Каріма БАЄВА – про загиблого сина: Найважливіше те, що їхня справа живе

З початком повномасштабного вторгнення багато представників українського футбольного руху залишили трибуни і стали на захист України. На жаль, війна вже забрала життя 250 футбольних фанатів з усієї України. А ми маємо памʼятати та шанувати подвиг Героїв, які віддали життя за свободу українського народу.

В ексклюзивному інтерв’ю Sport.ua мама одного з полеглих футбольних фанатів з Харкова Кирила «Баяна» Баєва – Каріма Баєва, розповіла про спорт в житті Кирила, його футбольне захоплення та життя, а також розповіла про виїзд представників родин полеглих футбольних фанатів на матч збірної України у Вроцлаві, організований УАФ та фондом «Трибуна Героїв».

Кирило «Баян» Баєв

Кирило Баєв народився у Харкові, навчався на факультеті фізичного виховання і спорту Харківського педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди.

З 2011 року Кирило почав займатись єдиноборствами, яким присвятив найбільшу частину своєї спортивної кар’єри. З 2011 до 2015 року займався боротьбою дзюдо у Спортивному клубі «Слобожанець», а з 2015 до 2018 років займався ММА. Був багаторазовим чемпіоном Харківської області з козацького двобою, чемпіоном України з козацького двобою (м. Суми), володарем кубку світу з козацького двобою (м. Одеса) та призером чемпіонату світу, призером чемпіонату України з хортингу (м. Запоріжжя). Провів понад 40 аматорських боїв, захищаючи кольори спортивного клубу «Воїн». У 2016 році став кандидатом у майстри спорту з козацького двобою.

В 2023 році Кирило Баєв мав захищати диплом бакалавра, але після початку повномасштабної війни відклав навчання та разом зі своїми одноклубниками вступив до лав підрозділу, який пізніше стане відомий як підрозділ ГУР МО «Kraken». Кирило Баєв загинув 14 січня 2023 року під час виконання бойового завдання поблизу міста Соледар (Бахмутського р-ну).

– Яким був Кирило? Що важливо дізнатися про нього особисто?
– Скажу так. Я думаю, що якби він був іншою людиною, він би там не опинився - там, де він був потрібен. Він ішов на війну усвідомлено, знав, що на нього чекає.

Їхній рух – це сімʼя. Він знав, що буде з командою до кінця. Для нього все це було дуже важливо. У нього були пропозиції перейти в інший підрозділ і не бути штурмовиком. Бо всі розуміють, що штурмовик – це дуже небезпечна штука. Але він не міг залишити хлопців, не міг просто взяти і відступити. Таким він і був по життю. Тобто, якщо разом, то ми йдемо разом. Назад не можна.

Він завжди був за справедливість, заступався за слабших, цінував свободу і пішов на війну, щоб все було добре у нас у країні.

– Яке загалом місце займав спорт у житті Кирила?
– Дуже велике – як і у будь-якого спортсмена. Звісно, спорт займав в його житті якийсь освітній більше щабель. От як людина, яка хоче займатися спортом, прагне до чогось цікавого. Тобто, без примусу, не з-під палки.

Спортом він рано почав займатися. Спочатку я його відвела на плавання в 5 років. Це був такий вік, коли нікуди ще не можна було йти. Була ще спроба на танці піти. Це взагалі якась моя дурна була затія – йому було 3 роки і він був дуже активний. Причому він не хотів увагу до себе привертати. Ні, він був активний і йому все довкола було цікаво. Знаєте, як кажуть, за будь-який кіпіш, окрім голодування.

На танці ми тоді пішли з його подругою дитинства із садка. Прийшли, він кілька разів ходив, потім ліг на лавочку і сказав, що більше ходити не хоче. Ми його чим тільки не заманювали, але він сказав: «Ні». Тому вже в п'ять років я його повела на плавання. На плавання він, напевно, відходив рік, якраз перед школою.

А ось, коли Кирило пішов до школи, я його відвела на футбол. В цілому, на секцію футболу він відходив 4 роки. Спочатку йому там подобалося, але йому більше підходили одиночні види спорту, коли ти виступаєш від команди, але ти сам від себе. Причому він був невеликий на зріст, але кремезний. Ми навіть сміялися на футболі з іншими батьками: якщо Кирилу не вдавалося забрати м'яч, він міг підбігти, відштовхнути противника, і мені інші батьки говорили: «Блін, ну тобі його у хокей добре було б віддати». Тобто, для футболу, там треба бути більш жилавим і витривалим.

