Де ВАР, де не ВАР, або Матчі одного турніру – за різними правилами

Футбол в Україні аж виблискує своєрідністю! У різних матчах одного змагання грають фактично за різними правилами: хтось послуговується ВАРом, а хтось за старинкою, на око визначає офсайди й потребу в призначенні чи не призначенні пенальті. Чи це не абсурд? І чи сприяє така строкатість об’єктивному визначенню тих чи інших місць у турнірній таблиці?

Приміром, незарахований гол Владислава Ваната на старті 2-го тайму в матчі «Металіст» – «Динамо». Прокручував епізод кількараз, та дійти слушного висновку щодо того, чи був форвард киян у положенні поза грою, чи ні, так і не спромігся. Складний випадок, розвіяти всі сумніви в якому допоміг би ВАР. Та його на матчі не було, а суддя на лінії підняв прапорець, відтак і арбітр гол скасував. Власне, рекомендація щодо суперечливих епізодів на кшталт цього, надана Феміді ще до епохи ВАР, проста: трактування подібного на користь атаки. Якщо в нас епоха ВАР настала лише почасти, то в чому питання? Чи взято на озброєння більш ранні рекомендації, які передбачали трактування подібних епізодів на користь оборони? Та чи не занадто наш футбол заглиблюється в архаїку? Якась виходить така собі предковіцька днедавнина там, де сучасність наполегливо стукає в двері!

ФК Динамо. Владислав Ванат

Візьмемо інший незарахований гол у тому самому двобої в Ужгороді. Венесуельський форвард «Динамо» Ерік Рамірес одержав м’яч, вийшов сам на сам із кіпером харків’ян і, хоча й пролунав свисток арбітра, взяв на себе труд і все ж таки відправив м’яч у сітку. За це Феміда в особі Ігоря Пасхала пошанувала динамівського легіонера жовтою карткою. Ну, сказати напевно, чи було поза грою в Раміреса, чи ні, не можна, адже телевізійники епізод проспали, й телеглядачі фактично не побачили момент передачі на венесуельця. Й от цікаво: якби на матчі працював ВАР, то як тоді з його допомогою визначили слушність чи не слушність положення Раміреса в момент передачі, якщо цей епізод на потрапив до телетрансляції? Допускаю, що за робочого ВАРу все було би інакше, й належні камери знайшлися, й лінії би намалювали як годиться. Жовта для форварда за удар після свистка? Вибачте, а чи не видається це анахронізмом? Адже інстинкт нападника, набутий уже за час існування ВАР (а нинішній форвард киян пограв перед цим в іспанській сегунді й вищому словацькому дивізіоні, де ВАР сумлінно працює), підказує тому йти до кінця та намагатися забити будь-що. Опісля, мовляв, судді на ВАР з’ясують, що й до чого. Припускаю, до речі, що гравець, який вийшов на заміну, міг би й не знати, що на матчі не працює ВАР. Відтак і жовта в цьому разі, як на мене, засуворе покарання. Гра за різними правилами (то ВАР є, то він десь в інших палестинах) мала би змінити інстинкти нападника чи як? Не виключаю, що таке попередження змусить замислитися гравця атаки, приміром, у грі єврокубка в аналогічній ситуації, що потенційно може вартувати легітимного гола.

Й ще цікавий момент уже суто в матчах із використанням ВАР. Гравець атакувальної ланки одержує м’яч після довгої передачі на половині поля суперника або в суперечливому епізоді (одразу не зрозуміло, чи є офсайд, чи ні), або в такому, де офсайд більш-менш очевидний. Прапорець, згідно із сучасними рекомендаціями, не майорить – лайнсмен чекає на закінчення епізоду. А форвард тим часом мерщій суне на ворота суперника, його наздоганяє захисник, а то й два, епізод триває, форвард, зрештою, обігрує і захисників, і голкіпера й забиває. Тут лайнсмен здіймає догори свій прапорець, гол не зараховується. На повторі видно, що так, справді, мав місце очевидний офсайд ще на початку атаки. Проте на епізод марно пішло чимало ігрового часу, який опісля чомусь не компенсовується. Й у такому разі нападники команди, яка, наприклад, виграє з мінімальною перевагою в рахунку, мають спокусу якнайбільше й цілком легітимно, адже рефері не заперечує, затягнути ігровий епізод. А час спливає, що гравцям команди, яка веде перед, власне, й потрібно. Варто рефері враховувати ці марнотратні ігрища, коли він розмірковує над кількістю компенсованих хвилин.

