Від Месхі до Каладзе: символічна збірна Грузії усіх часів

…Червень 1985 р. У Київ на матч чемпіонату країни прибуло тбіліське «Динамо». Я, тієї пори юний глядач футбольного дійства, був неабияк вражений тим, що під час оголошення складу гостей із Грузії найгаласливіший фанатський сектор тодішнього Республіканського стадіону (ну, той, що «сектор вісім просить гол!») бурхливими оплесками пошанував Отара Габелію, Александра Чивадзе й Тенгіза Сулаквелідзе. Лицарів грузинського футболу в Києві завше цінували…

Успіх молодіжної збірної Грузії на домашньому Euro й суперовий сезон у серії А нападника Хвічі Кварацхелії змусив заговорити про ренесанс футболу, або грузинською «пехбурті» (вперше побувавши в тому гостинному краї в 1986 р., я ретельно вивчив слова, що мають дотик до улюбленої тематики) в цій країні. Чи продовжить нинішня грузинська юнь справу Месхі, Кіпіані, Каладзе? В Сакартвело футбольні зірки народжувалися із завидною для сусідів періодичністю. В радянські часи вони прагнули потрапити до тбіліського «Динамо» й там реалізувати себе. Тбіліський клуб такі можливості надавав, будучи одним із найсильніших у колишньому СРСР, двічі вигравав союзне чемпіонство, пару разів тріумфував у Кубку СРСР, був справжньою «третьою силою», адже є рекордсменом за кількістю «бронз» у союзному чемпіонаті (13), зрештою, доскочив й слави звитяжця єврокубка (як ми тоді, в 1981-му палко вболівали вдвох із батьком біля телеекрану за команду Нодара Ахалкаці!). В пострадянські часи талановиті грузинські футболісти шукали місце під сонцем в європейських чемпіонатах, і періодично в них виходило заявити про себе, в усякому разі, чемпіонством у серії А або звитягами в Лізі чемпіонів є кому похизуватися. Згадаймо тих, хто кував славу грузинського футболу в різночасся.

Агроном із субтропіків

Воротар: Отар Габелія (народився в 1953 р.).

Пам’ятаю, як мене вразила інформація про освіту видатного грузинського кіпера Отара Габелії, подана в одному із сезонних довідників у першій половині 1980-х: закінчив Грузинський інститут субтропічних культур. Надалі інформація про назву вишу трохи коригувалася, замість слова «культур» стали писати «господарства», проте того факту, що найзірковішим грузинським голкіпером є людина, яка має фах «агроном», це ніяк не заперечує. Зазначу, що в тому самому виші здобув освіту й 3-разовий олімпійський чемпіон у потрійному стрибку Віктор Санєєв.

Свій не надто високий, як для воротаря, 177-сантиметровий зріст Габелія компенсував колосальною стрибучістю, і, зрештою, як вправний агроном виростив вагомий переможний урожай. Формально йому не вистачило якоїсь пари матчів, щоб одержати золоту медаль чемпіона СРСР 1978 р. Менше з тим, свій внесок у той успіх він зробив: зокрема на нуль відстояв матчі в 1-му турі чемпіонату проти зухвалого прибульця з 1-ї ліги московського «Спартака» (2:0 на користь грузинського колективу), а в 2-му проти чинних чемпіонів – киян, яких тбілісці подолали з рахунком 1:0. А тріумф грузинського колективу в Кубку СРСР-79 узагалі уможливлено завдяки майстерності Отара. У фіналі проти московських одноклубників він відбив три удари з точки від Олександра Маховикова, Олексія Петрушина та Валерія Газзаєва, чим, власне, й зумовив звитягу тбілісців. Ну, й в євросезоні-1980/81, який грузинська команда вписала золотими літерами в свою історію, завоювавши Кубок кубків, Габелія в 5-ти матчах залишав свої ворота сухими: зокрема, й в усіх іграх осінньої частини турніру, й у півфінальному домашньому двобої проти роттердамського «Феєнорда». А назагал у творчому доробку агронома із субтропіків більш як 130 матчів на нуль! Той випадок, коли посуха для агронома – те, що потрібно!