Але Кирило більше дивився в бік боксу. Коли ми на футбол ходили, то проходили повз бокс. Там була секція якраз на першому поверсі. Звісно, я як мама, думала: ну який бокс? Це ж бити по голові будуть. Казала йому: «Кирюша, та ні. Давай виростеш і пізніше спробуєш».

Для нього це було не для того, щоб постояти за себе. Ні, йому просто було цікаво, що це за вид спорту. Звісно, він до того різні фільми про це бачив, у дворі хлопці розповідали. Ось йому й було цікаво спробувати.

Ми спочатку це відтягували, але по закінченню четвертого року секції футболу хрещений Кирила запропонував піти на дзюдо. Якраз дуже відома секція «Слобожанець» була у нас на районі, та й Кирило вже був більш самостійний. І після цього його туди затягнуло, це вже було його. Звісно, все залежить ще й від тренера. Ось наскільки тренер буде номер один, настільки й дитині буде цікаво далі займатись цим спортом.

В цілому, йому там подобалося. Пам’ятаю, як приходила до нього кілька разів на змагання. Але у нього вже такий вік був, коли йому хотілось, щоб не мама туди приходила, а друзі, дівчата.

І якось пішло у нього в єдиноборствах. Спочатку було тільки дзюдо, а потім він перейшов у козацький двобій, ММА. Це для нього було вже більш серйозним. Знову ж таки, він знайшов сам цього тренера. Тоді він вже спілкувався з хлопцями з руху, тому найімовірніше, що про ці види спорту він дізнався саме від них. Тому що більшість хлопців там займалися – всі прийшли з якогось виду спорту.

Ось так до кінця школи він займався спортом, наскільки йому дозволяв час. Плюс потім, коли він вступав в університет, він вибрав інститут фізичного виховання. Тобто, в житті він все ж обрав стежку спорту, і міг стати викладачем фізкультури або тренером.

Все, що пов'язано зі спортом, йому подобалося.

– Ви говорите про те, що Кирило довго займався футболом, єдиноборствами, а коли почалося його більш фанатське захоплення футболом? Коли він вперше потрапив на трибуни вже як частина руху?
– Взагалі, вперше на футбол ми пішли з ним разом. Тато у нас футбол не дуже любить, а мені самій захотілося. Я казала Кирилу, що вживу на стадіоні відчуєш зовсім інші емоції, ніж дивлячись матч по телевізору.

Але більше він почав цікавитись футболом, коли було Євро-2012. А потім ми з ним почали ходити на матчі нашого харківського «Металіста». Звісно, що спочатку ми сиділи на сімейному секторі. Як зараз пам’ятаю, він був з правого боку. Для нас обох це було дуже емоційно та цікаво.

А от у фанатський рух він потрапив у більш у доросло-усвідомленому віці, коли туди почали пропускати. Це він був у класі восьмому чи дев'ятому – десь 15-16 років. Тому після цього я почала ходити на футбол сама, або з донькою. Він нам казав, що нам не можна на їхній сектор, бо там ненормативна лексика, сутички. Пам’ятаю, що з того часу, ми вже його бачили там на трибуні з хлопцями, а я вже окремо вболівала на сімейному секторі.

Цікаво було те, що у цей рух не для всіх двері відчинені. Тобто, бути фанатом свого футбольного клубу - цього мало. Потрібно було себе проявити, затвердитися. І я думаю, що він потрапив туди через своїх хлопців, які перебувають донині там. Знову ж таки, всі хлопці там - спортсмени, тобто знайомі були по різних видах спорту у місті.

Він нам багато чого не говорив, само собою. Знаємо, що були якісь виїзди, матчі, але подробиць він не розповідав.

– Наскільки загалом важливим для Кирила було його фанатське футбольне захоплення?
– Для них всіх їхнє захоплення, цей рух – це команда, це сім'я для них була. Думаю, що для Кирила ще велике значення мала згуртованість. Тобто, куди всі, туди й він.

Повторюсь, вони називають себе сім'єю, і насправді так воно і було. Було у Кирила таке правило, що не можна відступати назад – тільки разом до спільної мети.

Для нього це було важливо, цікаво. Коли він тільки починав, це було щось нове, нова сторінка в житті. Навіть, коли почалась війна, вони залишились командою. Тобто, він не міг відступити, залишити там своїх хлопців. Якщо їдуть кудись, то тільки усі разом. Таке було у нього ставлення.

