ТОП-5 півфінальних матчів на мундіалях

Півфінали великих турнірів – особлива стаття. Це – чемпіонські раунди, яких сягають кращі з кращих. На відміну від перших раундів плей-оф, тут абсолютно виключені випадкові пасажири, а здебільша представлені команди, які полюбляють домінувати на полі й сповідують креативний футбол. Не без винятків, звісно, проте їх не так уже й багато в історії мундіалей. І незрідка, нехтуючи оборонною тактикою, півфіналісти прагнуть грати першим номером, а відтак і двобої у кроці від фіналу зчаста стають прикрасами того чи іншого чемпіонату світу. Ба більше, матч, який футбольні історики назвали «Грою століття», відбувся саме в рамках півфіналу мундіаля. Пригадаймо.

Жоден трилер не матиме сильнішого ефекту!

1. 17.06.1970. Мехіко. Стадіон «Ацтека». 102 444 глядача. Італія – ФРН – 4:3 в додатковий час (1:0, 1:1).
Голи: Бонінсенья, 8, Бурньїч, 98, Ріва, 104, Рівера, 111 – Шнеллінгер, 90+2, Мюллер, 94, 110.

Якщо не бачили цієї феєрії, дуже рекомендую. Навіть знаючи рахунок і долю тодішніх італійських і західнонімецьких зірок, складно відірватися від перегляду того двобою. Чи багато ви знаєте матчів в історії світового футболу, яким було присвячено пам’ятні дошки на стадіонах, де вони проходили? На «Ацтека» в Мехіко така, присвячена саме цій грі, є!

Карл-Гайнц Шнеллінгер – на той час гравець «Мілана» – свій єдиний гол за збірну забив саме в тому матчі, перевівши в доданий до 2-го тайму час (тоді кількість компенсованих хвилин була таємницею за сімома замками) гру до овертайму. Шнеллінгер, Солдат із Дюрена, грав за різні італійські клуби понад десяток років, натомість основні трофеї здобув із «Міланом» (та не забив жодного голу в складі «россо-нері»!). Прикметно, що й по закінченні ігрової кар’єри він оселився неподалік Мілана.

В овертаймі вболівальників обох команд кидало то в жар, то в холод. Команди почергово вели у рахунку. Зрештою, на гол Джанні Рівери (чудовий крос від Роберто Бонінсеньї!) збірна ФРН аргументів не знайшла.

Світова преса була в захваті від матчу! Ось що писала, приміром, шведська Expressen: «Жодна розвага не може запропонувати стільки. Жоден трилер не може мати сильнішого ефекту. Немає мужності, яку можна описати краще, ніж це». Західнонімецька Bild: «Оплески посипалися на 22 гравців, як злива». А видання Les Sports (Бельгія) задавалося питанням: «Як можливо, що футболісти мають таку енергію, щоб так проходити таку довгу гру?»

Енергії якраз тріумфаторам «гри століття» й не вистачило в фіналі проти бразильців. Звісно, Пеле з партнерами й так вважалися неабиякими фаворитами, та все ж за менш енерговитратного півфіналу, може, «Скуадра Адзурра» й мала би якісь шанси в грі двох 2-разових на той час чемпіонів світу за довічне володіння «Золотою Богинею». До речі, й у 2022-му в фіналі цілком може зіграти пара 2-разових чемпіонів світу.

Найжахливіше поєднання!

2. 09.07.1982. Севілья. «Рамон Санчес Пісхуан». 70 000 глядачів. ФРН – Франція – 3:3 (1:1, 1:1). По пенальті – 5:4.Голи: Літтбарскі, 17, Румменігге, 102, Фішер, 108 – Платіні, 26,з пенальті, Трезор, 92, Жиресс, 98.

О, що то була за гра! Якщо про інші півфінальні драми, які розгорталися на футбольних полях у 1950–1960-ті рр., я дізнався з літератури, переглядав записи в Інтернеті набагато після самих подій, то це царювання інтриги я спостерігав у прямому етері. Хай і двобій за нашим часом розпочався о 23-й годині й до того ж неабияк затягнувся. А наступного ранку аж ніяк не відмовив собі в задоволенні подивитися повтор. Популярний у тогочасся радянський щотижневик вийшов із заголовком до звіту про цей матч «Драма вночі». А в статті йшлося про те, що «якщо світовий оперний репертуар прикрашає «Севільський цирульник» Россіні, то до історії світових футбольних чемпіонатів має право ввійти матч під назвою «Севільський півфінал», де… ролі було би даремно розподіляти на головні й другорядні».