Конкуренти Габелії – Сергій Котрікадзе й Рамаз Урушадзе. Перший вигравав союзне «золото» в 1964 р., однак сухих матчі у своїй кар’єрі має істотно менше, ніж Габелія. В активі Урушадзе 121 гра без пропущених голів, проте йому не судилося розжитися титулами-кубками в складі тбіліського «Динамо» й кутаїського «Торпедо».

Капітанська ланка

Захисники: Каха Каладзе (народився в 1978 р.), Александр Чивадзе (народився в 1955 р.), Муртаз Хурцилава (народився в 1943 р.), Гоча Мачаїдзе (народився в 1950 р.).

Якось так історично склалося, що в грузинському футболі надлишок вправних, навіть легендарних центрбеків, а от кого поставити на лівий фланг оборони? Дозволю собі тактичний експеримент, тим паче, що, за великим рахунком, то не такий уже й експеримент: розташування Кахи Каладзе на лівому фланзі захисту. На цій позиції він періодично грав і доволі успішно. Багаторічний капітан збірної Грузії, чемпіон трьох країн, 2-разовий переможець Ліги чемпіонів, він є, безсумнівно, найуспішнішим серед грузинів-легіонерів. Нинішня його не надто антиросійська риторика (на відміну від самого початку повномасштабної війни, коли Каха запевняв, що, мовляв, ми завжди стоятимемо поруч з українським народом) дратує українців. Заручником політичної сили, до якої ти входиш, бути, може, й складно, та корисно для кар’єри, а от втратити безліч друзів у не чужій для тебе країні можна залегко.

Александра Чивадзе й Муртаза Хурцилаву свого часу було пошановано капітанством у збірній колишнього СРСР. Обидва оборонці мали яскраво виражені лідерські якості. Обидва були чемпіонами колишнього СРСР, Хурцилава має в своїй нагородній колекції медалі Олімпіади й чемпіонату Європи, натомість Чивадзе, маючи таку саму бронзову олімпійську нагороду (до речі, того самого олімпійського 1980-го він став і кращим футболістом СРСР), дізнав смаку клубного успіху в Кубку кубків і двічі в Кубку СРСР.

Правий фланг оборони – зона відповідальності Гочі Мачаїдзе. Наче його кар’єра й склалася успішно (союзне чемпіонство плюс два кубки країни), однак були в ній і не надто приємні моменти. Відігравши за тбіліське «Динамо» фактично впродовж усіх 1970-х, у 1980 р. він транзитом через ланчхутську «Гурію» подався до московського «Спартака». Там у нього не склалося, а володарем Кубка кубків разом із тбіліською командою він, зрештою, не став. Не довелося йому й продемонструвати свій хист у складі збірної: весь час програвав конкуренцію. Як варіант для правого флангу захисту – Реваз Дзодзуашвілі, який має в своїй нагородній колекції медалі чемпіонату Європи та Олімпійських ігор, проте не має золотої медалі чемпіона СРСР. У 1990-ті нетривалий час Реваз Михайлович попрацював в Україні на посаді головного тренера шепетівського «Темпа».

А ще не можна не згадати оборонців кутаїсця Тамаза Коставу, батумця Нугзара Хізанішвілі, ванклабмена Давида Амірановича Муджирі, Георгія Тавадзе (вихованця «Гурії»), надійна гра яких посприяла пошануванню підопічних Нодара Ахалкаці Кубком кубків у сезоні-1980/81, перемогам у чемпіонаті та Кубку країни.

Спогади про шкільну помилку

Півзахисники: Тенгіз Сулаквелідзе (народився в 1956 р.), Леван Кобіашвілі (народився в 1977 р.), Манучар Мачаїдзе (народився в 1949 р.), Давид Кіпіані (1951–2001).

