Від Баварії до Жирони: найпопулярніші зарубіжні команди в Україні

Долучитися до чогось замежного – в часи радянського застою це означало або помандрувати кудись за кордон, або – в лайт-версії – придбати якусь фірмову одежину на кшталт болонієвого плащу, мохерового светра або джинсів. Чи був вікном у капіталістичне позамежжя футбол? Ну, коли до нас приїздили європейські гранди, ми або валом валили на стадіон, або линули до телеекранів. Західні футбольні зірки здавалися нам уособленням свободи: довге волосся, жувальна гумка, мерседеси-бмв, шалені заробітки. Споглядаючи за їхньою гордовитою поставою й порівнюючи їх із нашими «будівничими соціалізму/комунізму», ми до певночасся лише зітхали, подумки промовляючи: «Не те, що нам, а й нашим вітчизняним кумирам так не жити». Та ось думки вболівати за якусь не нашу клубну команду, скажімо, в 1960-ті, попри, наче, й відлигу, якось не відвідували пересічних вітчизняних любителів футболу. А в 1970-ті європеїзоване київське «Динамо» стало одним із законодавців тактичної футбольної моди на континенті, й ми вже з якоюсь іншою цікавістю подивилися і на самих себе, і на Захід. Саме в 1970-ті в нашій країні й стали зароджуватися перші, ще несміливі симпатії до єврограндів. Все одно далі симпатії справа не йшла, адже дивитися західні національні чемпіонати змоги не було. Відтак і вболівали ми за своїх, надто не маючи вибору.

Та з крокуванням перебудови, прощанням із комуністичною утопією, нашим теледолученням до «західних футбольних цінностей» і симпатії до аяксів-баварій (знав одного шанованого вболівальника-киянина, який свого собаку назвав ім’ям «Аякс») у деяких наших любителів футболу переросли в дещо більше. А далі – вибухова хвиля інтересу до глобальних футбольних трендів підхопила ту цікавість і затягнула нас в уболівальницьке коло єврограндів. Отже, яким клубам провідних футбольних країн Європи віддають перевагу наші співвітчизники? Одразу скажу, що хіт-парад симпатій українців склав, не покладаючись на якусь серйозну соціологію, а ґрунтуючись суто на оцінковому судженні, спілкуючись із фан-футбольною спільнотою впродовж добрячих чотирьох десятків років. Хай суб’єктивно, проте щиро.

Німеччина: 1. «Баварія». 2. «Боруссія» (Дортмунд). 3. «Боруссія» (Менхенгладбах).

Безперечно, у бундеслізі найбільше прихильників серед українців має «Баварія». Ще від 1975–1977 рр., коли київське «Динамо» і «Баварія» принципово конкурували в єврокубках, у середовищі динамівських симпатиків з’явилися симпатизанти баварців. Свою роль тут відіграли, як на мене, й два інші чинники: європейське чемпіонство ФРН у 1972 р. (фінал західні німці якраз виграли в збірної СРСР) та світове чемпіонство ФРН у 1974 р. Годі й казати, що «Баварія» була представлена силою-силенною гравців у тих командах. Певно, деякі соціологи як чинник зростання інтересу до всього німецького, зокрема й до футболу, й до «Баварії» виокремлять й вихід на екрани в 1973 р. фільму «Сімнадцять миттєвостей весни». Не відкидаю цього чинника, адже навіть у самому фільмі Шелленберг і Штірліц одну зі своїх бесід ведуть на трибунах під час футбольного матчу. Друга хвиля зростання популярності «Баварії» – 1990 р. Тоді відбулося чергове німецьке світове чемпіонство та ще свіжиною було об’єднання Німеччини. Ще одна хвиля, як на мене, йде зараз: «Баварія» – незмінний переможець бундесліги, а народ полюбляє переможців.

«Ви звідки? З України? О, з пів десятки календарів дортмундської «Боруссії» на 2018-й рік уже продали українцям», – продавчиня в листопадовому Ганновері 2017 р. розповіла про українську цікавість до команди, в якій тоді грав Андрій Ярмоленко.

Дортмундській «Боруссії» симпатизують ті, хто захоплюється Німеччиною, проте прагне якоїсь оригінальності, переривання гегемонії традиційного фаворита. Відчутно додала симпатиків дортмундцям звитяга в 1997 р. в Лізі чемпіонів, коли було обіграно фаворита – туринський «Ювентус». Певною мірою побільшало на наших широтах адептів дортмундської футбольної віри під час перебування в складі «шварцгельбен» Ярмоленка. Парадокс – чи ні – однак, бачу зростальну активність вітчизняних прибічників чорно-жовтих після трагічної для дортмундців нечемпіонської розв’язки в бундеслізі минулого сезону. «Такі невдачі лише додають нових прихильників», – сказав мені один з українських фанів Дортмунду. Попервах те твердження здалося мені суперечливим, та тепер, бачу, що чоловік мав рацію.

