Луїджі Ріва: італійський геній, який залишався вірним Сардинії до кінця

2024-й рік з перших же своїх днів почав абсолютно безсоромно відбирати у футбольного співтовариства геніїв. 5 січня в Бразилії помер Маріо Загалло, 7 січня у Австрії перестало битися серце найкращого німецького гравця всіх часів Франца Беккенбауера, а 22 січня тяжкий удар отримав італійський футбол. Цього дня стало відомо про смерть Луїджі Ріви – найкращого бомбардира в історії національної збірної Італії…

Найбільше новина про смерть Ріви підкосила футбольну Сардинію – регіон Італії, в якому Луїджі мав беззаперечний авторитет, любов та повагу. Для цього острова нападник зробив більше, ніж будь-який інший гравець. Є думка, що саме завдяки майстерності та відданості Ріви Сардинії загалом та «Кальярі» зокрема взагалі всерйоз вдалося заявити про себе на футбольній мапі Італії.

У сезоні-1969/70 «Кальярі» вперше та поки що востаннє в історії став чемпіоном Італії. Внесок Ріви у цей неймовірний успіх сардинців був дуже суттєвим – 21 забитий м'яч, завдяки чому форвард другий сезон поспіль став найкращим бомбардиром Серії А (у сезоні-1968/69 на рахунку Луїджі також виявився 21 гол). Трохи раніше журналісти назвали Ріву, котрий мав надзвичайно потужний удар з лівої ноги, «Гуркотом грому», а легендарний екс-захисник «Інтера» Тарчизіо Бурн'їч, який мав на своєму рахунку 66 матчів у складі збірної Італії, описував Луїджі, як футболіста, чия присутність на полі була схожа на «рух величезної юрби народу» і могла викликати паніку в будь-якого, навіть найдосвідченішого, бека.

Луїджі Ріва провів на Сардинії у лавах «Кальярі» майже всю професійну кар'єру. З цього клубу нападник не пішов, навіть незважаючи на вкрай наполегливі «залицяння» з боку «Ювентуса», і загалом записав на свій рахунок 205 забитих м'ячів у 374 поєдинках, зіграних за сардинців. Він залишався вірним «червоно-синім» та Сардинії до кінця – з того самого моменту, коли у 1963 році, ще будучи 18-річним підлітком, вперше потрапив сюди, перебравшись із нижчолігової команди «Леньяно».

На ранньому етапі життя Ріви було дуже важким. Він народився 7 листопада 1944 року у бідній родині в містечку Леджуно на півночі Італії. Його батько Уго, який пройшов через три війни та залишився неушкодженим, загинув у 1953-му внаслідок нещасного випадку на заводі: тоді з машини вилетів шмат металу, який буквально розірвав живіт чоловіка.

Смерть чоловіка змусила мати Ріви Едріс паралельно із роботою на текстильній фабриці найнятися прибиральницею, а юного на той момент Луїджі відправити в дуже сувору з точки зору виховних аспектів релігійну школу-інтернат. Коли хлопцеві виповнилося 16, померла його мати, у якої був діагностований рак. Доглядати за Луїджі почала його старша сестра Фауста, яка допомогла Ріві не загубитися й не потрапити у погану компанію, та була його моральною підтримкою і опорою до березня 2020 року, коли її теж не стало…

Сімейна трагедія вплинула на Ріву, який після багатьох років, у 2010-му, виступаючи в ефірі італійської громадської телекомпанії RAI та розмірковуючи про своє важке дитинство, заявив, що з радістю відмовився б від частини своїх визначних футбольних успіхів лише заради одного – «можливості змінити дитинство».

Саме на Сардинії молодий Луїджі Ріва знайшов другу родину. У лавах «Кальярі» він швидко виправдав довіру, відзначившись 8 забитими м'ячами у своєму першому сезоні, коли «червоно-синім» вдалося повернутися до Серії А після 44 років відсутності в елітарному дивізіоні. У дебютному для себе розіграші на найвищому рівні Ріва забив дев'ять м'ячів, що допомогло «Кальярі» впевнено впоратися із завданням щодо збереження прописки у вищому дивізіоні, а самому Луїджі – стати фаворитом не тільки для вболівальників «червоно-синіх», але й для усього острова, який у 60-х роках минулого сторіччя ще не був настільки популярним місцем відпочинку для італійської еліти, а був таким собі загадковим місцем, напівзабутим клаптиком суші, до якого жителі материкової Італії ставилися із великою підозрою.