Київ. Початок 1980-х. Я, школяр тієї пори, маю клопіт – чергування по класу. Прибираю, намагаючись цю роботу робити якнайретельніше. Й у шкільній парті знаходжу складений вдвоє аркуш, на якому написаний… склад тбіліського «Динамо». В школі на київській Чоколівці, де кількість симпатиків «Динамо» київського зашкалювала! Уважно вивчивши той артефакт, бачу дві помилки. По-перше, не зовсім правильно написана назва м. Тбілісі, а, по-друге, на відміну від усіх інших гравців, де зазначено ім’я та прізвище, в Тенгіза Сулаквелідзе замість імені написано слово «Сулак», а за прізвище слугувало «Велідзе». Досхочу нареготавшись із такого невігластва, не відмовив собі в задоволенні червоною ручкою виправити помилку й… покласти аркуш знову до тієї самої парти. Втім, думаю, що через пару-тройку років по тому вже й київські школярі правильно писали ім’я та прізвище популярного гравця. Визначу для нього позицію на лівому фланзі півзахисту. Це – своєрідна данина його місцю на полі в фіналі Кубка кубків-81. Хоча, звісно, Тенгіз більшою мірою запам’ятався як оборонець – надійний і напрочуд працездатний. На відміну від багатьох своїх партнерів по тому тбіліському «Динамо» початку 1980-х, він під завісу ігрової кар’єри, на самому фініші існування СРСР встиг нетривалий час пограти й за кордоном, у Швеції.

Сотник (відіграв сотню матчів за національну збірну Грузії, є рекордсменом країни за цим показником) Леван Кобіашвілі зміг вибудувати успішну кар’єру в німецькій бундеслізі. В складі «Шальке» він двічі ставав віцечемпіоном Німеччини. Йому визначу місце опорника. Таким колишнього захисника зробили свого часу в «Фрайбурзі» й не прогадали. Життєві перипетії у Левана були вельми карколомними. То він б’є по обличчю арбітра Вольфганга Штарка й чекає на 2-річну дискваліфікацію (її, зрештою, не затвердили), то стає у 2010-ті рр. президентом Федерації футболу Грузії. Достоту дивовижні зиґзаґи кар’єри!

Не знаю грузинської мови, проте дбайливо зберігаю в домашній колекції книжку «Великий Манучар» за авторством Міндії Мосашвілі про багаторічного капітана тбіліського «Динамо», видану 1980 р. в Тбілісі грузинською. На початку 1980-х Манучар Мачаїдзе припустився аналогічної з братом помилки: перейшов до «Спартака». Не знайшлося нікого, хто би одраїв хлопців від необачного кроку. Як підсумок, у «великого Манучара» немає в нагородній колекції відзнаки за здобуття Кубка Кубків. Чемпіонство, віцечемпіонство, союзні кубки – все це наявне. Є й унікальна колекція з п’яти бронзових медалей союзного чемпіонату (причому дві здобуті впродовж одного календарного року – 1976-го). А от єврозвитяга, на жаль, пройшла повз Мано.

Колекцією з п’яти бронзових нагород міг похизуватися й легендарний Давид Кіпіані, проте він із тбіліського «Динамо» на початку 1980-х не переходив до «Спартака» й до єврозвитяги долучився. Завершив ігрову кар’єру Дато, щойно перетнувши поріг 30-річчя. Зламана на комерційному турнірі нога не сприяла її продовженню. А далі в його житті був цілий вихор подій – від тренерства до роботи в генпрокуратурі. Й фіналом – трагічна загибель в автокатастрофі. На превеликий жаль, повноцінно реалізувати себе на тренерському містку улюбленець нації не зміг.

І капітан чемпіонського тбіліського «Динамо»-64, технічний і винахідливий Шота Яманідзе, й людина з крутим норовом й із сімома дискваліфікаціями Георгій Сичинава, й не чужий для України Джаба Канкава (нагороджений орденом Міністерства з надзвичайних ситуацій України за порятунок життя Олегу Гусєву просто на футбольному полі!), й зірка «Ман Сіті» догрошовитої епохи Георгій Кінкладзе, й учасники дюссельдорфського фіналу Кубка кубків-81 Віталій Дараселія та Заур Сванадзе, й талановитий гравець із трагічною постфутбольною долею (був застрелений у власній автівці біля свого будинку на початку ХХІ століття), кар'єра якого припала якраз на період між двома союзними чемпіонствами тбілісців, – Кахі Асатіані – посприяли впізнаваності грузинського футболу в світі. Технічні, працьовиті, меткі, вони швидко ставали улюбленцями фанів команд, за які грали.