Третю німецьку команду в списку українських симпатій визначити напрочуд складно. Може вчинити, як інколи на міжнародних музичних конкурсах: 3-тю премію на присуджувати? Ну, не траплялися мені в Україні симпатизанти «Вердера» або «Штутгарта». «Шальке»? Так, були поодинокі випадки, надто коли за гельзенкірхенців грав Євген Коноплянка. Та менше з тим… Ось симпатиків гладбахської команди я знаю з десяток. Щоправда, всі вони старшого віку, й свою любов до цього клубу пронесли від 1970-х рр., коли Менхенгладбах тричі поспіль ставав чемпіоном ФРН, пару разів вигравав Кубок УЄФА, реально претендував на завоювання Кубка чемпіонів (закривши, до слова, шлях до фіналу найпрестижнішого клубного змагу Старого Світу київським динамівцям).

Італія: 1. «Мілан». 2. «Ювентус». 3. «Лаціо».

Симпатія до «Мілана» – це вже така заведенція в Україні. Вона бере свій початок від кінця 1980-х рр., коли в нас стали транслювати по телебаченню фінали Кубка чемпіонів, а «Мілан» на чолі з Арріго Саккі, з нідерландським дуетом Гулліт – ван Бастен попереду й із бездоганним італійським захистом Тассотті – Барезі – Костакурта – Мальдіні не знав собі рівних ані в Італії, ані в Європі. Програмний матч того «Мілана» – домашній півфінал Кубка чемпіонів сезону-1988/89 проти «Реала», який приніс звитягу «россо-нері» з рахунком 5:0, – своєрідна точка відліку українського вболівання за цей клуб. Фінал зі «Стяуа» (4:0) радянське ТБ спромоглося показати, й пам’ятаю, як ми, тогочасні старшокласники, палко обговорювали побачене. Ну, й безперечно, примножила українське зачарування «міланістами» поява в складі цього клубу Андрія Шевченка наприкінці 1990-х. Звідтоді «Мілан» став, певно, найпопулярнішим зарубіжним клубом в Україні. Й пальму першості намагається тримати й дотепер.

«Ювентійська» епопея в Україні, як на мене, стартувала після чемпіонату світу-1982. Саме там «Скуадра Адзурра», основу якої становили «ювентіні», й зокрема Паоло Россі, закохала в себе багато людей по всьому світу, зокрема й у нас. Другий сплеск вітчизняних симпатій до «Юве» – перехід туди Олександра Заварова. Пам’ятаю, як в одній із наших спортивних газет тогочасся на запитання «за кого вболіваєте» траплялися відповіді: «За «Ювентус»!». Третій «ювентійський» призов – половина 1990-х, коли команда Марчелло Ліппі не знала собі рівних в Європі, влаштовуючи нищівний погром (6:1) уже тоді не бідному ПСЖ в матчі за Суперкубок УЄФА в Парижі. Й ще один пик – 2010-ті рр., коли «б’янко-нері» виграли дев’ять скудето поспіль, а вболівальницька публіка, що називається, ласа на чемпіонські ковбаси. Пам’ятаю, як однораз біля НСК «Олімпійський» вродлива панянка, побачивши на мені футболку «Ювентуса», запросила до пабу на представницьке святкування українськими прихильниками 30-го скудетто «Старої Синьйори». 30-го, звісно, за підрахунками самих тифозі туринського клубу. Італійська футбольна федерація мала (й дотепер має) іншу думку.

Третьою італійською командою в списку українських симпатій є, як на мене, «Лаціо». Як пояснив мені свою футбольну любов один з українських «лаціалі»: «Мені до вподоби орлина естетика». Нечисленна кількість українських «лаціалі» організована, натомість в Україні є чимало латентних симпатиків «Лаціо». Один із таких, маючи вже солідний вік, вразив мене своєї відповіддю на питання, чому він не хоче заявити про свою футбольну любов на весь окіл: «Не хочу, щоб мене вважали фашистом». Зізнаюся, тривалий час німував, почувши це, й гадки не мав, як на це реагувати. Знаю, що в українських «лаціалі» – патріотів рідної країни – суперечливі почуття до воротаря улюбленої команди – Івана Проведеля, який не стидається скрізь підкреслити свою проросійськість, щоправда, трохи стишивши риторику після 24 лютого 2022 р. Як сказав мені один із тих хлопців – українських фанів «Лаціо»: «Для мене це не те, щоб трагедія, проте хворобливе питання».

