідав якраз за ту зону, де діяв Зідан. Це було дійсно щось. Робота з м’ячем на швидкості, швидкість прийняття рішень, виконання технічних елементів у Зізу – це щось вражаюче.

– Наступна Ліга чемпіонів стала найуспішнішою в незалежній історії українського футболу. Але починалося все з 0:1 у домашньому матчі кваліфікації проти празької «Спарти». В тому поєдинку ви отримали червону картку, через яку в підсумку пропустили пів групового турніру…
– Треба ж – і VAR ще не було, але суддя виявився зрячим. Там була боротьба, ми з суперником тримали одне одного. Я відмахнувся ліктем. Зараз, зрозуміло, такі моменти не пройдуть за визначенням. А тоді думав, що раз у Києві граємо, то суддівство буде лояльним, що, може, цього разу не шуби дали, а щось цінніше (сміється). Так скажу: може, не будь того вилучення, я пішов би в Празі бити пенальті і не забив. Насправді, сам себе покарав, отримав чотири матчі дискваліфікації. Команді тоді важко було. В перших трьох матчах, в яких я не грав, ми набрали всього два очки. Вочевидь причина в тому, що на нас після попереднього сезону вже по-іншому налаштовувалися. Але добре те, що добре закінчується.

«У півфіналі Ліги чемпіонів нам забракло одного – щастя»

– Лобановський перед чвертьфінальним протистоянням з «Реалом» щось змінював у процесі підготовки в порівнянні з 1998-м, коли команда готувалася до «Ювентуса»?
– Нічого. Починаючи з січня 1997-го, коли ми проводили перші збори під керівництвом Лобановського і впродовж наступних чотирьох років у підготовці не змінювалося нічого. Більше того, незмінним цей процес залишався й тоді, коли після смерті Валерія Васильовича «Динамо» очолив Олексій Михайличенко.

– Так ось до березня 1999-го. Це був, мабуть, єдиний випадок в історії, коли «Динамо» в протистоянні з «Реалом» виглядало фаворитом.
– Не перебільшуйте. На «Сантьяґо Бернабеу» фаворитом не буде жодна виїзна команда. Але, не виключаю, що «Реал», пам’ятаючи результати матчів «Динамо» з «Барселоною», нас побоювася. Ось зігравши внічию в Мадриді, ми вже були на піднесенні і вдома свого не віддали.

– Скажіть, півфінальні матчі проти «Баварії» згадуєте з гіркотою чи як яскраву пригоду?
– Пригоду, яку треба згадувати, бо сьогодні до цього рівня нам дуже далеко. Так, тоді було сумно. Андрій Шевченко ось сказав, що нам тоді забракло досвіду. Але ми три роки разом грали. Вважаю, нам забракло одного – щастя. Згадати вихід Віталіка Косовського один на один при рахунку 3:1 у київському матчі чи вихід Валіка віч-на-віч з Каном при рахунку 0:0 у Мюнхені, мій момент, коли пробивав головою і «Баварію» врятував Кан. Дрібниць забракло, трохи не пощастило. За грою ми «Баварії» не поступалися нічим. І то як мінімум.

– Лобановський тоді сказав: «Хлопці не повірили, що в «Баварії» можна вигравати 5:1 чи 6:1»…
– Може бути. Той півфінал ми мали закривати в Києві. Але дві індивідуальні помилки вплинули на результат. На результат, але впевненості команди вони не підірвали. У Мюнхен ми їхали з вірою, що зможемо перемогти.

– Що тоді говорив команді Лобановський?
– Сказав, що ми це протистояння програли в Києві. Ми всі тоді розуміли, що в наступному сезоні «Динамо» вже буде іншим.

– У вас тоді були пропозиції від закордонних клубів?
– Завжди кажу, що в той час, коли мене хтось хотів запросити, в Ігоря Михайловича був відключений факс (сміється). Агентів тоді не було. Може, якби хоч один був, то допоміг би. Жартую, звісно. Пропозиції, мабуть, були, але не все до мене доходило. Зрештою, я грав у команді, яка входила до п’ятірки найкращих у Європі, мені гріх було на щось жалітися. Умови ми теж мали непогані. Мені вже було 26-27, почувався ніби непогано.