– Ви сказали, що фанатське захоплення Кирила почалося, коли він був ще підлітком, а це дуже важливий етап для формування особистості. Яким взагалі чином фанатський рух впливав на формування характеру Кирила?
– Я думаю, що це більше про згуртованість. Я завжди з упевненістю кажу, що фанатський рух - це як сім'я у них, без виключень. Причому хлопці там були абсолютно різного віку. Я думаю, що там були навіть і мого віку чоловіки.

Це формувало в них згуртованість, командний дух. Всі ж приходили туди з якихось видів спорту, тобто в них уже був задаток із самого початку. Вони живуть за принципом, що не можна кидати своїх, тільки всі разом.

Також рух у ньому виховав дисципліну стосовно його тренувань. Багато хлопців своїм прикладом показували, наскільки спорт важливий та потрібний.

Тому вже з початком повномасштабної війни можна сказати, що вони були готові і морально, і фізично. Саме спорт їм дав ту фізуху і сили, щоб піти воювати. Тобто, його захоплення йому дало позитивний результат, витривалість, дух, спроможність йти до мети, домагатися поставленої мети.

– Ми знаємо, що ваш син виконував бойові завдання разом з іншими футбольними фанатами. Чи знайома ваша сім'я з цими людьми особисто, і, можливо, можете щось про них розповісти?
– Тільки зараз дізнаюсь багато речей про хлопців, яких він знав по фанатському руху. Коли фонд «Трибуна Героїв» почав організовувати виїзди на футбольні матчі, я почала знайомитися з мамами інших полеглих Героїв. І тоді почала дізнаватися, що хтось був із нашого ж міста і, відповідно, з того ж руху.

Для мене це дуже цікаво зараз, що колись наші хлопці стояли разом на трибунах, а ми навіть один про одного знати не знали. А тепер виходить, що ми знаємо одне одного настільки близько, наскільки можна. Розпитуємо постійно один одного, ділимося історіями, спогадами. І це дуже цінно.

А так до цього знала інших хлопців більш заочно – хтось з нашого району, або з секцій, які відвідував Кирило.

– До речі, про виїзди на матчі збірної. Ви зараз, як і багато інших родин, продовжуєте футбольну справу вашого сина – підтримуєте збірну, виїжджаєте з нею на важливі матчі. Яке це взагалі для вашої сім'ї має значення?
– Правильно кажуть, що так ми продовжуємо їхню справу – ми відчуваємо ті ж емоції, які хлопці переживали раніше. Це неймовірний виплеск адреналіну, емоцій на підтримку нашої команди. Найважливіше те, що їхня справа живе. Вони її почали, а ми тепер несемо до кінця.

Плюс ці виїзди дають нам згуртованість. У мене тепер з’явилась така сама сім’я, як була у Кирила в русі. Це важливо для кожного і ця важливість літає десь над нами й дає силу. До того ж, для нас це ще й спілкування. Тобто, моменти про щось поговорити, згадати.

Наприклад, під час останнього виїзду у Вроцлав я розмовляла з жінкою, у якої також загинув син. Виявляється, вони з Кирилом були в одному колективі. Колись наші сини знали один одного, зустрічалися на трибунах, а ми навіть знати не знали один про одного. Це честь для нас - продовжувати розпочату нашими синами справу.

– Ви згадали про поїздку до Вроцлава. А як вона пройшла для вас, якою була атмосфера для вас на цій грі, і, може, поділитеся вашими враженнями після поїздки?
– Атмосфера була дуже класна. Таке відчуття, що ти знову десь вдома, на трибунах, вболіваєш за свою команду. Ніби переселяєшся в якийсь інший всесвіт, всі проблеми забуваються. І ти сидиш на трибунах дві з половиною години просто в якійсь ейфорії, у своєму закритому просторі. Це дуже цінно.

Такі емоції, напевно, можуть не всі зрозуміти, але для нас це дуже важливо. Важко це передати словами.

– Після виїзду дуже багато родин писали про те, що такі події формують ком'юніті, де є підтримка, є турбота. Чи вважаєте ви так само, і як ці виїзди допомагають саме вам?
– Це більше про комунікацію між сім'ями, які переживають одне горе. Є відчуття, що ти тепер не один із тим, що в тебе сталося. Плюс виїзди допомагають переключитись, розвіятись, відпочити.

Так ми стаємо ближчими. І знову ж таки, під час такого спілкування дізнаєшся, що ось мама полеглого героя, і ми взагалі з одного міста, а наші сини колись були знайомі, були у русі разом. Це дає психологічний настрій, сили рухатись далі.

Добре, що такі проекти та ініціативи існують. Дуже здорово, що це придумано, бо такі події дають нам можливість об'єднуватися в сім'ю, невеличку трибуну. На жаль, вона зростає.