Групу ми не виграємо. Тепер би не вилетіти

Не завжди запам'ятовується останнє. Коли цього останнього мало, згадується те, що було раніше. У трьох крайніх поєдинках Ліги націй національна збірна України здобула п'ять очок. Начебто нормальний результат. Але за фактом – не дуже. М'яко кажучи.

Тому що національна збірна України продовжує залишатись на останньому місці у групі Ліги націй. І перед заключним туром наша команда втратила шанси на перше місце. І від пониження у класі її може врятувати лише перемога у гостях над Албанією. Нічия теж опустить нас у дивізіон С.

Чи спроможні ми на перемогу над суперником, якого теж не влаштує поразка (невдача опустить цього суперника в нижчий дивізіон), - питання складне. І це питання ми розглянемо трохи згодом. Нині – про вищезгадане.

Про те, що не завжди запам'ятовується останнє.

Сергій Ребров та його команда провалилися на Євро-2024. Сергій Ребров та його команда провалили старт Ліги націй. І п'ять очок у трьох останніх поєдинках головної команди країни – слабка втіха. Тому що ми досі на останньому місці у квартеті з реальними шансами опуститися поверхом нижче.

І ми все ще продовжуємо не грати, а ходити по муках.

Власне, за нинішнього наставника головної команди країни ця команда завжди грала так. Через себе, через помилки, через біль та через терпіння. Згадайте, як ми долали відбіркову групу на Євро-2024, як ми долали два бар'єри у плей-оф.

Однак тоді був результат. І цим результатом, як фіговим листом, Сергій Ребров міг прикрити відсутність видовища, думки та натхнення. Тим результатом підопічні Сергія Реброва могли прокрити відсутність техніки, пропонуючи взамін характер і бійцівські якості.

Але тепер такого фігового листа немає. Ані у головного тренера нашої збірної, ані в його підопічних. Ребров втратив хватку, втратив удачу, втратив роздягальню, його підопічні втратили характер і віру.

Це патова ситуація. За будь-якого розкладу. Навіть за фатального. Бо й за прямого вильоту нашої команди до дивізіону С головний тренер збірної України збереже свою посаду. Як було сказано раніше, «Ліга націй – другорядний турнір, і наше головне завдання – потрапити на ЧС-2026 безпосередньо».

Тому потрібно просто чекати цього відбіркового турніру на Мундіаль. І сподіватися, що у тих матчах і наш головний тренер, і його підопічні виявлять себе з новою якістю.

Хоча якщо чесно, то у мене таких надій практично не залишилося. Аж надто болючим виявилося для всіх розчарування від Євро-2024, і як наслідок - аж надто непереконлива наша команда наразі в Лізі націй.

І останній за ліком поєдинок – тому яскраве підтвердження.

Будемо відвертими: грузини нас переграли. Переграли практично за всіма показниками. І за володінням м'ячем, і за кількістю ударів по воротах, і за кількістю ударів у площину воріт, і за кількістю кутових.

Єдиним світлим місцем збірної України зараз залишається Михайло Мудрик. Ми можемо скільки завгодно зубоскалити на рахунок того, що «Містер сто мільйонів євро» гріє лавку в «Челсі», але в збірній України Михайло просто незамінний.

І не лише незамінний, а й головний, точніше, єдиний футболіст, який намагається робити різницю. Котрий намагається хоч щось робити. На відміну від інших.

Ані Судаков, ані Шапаренко, ані Довбик, ані, тим більше, Зубков на роль нового лідера національної збірної України не тягнуть. У цьому зв'язку, напевно, став би в нагоді авторитет і досвід Ярмоленка, але Сергій Станіславович з якихось причин, відомих тільки йому, відчепив багаторічного капітана збірної.

Нам дуже пощастило у грі в Батумі, що вже у дебюті зустрічі грузини відзначились самострілом. Господарям довелося терміново перекроювати свою гру, що подекуди у них викликало дискомфорт, нам довелося грати на утримання рахунку, що подекуди нам дуже подобалося.

Однак у команди Сергія Реброва не стало ні сил, ні розуму, щоб утримати рахунок. Команда Віллі Саньйоля перевершила нас і в активності, і в творчості, і в бажанні.

Ми можемо радіти, що відскочили. Що не програли. Бо до поразки ми були набагато ближчими. Після того, як збірна Сакартвело зрівняла рахунок, саме господарі поля влаштували фінальний штурм. Саме вони, а не ми. Саме їм виявилася потрібніша перемога. Саме їм, а не нам.

Якби у підсумку перемогли господарі поля, такий результат був би більш закономірним, справедливішим, ніж той, що зафіксувало табло.

Так, був забійний момент з нашого боку на 90+2 хвилині, але той момент виявився винятком із правила. Та й нереалізованим він виявився.

Але навіть не відсутність фінального штурму з нашого боку мене найбільше розчарувало у цьому поєдинку. А те, що командних дій як таких у нашому виконанні не було. Були лише індивідуальні дії. Мудрика у першу чергу. Та й в останню. Решта – хто в ліс, хто за дровами.

А ось у Грузії зараз є справжня команда. Справжня національна команда, за яку можна відчувати гордість.

Я не знаю, що можна відчувати, дивлячись на муки збірної України…