То зараз розумію, що, може, варто було поїхати в команду нижче рівнем, щоб пізнати інший побут, мову, менталітет. Але тоді здавалося, що йти з «Динамо» немає сенсу. Звісно, коли за Шевченка давали 20 мільйонів доларів і він переходив у «Мілан», то був рівень. Туди ж потім пішов Каладзе. Ребров пішов у «Тоттенгем», Лужний – в «Арсенал», Максимов – у «Вердер», який був серед лідерів бундесліги, Калитвинцев – у «Трабзонспор». Думаю, якби клуби такого масштабу запрошували мене, ніхто б тримати не став. Хоча всіх одночасно теж відпустити не могли. Певен, Валіка Белькевича теж сильні команди запрошували, Влада Ващука. Головко навіть на оглядини в «Ліверпуль» начебто їздив.

«Деметрадзе відірвався від землі, відчувши, що Каха над ним покровительство взяв»

– Як змінилося «Динамо» після втрати лідерів?
– Всі розуміли, що такої команди вже не буде. Пішли люди, яких замінити вкрай складно. Ось зараз люблять говорити, що наші команди погано грають у єврокубках, бо рівень внутрішнього чемпіонату низький. Ви думаєте, в 90-х він був вищим? Ні, вищим був індивідуальний рівень та інтелект футболістів «Динамо». Так, Лобановський перший розумів, що такої команди вже не буде, що замінити цих футболістів важко. Ми всі бачили, що новачки нижчі за рівнем. Максу Шацьких було важко, його всі порівнювали з Шевою. Але довга дистанція показала, що саме Макс став найкращим в історії українських чемпіонатів бомбардиром. У Шацьких було чудове порозуміння з Белькевичем. Макс – один з тих небагатьох, хто зміг стати достойною заміною лідерам. Але пішов не лише Шева.

Загальний рівень команди, рівень виконавської майстерності впав. Але залишався дух. Бо коли ми приходили в «Динамо», були Лужний і Шматоваленко, їм передавали ці традиції Дем’яненко, Чанов і Яковенко. На початку 2000-х старожилами вже стали ми. Але змінювалися цінності, з’явилися повноцінні легіонери. Бо як не крутіть, але нас усіх, навіть тих, хто народився не в Україні, ще виховала совєцька система. А Ласло Боднар, Ґоран Ґавранчіч, Ґеорґі Пеєв, Єрко Лєко, Флорін Чернат – люди з іншим менталітетом, які розмовляють на іншій мові. Усі вони були амбіційними, але амбіції мають бути підкріплені. Так, всі вище перелічені – непогані футболісти, але це треба доводити на полі.

Знаєте, чому Лобановський одного разу не впорався з Ґавранчічем? Він перевів його в «Динамо-2». Агент Ґорана набрав Ігоря Суркіса. «В нас у контракті ніякого «Динамо-2» немає, – каже. – Ви його не можете туди відправити». Це мене можна відправили, Вітю Леоненка, будь-кого з місцевих, хто погано зіграв, порушив дисципліну тощо. А з легіонерами це вже не проходило. І нам ще пощастило, а до нас хлопців взагалі до армії відправляли. Ось це важелі були! Без них Лобановський вже не міг управляти командою так, як раніше.

– А був ще й мовний бар’єр.
– Звісно. Ми Валерія Васильовича іноді без слів розуміли, достатньо було погляду. Чи двох слів було досить. А з іноземцями це не проходило. Валерію Васильовичу важко було прийняти, що на деякі процеси він вже не впливає.

– В Георгія Деметрадзе мовного бар’єру не існувало, але він одначе не прижився в «Динамо» так, як той же Каладзе.
– Не знаю, звідки в Георгія це взялося, він попервах був дуже скромним. Видно, відірвався від землі, відчувши, що Каха над ним покровительство взяв. З часом, коли побачив, що слова до Жори не доходять, довелося застосувати силу. І справа ж не в грі, скажімо, не в тому, що Деметрадзе не забив Бартезу. Це буває. Не подобалося, як Георгій поводився в побуті, скажімо, зверхньо розмовляв з офіціантками на базі в Конча-Заспі. «Принеси мені те», «я це не буду» тощо. Раз йому зауваження зробив, другий. Довелося застосувати більш дієві методи…

Різні хлопці в «Динамо» приходили, але так нахабно як Жора не поводився ніхто. Пояснив на правах старшого, що в команді треба поважати не лише футболістів, а й обслуговуючий персонал. Головне, що після фізичного контакту Жора зрозумів, як треба поводитися. Ми після того нормально спілкувалися.