З інтересом подивився матч серії В між «Пармою» та «Кальярі». Це – клуби з історією (надто пармезанці), однак грають нині в серії В. Розташувалися не надто далеко від високих місць, та все ж таки не на самій горі турнірної таблиці. ВАР на матчах серії В працює і свою справу робить. Ну, то Італія – країна, де футбол мало не релігія. Добре. А чи чув пересічний український вболівальник, скажімо, про угорські клуби «Кечкемет» і «Пакш»? Ні? Чули, але не більше? Добре знаєте ці знані клуби? От остання відповідь, певно, відгонить лукавістю й точно вже не частитиме. А в нещодавньому матчі між цими аж ніяк не найпопулярнішими провінційними командами (досягнень за всю історію в них сумарно на двох – один Кубок Угорщини та ще один Кубок ліги, турнір із такою назвою, до речі, вже й не існує) ВАР натомість було використано. Й він відіграв вагому роль у підсумковому результаті матчу (3:2 на користь «Пакша», який здобув надвольову перемогу на виїзді, програючи 0:2). Для провінційних угорських клубів, які, коли м’яко, аж ніяк не є завсідниками єврокубків, та навіть і вищого угорського дивізіону, ВАР – звичне явище, а ось для найпопулярніших клубів двох найбільших мегаполісів України (з вельми барвистою історією єврокубкових змагань, надто в столичан), відеоасистент рефері – це чомусь зайвина. Пам’ятаю, як знітилися угорські медійники (не з провінції, а з Будапешта, до слова), піднявшись ліфтом на верхотуру тоді ще Республіканського стадіону в Києві перед матчем «Динамо» – МТК у Кубку УЄФА в 1989 р., й усе зітхали: мовляв, куди нам інфраструктурно й у футбольному розвитку до вас! А тепер виходить, що в царині впровадження футбольних технологій ми програємо навіть угорській глушині. Чи так має бути?

Хай там як, а бодай із нового сезону ВАР, як на мене, має бути на всіх без винятку матчах принаймні української прем’єр-ліги. Грати варто в одну гру за єдиними правилами, а не так, як у радянській гумористичній мініатюрі: «Тут граємо, тут – ні, а тут – рибу завертали». Гроші? А їх не вистачатиме ніколи (навіть, якщо недолугий, однак підступний супостат після своєї поразки виплачуватиме нам величезні репарації), проте чемпіон, призери, учасники єврокубків, команди, що покидають вищий дивізіон, мають визначатися за єдиною системою. В протилежному разі можна й, як-то кажуть, заблукати у власному подвір’ї.

…І щодо грошей, до слова. Програм допомоги Україні в тій чи іншій сфері нині існує чималезно. Наведу приклад, що цієї зими члени кількох європейських журналістських спілок наполегливо запитували в мене й у колег: якої допомоги потребуємо? Й після деякої нашої розгубленості (ми не знали, про що просити) самі запропонували ті чи інші форми підтримки. Чи не може наш футбол з огляду на вкрай складну ситуацію, в якій опинилася наша країна через агресивного сусіда, розраховувати на допомогу світових чи європейських футбольних інституцій у царині повноцінного впровадження ВАР на наших полях? Якщо постукати в ті двері, може, нам їх і відчинять, чи?..

Олексій РИЖКОВ