11 українських футболістів, на честь яких назвали стадіони

«А жили ми поблизу стадіону імені Хрущова», – теща під час родинного застілля заходилася згадувати минуле. Присутні стали перезиратися, запитуючи одне в одного, а де це такий був. Пішли спитатися в мене, адже я якраз вийшов на кухню, щоб принести гарячу страву. Посміявшись із такого невігластва, я розповів, що Республіканський стадіон імені Хрущова – це наш ріднесенький НСК «Олімпійський», а далі став перераховувати його «дівочі» назви в стилі Жеглова з радянського детективу: «Він же – .., він же –…».

Справді, стадіони, названі на честь політичних діячів, зокрема й вельми сумнівних (це, коли м’яко), були аж ніяк не рідкістю на наших широтах. Здебільшого, такі назви ставали якщо й не одно-, то принаймні малоденками. Нова епоха – новий здійнятий на прапор керманич. А ось із назвами спортивних арен на честь видатних футболістів у нас донедавна якось не надто складалося. Втім, прорив у цьому питанні таки є, й нині в Україні в назвах стадіонів увічнено пам’ять декотрих видатних футболістів і куди меншою мірою – представників інших видів спорту. 30 листопада минає 75-та річниця від дня народження легендарного гравця «Карпат» Лева Броварського. Й ця дата послугувала мені притокою для згадування про вітчизняних футболістів, на честь яких названо стадіони в Україні. Вийшла цілком пристойна збірна. До неї увійшли гравці з різним ступенем майстерності, відомості, внеску у футбол, проте їх зближує вдячність нащадків, в яких вийшло зберегти світлу пам’ять про них. Отже…

Воротар: Віктор Банніков (1938–2001)

Легендарний 3-разовий чемпіон СРСР, автор тривалої сухої серії у національному чемпіонаті, 2-разовий «Воротар року» в СРСР, перший президент Федерації футболу України, Віктор Максимович є одним з уособлень легендарного масловського «Динамо» 1960-х. На його честь було названо стадіон у середмісті столиці – НТК імені В. М. Баннікова (це – Верхнє поле Республіканського-«Олімпійського»), зведений у 2004–2005 рр. Його місткість – 1678 глядачів. Рекорд відвідуваності (офіційна цифра – 2000 вболівальників) було встановлено на зорі його існування під час матчу молодіжного відбору на Euro Україна – Туреччина. Мені особисто завше імпонувала домашня атмосфера на цій арені: тут можна запросто сусідувати з президентами футбольних клубів, легендарними гравцями, чиновниками Федерації футболу (Дім футболу – просто поруч!) тощо.

В с. Братківці Тисменицького району на Франківщині є стадіон, названий на честь Івана Краснецького. Іван Михайлович – уродженець цього села. Впродовж ігрової кар’єри Краснецький зажив доброї слави як голкіпер франківського «Спартака», грав у львівському армійському клубі й у Сумах. Тренував івано-франківське «Прикарпаття» в першому чемпіонаті незалежної України, ближче до кінця 1990-х трудився в низці інших українських клубів. Чимало років попрацював у СДЮШОР «Спартак-Прикарпаття».

Захисники: Василь Турянчик (1935–2022), Андрій Гусин (1972–2014), Валерій Кравчинський (1938–2000), Богдан Маркевич (1925–2002)

Склад захисту своєрідний. Тут – два центральні захисники й фаховий опорник, який одначе не цурався захисної роботи, більше притаманної суто центрдефу. Хоча й універсалізмом могли похизуватися всі троє. Пам'ятаєте легендарну переробку «Черемшини»: «Як Турянчик в нападі зіграє, так «Торпедо» з Києва тікає…»? Власне, той таки Турянчик міг зіграти й опорника, чому ні!

Легендарний динамівський капітан Василь Юрійович Турянчик доклався до всіх чотирьох динамівських чемпіонств 1960-х і до трьох віцечемпіонств того самого історичного періоду. Чомусь саме він стійко в мене асоціюється з поняттям «відлига» у футбольному тлумаченні цього терміну. На його честь названо Мукачівський стадіон ДЮСШ: «Стадіон імені Василя Турянчика».

А на Буковині в смт Путила є арена з офіційною назвою: Комунальний заклад «Путильський стадіон «Карпати» імені Андрія Гусина». Охайна невеличка арена з мальовничим краєвидом, де назву викладено кольором індивідуальних сидінь (білим на тлі синіх). Гусин-гравець грав упродовж своєї кар’єри на різних позиціях. Валерій Лобановський зміг розкрити його талант саме на позиції опорника, й Андрій був важливою складовою третьої зіркової динамівської команди Лобановського наприкінці 1990-х рр.