«Валеро, з Новим роком, з найкращими побажаннями»

– Весну 2002-го в основі «Динамо» ви практично пропустили, грати почали лише після раптової смерті Лобановського, коли команду очолив Михайличенко. Чому?
– Не грав через травму. В мене з Валерієм Васильовичем в основному були гарні стосунки. Так, з часом міг іноді посперечатися, на деякі моменти вже мав своє бачення. «Сашко, нові тенденції, скажімо, гра в лінію – це добре, – казав Лобановський. – Але той футбол, у який граємо ми, приносить результат. Ми виграємо чемпіонат, потрапляємо в Лігу чемпіонів, ми конкурентні на європейській арені».

Так, були моменти, коли Лобановський відправляв мене в «Динамо-2». Щовесни там опинявся. Мені там навесні легше дихалося. Як казав Вітя Леоненко, зараз трава підросте, подивимося, хто грати буде. Так і зі мною було. Зрештою, мене в «Динамо-2» переводили ще й тому, щоб я там теж досвід передавав і порядок наводив.

– Лобановський допускав, щоб над ним пожартували?
– Не знаю як щодо жартів, але якось з Валіком готувалися відзначати Новий рік, посиділи, трохи не розрахували власних сил. Вирішили зателефонувати Валерію Васильовичу. На домашній. Коли говорив, забув по-батькові Лобановського. Сказав: «Валеро, з Новим роком, з найкращими побажаннями». Валерія Васильовича Валерою навіть Ада Панкратіївна ніколи Валерою не називала, а тут – Олександр Хацкевич. Потім хвилювався, що буде 2 січня, коли команда виходить з відпустки. Але Лобановський нічого не згадував.

Ми помічали, що «Динамо» завжди на зборах готувалося фактично в ізоляції – що в Руйті, що в Ізраїлі. Ніхто не бачив, як тренуємося ми і відповідно ми теж ні на кого подивитися не могли. Але якось приїхали в Туреччину, поселилися у великий готель з комплексом футбольних полів. Поряд тренуються інші команди, скажімо, берлінська «Герта», віденська «Аустрія». Помічаємо, що всі переходять на гру в лінію. Ми ж продовжували грати так, як раніше. Дивимося ті тренування, робимо висновки, що тренувальний процес змінюється. Валерій Васильович теж помітив, що ми цікавимося. І після трьох днів у Туреччині ми вилетіли на Кіпр. Де тренувалися на самоті. А коли питання з’являлися, Лобановський говорив: «Будеш тренером – тренуватимеш, як захочеш. Зараз виконуй те, що тобі кажуть. Якщо ні – «Динамо-2» тренується на сусідньому полі».

– Переведення в «Динамо-2» – це було найсерйозніше покарання чи існувала система штрафів?
– Штрафи теж були. Але за що? Коли команда отримала бонус за потрапляння в Лігу чемпіонів, відчув, що мене серйозно штрафанули за червону картку в матчі зі «Спартою». Але це справедливо. Також штрафували за порушення режиму. Але в мене такого не було. Лобановський так говорив: «Якщо ви разом – без проблем. Якщо хтось гуляє наодинці, то краще поговоріть з ним. Бо потім розмовлятиму я». За спізнення в нас нікого не карали бодай тому, що ніхто не спізнювався. Повага одне до одного була величезна. Та й сильно не спізнишся, коли по шість днів на тиждень проводиш на базі. Якщо ж не на базі, то заторів на дорогах тоді ще не було. Але найперше – повага. Тому дивуюся, коли чую, що зараз за спізнення карають на 20-30 євро чи 1000 гривень. За кордоном штрафів немає взагалі. Є колесо, яке футболісти крутять. Що випадає – те робиш. Скажімо, принести 20 філіжанок кави. І це правильно.

– Ви колись бачили Лобановського розлюченим?
– Зі сторони. Ми бачили, що в розмові з Григорієм та Ігорем Суркісами Валерій Васильович був збуджений і явно чимось невдоволений. Але на загальних зборах чи під час індивідуальних розмов з футболістами такого не було ніколи. Принаймні, про себе можу це казати ствердно. Лобановський чітко вказував, що вимагає, ніколи не підвищуючи голосу. Так, на відео є кадри з молодим Лобановським, який махав рукою біля кромки поля. Ваня Яремчук розповідав, як Валерій Васильович лякав солдатським чоботом, казав: «Тоді ти швидко змінишся». У 90-ті то вже була трохи інша людина.

Частина 1. Другу частину інтерв’ю з Хацкевичем – читайте завтра.

Читайте також:

Ігор ЖАБЧЕНКО: «У 90-ті гроші ми забирали мішками»