Віктор ЛЕГКОДУХ: «Коли тягну вагу, відчуваю себе живим»

Цього літа підполковник Збройних Сил України Віктор Легкодух став віце-чемпіоном світу зі штовхання ядра серед спортсменів з ураженням опорно-рухового апарату. Майстер спорту міжнародного класу з легкої атлетики здобув ще і ліцензію на Паралімпіаду-2024. У його колекції – золоті, срібні і бронзові медалі, які він здобув на Іграх Нескорених і Іграх Воїнів.

У серпні 2014 року офіцер-десантник під час розвідувальної операції зазнав важкого поранення від вибуху міни, найбільший осколок застряг у хребті – було пошкоджено спинний мозок. Була довга і складна реабілітація, але Віктор не зламався, одружився, веде активний спосіб життя, продовжує військову службу в Національній академії сухопутних військ.

– Хочу сказати, що особливо важлива підтримка на початку, відразу після поранення. В першу мить військовослужбовець не розуміє, як буде жити з цим, які наслідки можуть бути. Мине час, людина сприйматиме себе такою, як є. Згодом стає легше, дякувати Богу, більшість це розуміє. Що мені дала участь в «Іграх нескорених»? Познайомився із побратимами і посестрами, які мають подібні поранення з нашої національної збірної, а також із різними людьми з інших країн, з якими ми й досі спілкуємось. Теж важливо, що ми представили Україну на міжнародній арені й здобули медалі. Хоча медалі у цьому проєкті не на першому місці, головне – реабілітація військових.

– Коли ви займаєтесь спортом, це, я так розумію, дає вам не тільки фізичну, а й моральну силу?
– Звичайно, від занять спортом не тільки стаєш здоровішим, але й твій морально-психологічний стан поліпшується. Скажу коротко: коли я тягну якусь вагу, я відчуваю себе живим.

– Яка тривалість ваших тренувань в інтенсивному циклі, тобто перед змаганнями?
– Якщо говорити саме за чемпіонат світу, який був у липні цього року в Парижі, то спочатку відпрацьовував у тренажерному залі, а потім штовхання ядра – співвідношення часу 50 на 50. Безпосередньо перед стартом я не працюю з великою вагою, а викарбовую техніку. Техніка ж штовхання ядра на візку відрізняється від класичної. Американська система – розкручуватись, німецька – без розкрутки, тобто майже з місця. В моєму випадку, коли уражений спинний мозок на грудному рівні, лівою рукою якою тримаюсь за поручень, плюс плечі з правою рукою. Технічно це складно, тому потрібно чималенько попрацювати, аби не кидати ядро, а саме штовхати, бо у першому випадку спроби не зараховуються.

– Чи можна порівняти спортивний і військовий колектив?
– Тут дуже багато спільного. Спортивний колектив – це ті самі військовослужбовці: хтось дійсний, хтось уже ветеран. Військові, коли стають спортсменами, залишаються такими ж наполегливими, як під час виконання бойових задач.

– Ви брали участь у бойових діях з самого початку російсько-української війни – з 2014-го. Відтоді минуло майже 10 років, наскільки наші українці змінилися за цей час?
– Скажу чесно: 2014 року війна була не для всіх, тобто не всі її відчували. Після лютого 2022-го я можу точно сказати, що наше суспільство об’єдналося – і не важливо, в кого які були політичні погляди, ця згуртованість й досі продовжує вести нашу країну до Перемоги.

– Ви, напевне, спілкуєтесь зі своїми побратимами-десантниками. Що вони зараз розповідають, які настрої панують в бригаді, в якій ви служили?
– Я спілкуюсь не лише з десантниками. Є хлопці, які попереходили в інші роди військ. Але я можу сказати точно, що немає якогось основного, чи то б пак головного роду військ. Кожен боєць Збройних Сил України робить свій внесок. А настрій тільки переможний, бо кожен розуміє, якою ціною вона ця перемога здобувається. Якби ніхто не хотів проливати кров, то були б домовленості. А зараз вже запізно вести перемовини. Війна має завершитися тільки нашою Перемогою.