Валерій Кравчинський був чи не єдиним місцевим футболістом в складі чернігівської «Десни» на зорі її існування в 1960-ті рр. Капітанив тривалий час у тому колективі. До речі, капітанський шлях Кравчинський розпочав із найвдалішого для чернігівців сезону в Кубку СРСР. Українська команда в 1/16 фіналу переграла майстровитий бакинський «Нафтовик» (Кравчинський нейтралізував зіркового бакинця Анатолія Банішевського!) з рахунком 1:0. А в 1/8 фіналу «Десна» в феєричному виїзному протистоянні поступилася «Кайрату» – 3:4. Кравчинський називав, до слова, ту гру найкращою в своїй кар’єрі. Твердження цікаве з огляду на те, що українська команда все ж таки пропустила 4 голи, однак та гра була принаймні найвидовищнішою та найпам’ятнішою для «Десни» того періоду. Й дотепер вона оповита легендами, а хет-трик Анатолія Рожанського в столиці Казахстану – предмет особливої гордості. По закінченні ігрової кар’єри Кравчинський зажив слави на інженерній ниві, тривалий час працював на знаних чернігівських виробничих підприємствах, є автором цікавих винаходів. Мало не до 40-річного віку грав у заводській команді. А на батьківщині Валерія Кириловича – в Сосниці (це колишній райцентр, а після адміністративної реформи 2020 р. цей населений пункт входить до складу Корюківського району) – стадіон, капітально відремонтований у 2020 р., було названо ім’ям видатного земляка.

Богдан Дмитрович Маркевич репрезентує найстарше покоління в цій символічній команді. Номінальна позиція Маркевича - лівий захисник (щиро дякую за допомогу Олександру Пауку). Більшою мірою він був знаний як тренер та організатор футболу. Проте свого часу пограв за клуб рідних Винників «Більшовик» (згодом цей колектив мав назви «Авангард», «Харчовик»), а також колектив шкірзаводу. Стадіон у Винниках (має 900 місць на трибунах) було названо на честь Богдана Дмитровича в 2003 р. Тепер це – повноцінна спортивна база з основним штучним полем і двома тренувальними, одне з яких має природне покриття.

Півзахисники: Борис Тропанець (1964–2008), Лев Броварський (1948–2009), Віктор Дуков (1955–2000)

Уродженець с. Зоря Борис Тропанець пограв за чималу кількість радянських і пострадянських клубів (особисто в мене більшою мірою він асоціюється з кишинівським «Ністру»), дізнав, що таке польський і корейський чемпіонати, а під завісу ігрової кар’єри навіть зазирнув до індонезійського чемпіонату. Основне амплуа – лівий півзахисник. Плідно попрацював і на тренерській ниві (здебільш у Молдові). Пам’ятаю, як він відповів в одному з інтерв’ю на питання про важливість інтуїції у тренерському фаху: «Ця ознака взагалі важлива в спорті, а в футболі – надто. Доводиться якнайшвидше розв’язувати дуже складні запитання, і без інтуїції тут аж ніяк. Проте вона має ґрунтуватися на спеціальній освіті. Не варто просто брати все з голови».

На честь Бориса Тропанця названо стадіон на його батьківщині – у с. Зоря Саратського району на Одещині. Майже 2-тисячну арену звели в 2015 р. впродовж 23-х днів (чи не достойно це Книги рекордів Гіннесса!), й на ній місцева команда «Балкани» приймала в Кубку України знаного гостя – «Дніпро». До речі, офіційна протокольна цифра відвідуваності того матчу – 10 000 глядачів. Приїзд Ротаня, Селезньова, Матеуса та інших зірок фіналіста Ліги Європи спричинив неабиякий ажіотаж у регіоні. Біло-чорним розфарбуванням трибун стадіон у Зорі чимось нагадує домашню арену ковалівського «Колоса» (та свій нинішній вигляд стадіон на Київщині прийняв дещо пізніше від зорянської споруди).

Багаторічний капітан «Карпат», рекордсмен цього клубу за кількістю проведених матчів, справжня легенда галицького футболу Лев Броварський за ігровим амплуа був правим півзахисником, а за ігровою ментальністю – справжнім лідером. Хай які суб’єктивні є голосування за кращого гравця того чи іншого клубу всіх часів, однак щодо «Карпат» і Броварського ця оцінка є об’єктивною. Ну, а перша асоціація зі звитягою «Карпат» у фіналі союзного кубка 1969 р. саме з ним – 6-м номером львівської команди. У 2012 р. стадіон у Самборі було названо ім’ям Лева Броварського. А в 2021 р. арену було відкрито після реконструкції. Тепер там є комфортні трибуни в синьо-жовтій кольоровій гамі, сучасна система поливання поля, бігові доріжки, модерне адміністративне приміщення тощо.

