Тепер потрібно обігрувати Мальту і готуватися до битви з Італією

Україна залишається у грі – ось головний підсумок матчу проти Північної Македонії. Реальна перспектива «синьо-жовтих» після перемоги у Празі – очна боротьба з Італією за друге місце. А македонці, враховуючи їхню повторну поразку від команди Реброва та подальший складний календар, мають остаточно вибути не лише з боротьби за друге, а й за третє місце.

Хороша за рахунком перемога, без пропущених м'ячів, лише теоретичні шанси у суперника вклинитися у боротьбу за друге і навіть третє місце – здавалося б, немає жодного приводу для смутку чи песимізму. Але за фактом гра збірної України все ще далека не лише від ідеалу, а й від наших стандартних вимог до цієї гри.

Під керівництвом Сергія Реброва збірна України вже провела п'ять поєдинків у відборі на Євро-2024. У жодному з цих матчів наша команда не виглядала статистом, не була безнадійною, там, де можна, чіплялася за очки, там, де треба, здобувала перемогу. Але поки що жоден із цих п'яти поєдинків не дотягує до рівня найкращого матчу під керівництвом Сергія Реброва. Очевидно, що його найкращий матч на чолі збірної ще попереду.

Суперечливі залишилися враження й від «домашньої» зустрічі з македонцями. З одного боку, ми виграли, з іншого боку – допустили величезну кількість браку, причому як в атаці, так і в обороні, дозволили супернику створити багато небезпечних моментів біля своїх воріт.

Описаний вище алгоритм підійде не лише під будь-яку попередню перемогу збірної України в нинішньому ігровому циклі, а й, мабуть, під велику кількість поєдинків нашої головної команди в останнє десятиліття.

Отже, вже можна не просто констатувати, а й стверджувати, що поки що справді висококласної національної збірної ми не маємо з різних причин. І насамперед – через відсутність зірок першої величини.

У свою чергу, присутність у складі нашої команди багатьох футболістів солідного європейського рівня поки що не дозволяють нашій збірній штампувати перемоги на класі. Яким би не був високим рейтинг нашої команди, яким би низьким не був цей показник у нашого суперника, але поки що головним визначником ігор за нашою участю є синонім «валідольний матч».

І справа тут зовсім не в тому, що через рашистську агресію ми змушені всі свої поєдинки проводити в гостях. Тут річ у принципі. Ну не виходить у нас поки що грати у повний контроль м'яча навіть із командами на кшталт Мальти. Не кажучи вже про Північну Македонію.

***

У конкретному поєдинку відсутність належного класу та креативу можна частково списати на травми двох провідних футболістів – Циганкова та Ярмоленка. І це справді не відмазка, а проблема. За фактом рівноцінно замінити цих двох півзахисників так і не вдалось. Особливо якщо говорити про позицію правого вінгера, яка дісталася Зубкову. Якщо речі називати своїми іменами, то Зубков – найслабша ланка нашої збірної у празькій грі проти македонців.

Проте його вихід в основі був і прогнозованим, і закономірним. Тому що Олександр – фактично єдиний «живий» правофланговий півзахисник з доступних на даний момент, і за старою «шахтарською» пам'яттю він мав творити «хімію» з Мудриком, який діяв на протилежному фланзі.

Але замість «хімії» Зубков банально «хімічив».

Хоча не Зубковим єдиним.

Хороший, подекуди навіть чудовий початок матчу. Тиск, високий пресинг, створення моментів, хай і не очевидних. Проте стартові півгодини наша команда грала так, як «книжка пише». І була винагороджена нехай і не обов'язковим, але заслуженим забитим м'ячем Судакова. За цей період часу – подяка і нашому тренерському штабу, і нашим футболістам.

Схоже, Ребров провів належну роботу над помилками і почув конструктивну критику за свої рішення у попередніх поєдинках, коли його команда «включалася» у гру або у другому таймі, або після того, як пропускала (що часто співпадало). У цьому випадку збірна України з позиції сили розпочала поєдинок проти не найпростішого опонента.

