Албанія показала, що провал України на Євро був не випадковим

Національна збірна України надто довго чекала призначення на посаду наставника Сергія Реброва. Та й сам Сергій Ребров надто довго чекав призначення на посаду керманича головної команди країни. Цей союз вважався у нас практично ідеальним. Ребров – другий після Шевченка тренер, якого так хотіла бачити вся країна біля керма національної команди.

І коли Сергій Станіславович нарешті очолив збірну України, практично вся наша країна зітхнула з полегшенням: нарешті збірна України отримала тренера, справжнього тренера, а не пам'ятник чи фізрука.

Проте з того часу минуло трохи більше року, і майже вся наша країна здивована. Вона (тобто всі ми) не може зрозуміти, чому ж у такого класного тренера практично нічого не виходить на новому робочому місці.

У відборі на Євро-2024 Сергій Ребров поставив притомну гру своїй команді в іграх проти топових Англії та Італії, однак у матчах проти посередніх команд (і у відборі, і в плей-оф до ЧЄ-2024) збірна України виглядала непереконливо, блідо та розрізнено. І, як правило, провалювала перші тайми. Але потім героїчно виривала потрібний результат після перерви.

Та й нехай, думала тоді наша країна. Нехай не миттям, то катанням, але команда Реброва вміє здобувати своє.

Євро-2024 опустив нашу країну на землю. Точніше, ми опинилися там, де завжди були. І Сергій Ребров виявився за фактом біля розбитого корита. Можна скільки завгодно говорити про унікальність ситуації в тій нашій групі, коли всі команди набрали однакову кількість очок, але ніхто з нашої групи, крім нас, так не програвав, як ми влетіли Румунії.

Після дебютного матчу на Євро-2024 вся наша країна записала до головних негідників Андрія Луніна. Було за що. За широкою спиною кіпера «Реала» сховався головний тренер збірної України. Матч проти Словаччини знову відродив віру країни в Реброва, а гра проти Бельгії насамперед дала привід кинути камінь у город «змовників» із паралельного поєдинку.

Попри суперечливу тренерську роботу на Євро-2024, Ребров продовжив очолювати головну команду країни. І справа не лише у виконкомі УАФ та Андрію Шевченку, які беззастережно підтримали наставника. Футбольна країна, може, вже не так одноголосно і не так завзято, як рік тому, але теж «пролонгувала» кредит довіри Сергію Станіславовичу.

Новий сезон, новий ігровий цикл, новий відбірковий турнір. Сергій Ребров уже набив руку, вже подолав хворобу зростання, наробив помилок. Далі буде лише краще. Приблизно так думала країна. І я також.

Хоча мене й дуже збентежив вибір Сергія Станіславовича на стартові матчі Ліги націй. Я лише повторю свою думку, що Ребров вибирав кандидатів на матчі проти Албанії та Чехії або за старими заслугами, або за блатом, або перебуваючи десь на іншій планеті.

Водночас я стверджував, що тепер ці товариші, які отримали виклик на дебютні матчі збірної України нового сезону, повинні гризти землю, щоб, з одного боку, хоч якось дозволити нам (та й собі) забути про провал на Євро-2024, а з іншого – віддячити своєму тренеру за довіру.

***

Те, що вийшло за фактом, уже не лізе в жодні ворота. Гравці, виставлені Сергієм Ребровим на гру проти Албанії, виявились повними імпотентами. Сергій Ребров, який продовжив працювати з головною командою країни, у конкретному поєдинку виявився повним непорозумінням.

У підсумку все жило саме по собі. Футболісти у жовтих футболках немов усім своїм виглядом намагалися вистрибнути з цих футболок і продемонструвати всій країні, що, мовляв, ми й гадки не маємо, що ми тут робимо, і для чого нас зібрали.

У той же час тренер цих товаришів у жовтих футболках на своєму містку похмуро розводив руками, запитуючи чи до вічності, чи до самого себе, мовляв, за що мені все це, і намагаючись якнайшвидше прискорити фінал закономірного неподобства.

Так ці незалежні дві частини, які за ідеєю мали стати єдиним цілим, і баражували по ходу всього поєдинку. Ні футболісти не знали, що робити, ні тренер не знав.

Після матчу Ребров нарікав на помилки. На дитячі помилки своїх підопічних. Його футболісти (Миколенко, Яремчук, Конопля) після гри теж нарікали на помилки. На свої помилки, щиро не розуміючи, чому так і чому нічого не вдається.

Це вже замкнене коло. І змінити це замкнуте, не побоюсь цього слова порочне коло передислокацією одних лише «ліжок» уже не вдасться. Потрібні кардинальніші заходи. І кардинальніші висновки. Добре, що час для цих висновків і рішень поки що є.

Але аж ніяк не факт, що хтось, зокрема, Сергій Ребров, висновки, що напрошуються, робитиме. Я тепер уже й сумніваюся, чи він здатний на таке.
Хоча… Степаненка та Сидорчука він так і не «кинув у бій», мабуть, розуміючи, що може бути ще гірше. Значить, ще може відокремлювати зерна від полови...

І ще одне. Перед грою з Албанією Сергій Ребров говорив дуже правильні речі щодо ситуації в нашій країні. Зокрема, про потерпілих та загиблих після підлого кацапського удару по Полтаві. Сергій Станіславович заявив тоді, що «всі футболісти зараз гратимуть із такими емоціями, щоб показати, що Україна жива».

На мій погляд, усі футболісти Реброва грали з такими емоціями у грі проти Албанії, щоби показати, що України немає.

На щастя, нашу країну уособлюють аж ніяк не футболісти. І захищають її аж ніяк не футболісти. А справжні герої.