Півторатисячний стадіон в Овідіополі носить ім’я Віктора Дукова від 2000 р. Більшою мірою Дуков відомий як керівник Овідіопольського району та батько-засновник футбольного клубу «Дністер». Проте й як гравець він так само зажив доброї слави. Зокрема у фіналі Кубка Одеської області 1981 р. саме гол Дукова на початку 2-го тайму виявився переможним для його команди: овідіопольський «Дзержинець» подолав одеську команду «Таксі». Дуков-гравець був орієнтований на атаку, проте розташую його під нападниками, адже Віктор Іванович володів й неабияким мистецтвом гольового пасу.

Нападники: Валерій Лобановський (1939–2002), Євгеній Шамбір (1992–2022), Олег Русин (1996–2016)

На честь Валерія Васильовича Лобановського названо не один стадіон в Україні. Всі знають про легендарну динамівську арену в середмісті столиці, на якій київський клуб трощив «Спартак» і ПСЖ, перемагав «Манчестер Сіті» й АЗ. Куди менше людей чуло про стадіон у Переяславі на Київщині. Його офіційна назва – Комунальний заклад «Спортивно-оздоровчий комплекс «Стадіон імені Валерія Лобановського». Затишна арена з трибунами на 1620 місць радо приймає матчі за участю місцевих футбольних команд, а також легкоатлетичні змагання.

Можливо, Євгеній Шамбір і не був знаною футбольною зіркою. Проте в 2014–2017 рр. він грав за команду «Сокіл» із Долинської, що на Кіровоградщині, й у її складі двічі ставав чемпіоном району. Із початком повномасштабної війни Євгеній став на захист батьківщини й загинув у березні минулого року на Миколаївщині під час виконання бойового завдання. А влітку того самого року стадіон у Долинській було перейменовано на КСК «Колос» імені Євгенія Шамбіра.

Стадіон у Новояворівську було названо ім’ям Олега Русина – гравця місцевого футбольного клубу «Гірник», брата відомого форварда «Сандерленда» Назарія Русина. На жаль, Олег не встиг сповна реалізувати себе в футболі. Він разом із командами (в яких, до речі, капітанствував) перемагав у різноманітного рівня турнірах серед дітей та юнаків. А серед дорослих у 2013-му став чемпіоном Першої ліги Львівської області з футболу в складі ФК «Гірник-Новояворівськ», до того ж захищав честь Новояворівська в сезонах 2014–2015 рр.

***

Не скажу, що я палкий граундхопер (є куди затятіші!). Проте журналістська робота передбачає серед іншого й пілігримство різноманітними застумами, зокрема й у різних куточках України. За можливістю намагаюся побачити, як виглядає стадіон навіть у найменшому селі. Враження різні. Там, де є потужне агропідприємство, зазвичай, зі спортареною та й з іншим інфраструктурним начинням усе гаразд. Там же, де не родить жито-пшениця, зчаста натрапляю на розруху. Однак помітив, що якщо арені присвоєно ім’я футболіста, то вона перебуває в чудовому стані. Символічно, як на мене!

На жаль, не так уже й багато спортарен в Україні носять імена футболістів. Шанують політиків, голів колгоспів, очільників заводів, місцевих керманичів, зрідка – представників не таких популярних видів спорту. А от людей-стадіонів у нашому футболі слід шукати ретельно, хоча відповідна тенденція і накреслилася останнім часом.

В Ладижині стадіон названо на честь Павла Кривохижі – гравця, тренера та організатора, справжньої легенди місцевого футболу. Нині вшановують загиблих на війні з російським супостатом героїв наданням їх імен спортивним спорудам на їхніх малих батьківщинах. Є в історії України, на жаль, і прикрий випадок зворотнього перейменування. Стадіон імені Петра Лайка в місті Дніпро було перейменовано на щось абстрактне. Не розумію, чим завинив шанований Петро Гаврилович – зірка київського «Динамо» кінця 1930-х і дніпропетровської «Сталі» 2-ї половини 1940-х. До нашої футбольної історії усе ж таки варто ставитися дбайливіше. На шану ті, хто в різночасся зводив міцну будівлю вітчизняного футболу, заслужили.

Олексій РИЖКОВ