«Інтер», «Рома», «Фіорентина», «Наполі», «Парма»? Й у цих славетних клубів є симпатики в Україні. Природу симпатій ті хлопці й дівчата визначають по-різному. «Синій мені миліший за червоний, та й мій кумир Челентано – інтерист» «до вподоби Римська імперія», «люблю квіти-фіалки, та й назва клубу приваблива», «я – прихильник Марадони, відтак мою улюблену команду в Італії визначити не надскладно», «синьо-жовті кольори ваблять». Був знайомий й із симпатиком «Брешіа», який свою любов до цього клубу пов’язує з перебуванням там Роберто Баджо й Хосепа Гвардіоли.

Іспанія: 1. «Реал». 2. «Барселона». 3. «Жирона».

Не хочу образити вітчизняну синьо-гранатову інчаду, та «Реал» усе ж таки має більше прихильників в Україні, ніж «Барса». Знайомий навіть із багатьма представницями чарівної статі – українками, які палко вболівають за мадридців. На відміну від багатьох інших зарубіжних клубів, зростання інтересу до «Реала» в Україні не можу назвати хвилеподібним. Коли про це казав одному з вітчизняних вболівальників «Реала», той на це відповів: «Тому що «Реал» – це завжди «Реал». З популярних в українському спорті людей не приховує свого футбольного «реалізму» багаторічний лідер шахової збірної України Василь Іванчук. Власне, в спортивному костюмі «вершкових» його можна часто бачити й під час шахових партій на різноманітних турнірах.

Пам’ятаю, як одразу після Euro-2012, поїхав у відпустку до Судака, до готелю під назвою «Барселона». Стильно, по-каталонському, з прапором «Барселони» на самій горі, з басейном, з футбольним полем зі штучною травою – харківські бізнесмени постаралися зробити готель затишним, привабливим за ціною та здатним задовольнити бажання пограти в футбол. Як же я обурювався, коли вже після 2014 р. знайшов схвальні відгуки росіян про нього: мовляв, суперово, й така краса в нас у росії. В тому-то й річ, що ви ту красу не звели, а намагаєтеся привласнити. Власне, на всіх матчах «Барселони» в Україні, починаючи з нульових років, присутня вельми голосиста компанія тутешніх (й із сусідніх країн також) симпатиків «більше, ніж клубу».

Ну, а третьою в списку піренейських симпатій українців, безперечно, нині є «Жирона». Віктор Циганков та Артем Довбик, виходячи на поле в «жиронівських» футболках, чудово рекламують цю команду в Україні й назагал Україну в Іспанії та зокрема в Каталонії. Впевнена турнірна хода каталонського клубу додає йому вістів. Й уже в різноманітних групах прихильників різних українських клубів і збірної широко обговорюють тактичну побудову команди Мічела, шанси «жиронців» здолати того чи іншого суперника або й замахнутися на «зону Ліги чемпіонів» (про ще більше поки що не кажуть навіть пошепки). У більшості українців до «Жирони» ситуативна симпатія? Імовірно, так, проте хтозна… Може, за кілька років українську дорогу до цього клубу буде протоптано настільки, що кількість наших співвітчизників у червоно-білих футболках «Жирони» лише зростатиме. В усякому разі, подорожуючи чотири роки тому по Каталонії й придбавши чимало сувенірів «Жирони» (цікаво, до речі, чи має хтось із нинішніх українських симпатиків цієї команди її шалик?) у фірмовому магазині клубу в цьому файному місті, я й гадки не мав про те, що роблю свого роду інвестицію в нову футбольну симпатію українців.

Англія: 1. «Манчестер Юнайтед». 2. «Ліверпуль». 3. «Арсенал».

Епоха сера Алекса в МЮ збагатила манкуніанців не лише численними трофеями, а й безміром симпатиків про всьому світу. Україна й пострадянський простір – не виняток. Прихильники «Юнайтед» стали, певно, раніше за інших організаційно об’єднуватися на одній шостій частині суші. Олексій Дунаєвський чітко сформулював причину «манкуніанофілії» в книжці «Полюби мене червоного»: «Щодо його похвальної відданості «Манчестер Юнайтед», то це його колективне несвідоме». Йшлося про одного з героїв твору, в якого, справді, психолог Карл Юнг, певно, виокремив би надіндивідуальне. Власне, ще в 1976 р. (!) в того чолов’яги в голові народилася формула: «МЮ – це я! Я – це Англія!». І він мав право так казати через те, що до 1976 р. побував у Великій Британії неоднораз! Чи багато нам відомо таких осіб із колишнім радянським громадянством?