На мій погляд, позиція «сили» в даному контексті «набувалася» насамперед за рахунок активного впровадження у гру трикутника у центрі поля – Степаненко Зінченко, Судаков. Тарас розташовувався трохи вище, ніж зазвичай, забезпечуючи разом із нашим «арсеналівцем» дуже зручний плацдарм для «перекушування» чужих атак у зародку, а висока позиція Судакова була дуже комфортною для того, щоб розігнати свої атакуючі дії.

Плюс до всього, дуже активна «життєва позиція» Мудрика, участь у атакуючій роботі захисників Миколенка та Матвієнка.

Усього цього набору вистачило і для помітного домінування, і для переваги в рахунку.

Але, сказавши «а», продовжувати так само чомусь не наважилися.

Варто було лише повести в рахунку, як почалися звичні ходіння по муках. Я не вірю, що головна проблема – у невмінні, точніше, неможливості витримувати високий темп упродовж хоча б тайму. Проблема, скоріше, у ментальності. Забили – і давай одразу грати на утримання, сушити гру.

Це відмінний варіант для команд на кшталт збірної Італії, які мають відточену десятиліттями гру в обороні і блискучі контратакуючі чесноти. Похвалитися набором аналогічних ігрових опцій ми поки що не можемо. Проте чомусь намагаємося грати саме так.

Після перерви наша команда грала на відверте утримання рахунку. Звичайно ж, ця теза потребує уточнення. Грали на утримання, але водночас не забували і про контргру. Про контратакуючу гру. Моментів біля чужих воріт у другій воловині зустрічі наші створили достатньо.

І цього разу «зіграла» ще одна наша роками неприкрита вада – нереалізація. Мудрик, Довбик, Яремчук, Судаков та навіть Матвієнко – моментів було створено достатньо. Причому моментів якісних, очевидних. Але не використаних.

Використали натомість неочевидний момент. Намалювали справжній шедевр. Браво, Караваєв. Але шедеври на те й існують, щоби практично не повторюватися.

У свою чергу, і Македонія створила моменти біля наших воріт. Причому створювала не лише завдяки помилкам нашого захисту, а й своїм кваліфікованим якостям. Добре, що рятував Трубін. Цього разу Ребров вгадав із вибором голкіпера.

Власне, якщо найкращим/одним із найкращих гравцем матчу в команді, що перемогла, називається воротар, значить, у польових гравців таки є проблеми. За визначенням.

Якщо загалом, то: з погляду підсумкового рахунку претензій не повинно бути. 2:0 – цілком комфортна перевага. Але з точки зору гри як такої претензій набагато більше. Лише один явний відрізок з нашим домінуванням, багато проблем як у захисті, так і в атаці. І черговий поєдинок, який підпадає під статус вищезгаданого «валідольного».

Тим не менш, за перемогу – дякуємо. Йдемо строго за графіком. І, мабуть, вирішальний для нас поєдинок у групі відбудеться якраз в останній ігровий день – наприкінці листопада проти Італії. Але Мальту в жодному разі не можна недооцінювати.

І ось ще що. Я не те, щоб дошкульний, але іноді просто хочеться об'єктивності. Після матчу Сергій Ребров дуже болісно сприйняв цілком адекватне питання про Мудрика: мовляв, чому Михайлу не вдається реалізовувати моменти? Ну, правда, а чому? Відповідь Реброва: «скільки років Мудрику? Ви хочете, щоб він був зараз, як Мессі»?

Далі можна не слухати й не читати. Я десь розумію тренера, який намагається захистити свого футболіста. Але порівняння з Мессі – невдале. Як мінімум. Тому що у 22 роки, а Мудрику зараз саме стільки, Ліонель Мессі отримав свій перший «Золотий м'яч». Михайло Мудрик поки що навіть близько не йде шляхом аргентинця. Хоча й має для цього необхідні задатки.