Володарі Кубка Європи

Нападники: Міхаїл Месхі (1937–1991), Слава Метревелі (1936–1998)

О, в цій лінії у Грузії сила-силенна талантів! Кожен із них мав якийсь неповторний ґедзунок, міг закохати в себе трибуни, без перебільшення робив свій бомбардирський хист високим мистецтвом. Гайоз Джеджелава (малюк із зростом 164 см – зірка до- й повоєнної пори близько половини минулого століття), Борис Пайчадзе (невтомний форвард, що сновигав флангами в епоху, коли було не прийнято відхилятися від своєї позиції), Ілля Датунашвілі (автор дублю в матчі-скудето 1964 р. для тбіліського «Динамо»), Реваз Челебадзе (лисань із Кобулеті, що якнайкраще виявив свої здібності на Олімпіаді-80), Рамаз Шенгелія та Володимр Гуцаєв (архітектори європейського успіху тбілісців у 1981 р.), Шота Арвеладзе (кращий бомбардир збірної Грузії, за яким навічно закріплено 11-й номер національної команди) – справжні футбольні діаманти. Та все ж таки віддам перевагу двом володарям Кубка Європи Міхаїлу Месхі та Славі Метревелі (автор першого голу в фіналі Euro-60). Вони винаходили фінти, завойовували союзні чемпіонства та Кубки СРСР, по разу забивали в «Золотому матчі»-64 за союзне чемпіонство), по закінченні ігрової кар’єри очолювали футбольні школи й колективи стадіонів, й обидва, на жаль, рано пішли з життя. Їхня найбільша футбольна чеснота – це те, що вони, як тоді казали, робили касу, себто на них валом валила публіка (на тбіліському стадіоні зчаста ніде й голки було встромити!) в очікуванні дива на смарагдовому газоні. Й вони ці дива здатні були дарувати!

***

Школярем я зачитувався книжкою Теймураза Мамаладзе «Танго Іспанія». Літературну працю автора грузинського походження було присвячено чемпіонату світу-82, а назва – від ймення м’яча, яким грали на тому мундіалі. Колоритна, образна мова автора посприяла моєму повторному зануренню в ті події (а той чемпіонат так і залишився в мене найулюбленішим!). Крім того, чимала частина тієї розповіді присвячена Тбілісі. Хлопчаки на верхньому дворі, не зна спочинку, вдень ганяли м’яча під час мундіалю, а ввечері поспішали до телеекранів, випрошуючи у батьків дозвіл подивитися те чарівне дійство з Паоло Россі, Діно Дзоффом, Сократесом, Збігневом Бонеком, Мішелем Платіні, та й зі своїми земляками, зрештою (а чимало матчів розпочиналося о 23-й за Києвом, відповідно опівночі за Тбілісі). Тепер тим «хлопчиськам» за 50. Та переконаний, що пристрасть до великої гри вони зберегли. Й не останньою чергою завдяки плеяді славних земляків, які на футбольних полях прославляли, як тоді казали грузини, «нашу малу батьківщину». Дивлячись, як радіє голу в ворота голландців на нинішньому чемпіонаті Європи U-21 юний Зуріко Давіташвілі, не міг пригадати чогось подібного. Він забив гол, підхопивши м’яч біля центральної лінії і пройшовши пів поля, а надалі, не зупиняючись, попрямував на бігову доріжку й добіг по ній аж до воріт своєї команди, тішачись і надихаючи глядачів (більш як 44 000, до слова!) на трибунах тбіліського стадіону ім. Бориса Пайчадзе. Футбольні таланти в Сакартвело не переводяться. Не вважаю себе аж-аж-аж яким прозірцем, проте в цьому контексті переконаний: далі обов’язково буде!

Символічна збірна Грузії всіх часів