У 1990-ті отого колективного несвідомого манкуніанського на наших теренах було аж-аж-аж. Як на мене, й натепер МЮ залишається найпопулярнішим англійським клубом в Україні. В різночасся довелося спілкуватися з українськими симпатиками МЮ з різних соціальних груп. Були серед них і доктор сільськогосподарських, і кандидат технічних наук, механізатор агрофірми з нешироким словниковим запасом і київський айтишнік, що оперує малозрозумілими далекій від тієї сфери людини термінами. Знаю навіть одного хлопця, який, щойно настають холоди, надягає «емюшний» шалик і на люди виходить лише в ньому аж до квітня.

На наших широтах народжується і новий фан-сленг. Вітчизняні манкуніанці звуть вітчизняних ліверпуліанців аж ніяк не «скаузерами» (хоча й таке трапляється, та, радше, як данина старовинній і не нашій традиції), а «лівер’ям». Ну, а, власне, ліверпуліанці, ніколи не самуватимуть, зокрема й в Україні. Під час київського лігочемпіонського фіналу 2018 р. між «Реалом» і «Ліверпулем» слушність цього твердження виглядала беззаперечною – свого роду антитеза герою вірша Миколи Вінграновського «Не руш мене, я сам самую…». Тоді чимало поспілкувався з прихильниками мерсисайдців з усіх усюд, зокрема й з різних регіонів України. Багато з них не мало квитків на матч, попрямували до Києва просто на грандіозну футбольну тусню. Чимало харківських симпатиків «Ліверпуля» протоптало собі дорогу й у паб-ресторан «Ліверпуль» у Харкові неподалік ОСК «Металіст». Цей заклад узагалі являє собою мінімузей легендарного клубу, де збираються однодумці. Й ще один спогад зі шкільної пори. Пам’ятаю, якийсь старшокласник із моєї школи в 1985 р., коли зібрався натовп біля входу до актового залу на якийсь черговий обов’язковий для відвідування лекторій на кшталт «Два світу – дві ідеології», став жартома запалювати: «Ейзель»! «Ліверпуль»!» Жарт, звісно, максимально недолугий, та перебування у футбольній темі тодішнього київського школярства ілюструє наочно.

Хто – «Челсі» чи «Арсенал» – має замкнути чільну трійку англійських симпатій українського фвнства? Ризикую наштовхнутися на нерозуміння (це, коли м’яко) послідовників челсійської віри, та, як на мене, «каноніри» все ж таки випередили «челсюків» у цьому хіт-параді. Надто це було помітно після переходу Олександра Зінченка до «Арсенала». Проте тенденція до того, щоб «аристократи» наздогнали й перегнали земляків за глядацькою любов’ю в Україні, накреслилася. Михайло Мудрик цілком може цьому зарадити. Водночас чималу роль у прихильності вболівальницького люду до того чи іншого клубу відіграватимуть успіхи на футбольних полях. У «Челсі» нині з цим сутужно, а от «Арсенал» цілком може позмагатися й за титул в Англії, і за прохід до чемпіонських раундів Ліги чемпіонів. Передумови для цього наявні, відтак і прихильність до «канонірів» у багатьох може запалати з новою силою.

Інші англійські клуби? Репліки «Манчестер Сіті» нині в київських магазинах ідуть на ура. Цьому клубу починають віддавати свої голоси як принципові несимпатики МЮ, так і прихильники тренерського таланту Хосепа Гвардіоли. Часто бачу на рідній Чоколівці в Києві чоловіка в футболці «Евертона». Знаю одного прихильника «Шеффілд Венсдей» (своєрідна людина – фанат середи як дня тижня, адже народився в середу, більшість пам’ятних подій в його житті припали на середу, єврофутбол змалечку дивився в середу, от і вболіває за «Середу»). Знайомий мені й олдовий прихильник «Ноттінгем Форест» із Київщини. Симпатію до команди, яка була єврограндом на межі 1970-х – 1980-х, проніс через усе життя, й тепер, коли «Форест» грають у прем’єр-лізі, вболіває за «лісників» із колишньою енергією, хоч і має вже вік за 70.

***

Цікаве питання: симпатія до зарубіжних клубів виключає любов до рідних нив-металургів чи ні? В більшості вітчизняних симпатизантів баварій-реалів – ні. Можливість долучитися до звитяг грандів ой як приваблює! Рідна «Нива» знов програла (щодо неї, улюбленої, вболівальник є переконаним маловіром-сумнівакою), та можна ходити задериносом через те, що улюблена «Барса» виграла. Щодо синьо-грантових вболівальницького скепсису куди менше! Компенсаторний механізм, нічого особистого…

Олексій РИЖКОВ