«Я пам'ятаю, як одного дня мене покликав на вечерю один місцевий рибалка. Коли я прийшов, то відчув, що до мене поставилися як до одного зі своїх, із членів родини. Я зрозумів, що не просто місто, а увесь регіон мене підтримує, вони стали мені другою родиною. Після того я дізнався, що навіть у найбільш малонаселеному пункті в глушині Сардинії люди в будинках мали мою фотографію», – розповідав Ріва.

На загальнонаціональному рівні Луїджі також вдалося досягти багато чого. У збірній Італії він провів 42 матчі, в яких відзначився 35 забитими м'ячами. Й досі Ріва залишається найкращим голеадором в історії «Скуадри Адзурри», і це при тому, що його міжнародна кар'єра була затьмарена двома серйозними травмами, у тому числі переломом ноги в 1970 році, який не дозволив Луїджі зіграти у головній команді країни ще більше поєдинків та забити ще більше м'ячів, а «Кальярі» – вдруге поспіль претендувати на титул чемпіона Італії.

У 1970 році збірна Італії дісталася фіналу чемпіонату світу, який проходив у Мексиці. На тому мундіалі Ріва забив три м'ячі – два у чвертьфіналі у ворота господарів турніру (4:1), а один – в півфіналі проти збірної ФРН (4:3 у додатковий час). У вирішальному матчі італійці зійшлися проти Бразилії (1:4), якою керував Маріо Загалло, і у тому поєдинку, за визнаннями очевидців, особливих шансів на успіх в європейців бути не могло – аж надто гарно «селесао» були готові до турніру загалом і фінальної зустрічі зокрема.

Читайте також:

Бразильський титан, що пішов останнім. Пам'яті Маріо Загалло

Однак за два роки до цього, у 1968-му, італійці виграли домашній чемпіонат Європи, здобувши перший подібний титул в історії. Тоді після нічиєї у півфіналі зі збірною СРСР Італія вийшла у фінал завдяки жеребу (підкидання монетки), а потім у двох матчах (після нічиєї у першому фіналі знадобилося перегравання) здолала команду Югославії (2:0). Зокрема, перший та переможний м'яч апеннінців провів саме Ріва.

Подейкують, у Ріви був досить непростий характер. Він дуже любив віддаватись всьому, чим займався, не на сто, а навіть на двісті відсотків. Тому він тренувався так, ніби на кону стоїть важливий трофей, а у житті дуже любив швидкість. Ще один легендарний екс-форвард збірної Італії Роберто Бонінсенья, який з 1966 по 1969 роки грав за «Кальярі», розповідав, що Ріва міг прямо під час обіду встати з-за столу та піти у свій автомобіль «Альфа Ромео Джулія 1600», влаштувавши на ньому дивовижні заїзди по дорогах Вілласіміуса.

«Іноді нас зупиняла поліція, – розповів Бонінсенья, – але вони просили в нього автограф, і ми їхали далі».

З цієї причини багато хто в Італії думав, що Ріва помре молодим. Він ніколи не замислювався над спадщиною, а просто жив. В якийсь момент з героя сьогодення Луїджі перетворився на міф. Він мало говорив на публіці, в основному гуляв, скільки міг, центром Кальярі своїм довгим, широким та рішучим кроком, завжди із сигаретою в роті, посмішкою та вітанням до всіх, хто його впізнавав.

Прихильність Ріви до Сардинії збереглася і після виходу на футбольну пенсію. У 2019 році Луїджі був призначений почесним президентом «Кальярі» й ніколи не виїжджав із міста, яке надало йому підтримку, котрої він був позбавлений у суворому дитинстві.

Востаннє Луїджі Ріва з'являвся на широкій публіці минулого літа – на показі фільму, який йому присвятив режисер Ріккардо Мілані. Картина називалася символічно – «У нашому небі гуркіт грому», і після її перегляду легендарний екс-форвард «Кальярі» іронічно запитав: «Чи не надто довго триває цей фільм?». Вже тоді всі присутні й преса відзначали зміни, що відбулися зі звично усміхненим та привітним Рівою. Він говорив про депресію, з якою змушений був боротися все життя, про долю сироти, чиї батьки покинули цей світ задовго до того, як Ріва став тим самим горезвісним «Гуркотом грому».

Але в якийсь момент, коли журналісти запитали Луїджі про те, чи вдалося йому втілити свої дитячі мрії та стати тим, ким він колись хотів, Ріва вкрай впевнено і без найменшої паузи сказав: «Я мріяв бути Рівою. І зробив це. Але не в «Інтері» чи «Ювентусі». Я мріяв бути Рівою для свого «Кальярі».

І в цьому весь Луїджі Ріва: італійський геній, який до кінця залишався вірним настільки близькій його серцю Сардинії…