Хитавиця шальок терезів була замежна! Справжня перлина світової футбольної історії! Як направду, вболівав тоді за «триколірних», аж надто не сподобався мені матч німців з австрійцями нм груповому етапі (згодом з’ясувалося, що збірні одномовних країн згодилися на результат, який влаштовував обох, й не пустили далі вельми симпатичну збірну Алжиру з Рабахом Маджером і Лахдаром Беллумі), а у французів було щось романтичне, якась творчість, такий собі футбольний імпресіонізм. Та він наштовхнувся на брутальність німецького реалізму. Останній, зрештою, і переміг.

Неабияка воля до перемоги, яку виявили підопічні Юппа Дерваля, звісно, заслуговує на повагу. Відіграти два м’ячі в додатковий час, а опісля зламати серію пенальті, що складалася наче не дуже вдало, – це свідчення сили духу. Снаги для декого незбагненної, для іншого зрозумілої, та непосильної, для когось – прикладу для наслідування.

І, безперечно, на мою несимпатію до команди в біло-чорному (та й чи лише мою!) вплинув епізод зіткнення голкіпера західних німців Гаральда Шумахера з французом Патріком Баттістоном. По тому Шумахера стали звати «Севільський м’ясник». Німецький воротар влетів у суперника на повній швидкості цілком свідомо. Ось як пише про цей епізод у своїй книзі «Життя як матч» Мішель Платіні: «Патрік лежить без руху. Я бачу, як Жанвійон закриває обличчя руками. Він думає, що Патрік мертвий. Доктор Вріллак стрімголов поспішає до місця трагедії. У нього стурбований вигляд. Тіло Патріка стрясають спазми… Вріллак підозрює перелом хребта. На щастя, діагноз не підтвердився. У Баттістона струс мозку, й він проведе лише кілька днів у госпіталі, а надалі ще кілька днів у клініці в Севільї. Щоправда, йому доведеться носити на шиї гіпсову пов’язку навіть у день свого одруження».

А ось що писав Шумахер у своїй книзі «Свисток»: «Я не суддя собі й не адвокат. Мій фол у Севільї проти Патріка Баттістона я і нині не можу сприймати однозначно. Та зізнаюся, що й усе ще відчуваю острах перед очною ставкою з відеозаписом цього зіткнення. Може бути, боюся, що тоді відчуватиму себе винним. Моя мати через пару годин після… сказала мені: «Це виглядало просто огидно, хлопчику». Надалі Шумахер розпатякує про неупередженість, свою схильність вносити пристрасть в усе, що він робить, і філософствує на тему, що важливіше: розум чи серце? А щодо післяматчевих пенальті Шумахер зауважує: «Й мені вистачило зухвальства взяти два з них… Ми опинилися в фіналі завдяки моїм кидкам і фолу. Жахливішого поєднання не могло бути».

…Хай як це парадоксально, але рефері з Нідерландів Чарльз Корвер (у тогочасся менеджер із продажу в пивній компанії Heineken, до слова), що обслуговував той матч, не те, що не пошанував західнонімецького кіпера карткою червоною або жовтою, а навіть не призначив штрафного. Недогледів ладу Корвер, що й казати!

«Завжди матиме своїх прихильників»

3. 30.06.1954. Лозанна. Стадіон «Стад Олімпік де ля Понтез». Угорщина – Уругвай – 4:2 в додатковий час (1:0, 2:2).
Голи: Цибор, 13, Гідеґкуті, 46, Кочиш, 111, 116 – Хохберг, 75, 86.

Уругваєць німецького походження Хуан Хохберг відзначився в цій грі дублем, а міг би й хет-тріком, адже в додатковий час його потужний удар прийняла на себе штанга. «Достроковим фіналом» той матч називала тодішня преса. Передбачалося, що чемпіон чинний (Уругвай) мовби здасть свій пост новому чемпіону – незрівнянним угорцям, славній «Араньчапат», «Золотій команді».

Зрештою, все вирішила краща фізична готовність європейців та їхня перевага на другому поверсі: обидва вирішальні голи в додатковий час Шандор Кочиш забив головою. Тодішній гравець «Гонведа» в цьому компоненті був неперевершеним! На жаль, доля його склалася трагічно. Після поразки Угорської революції 1956 р. Шандор попрямував на Захід. Вирвавшись із комуністичних тенет несвободи, спершу грав у скромному швейцарському клубі, а надалі у «Барселоні». Наприкінці 1970-х у нього діагностували злоякісну пухлину. Зірковому пацієнту мали робити операцію, та йому несила було терпіти повсякчасний біль, Кочиш вкоротив собі віку, вистрибнувши з вікна 4-го поверху барселонської лікарні…

Й у цьому разі звитяжець півфінальної феєрії надалі програв фінал. Тріумфували тоді в Швейцарії західні німці. Менше з тим, внесок «Араньчапат» у розвиток футболу назагал чималий. Угорська команда тогочасся впродовж чотирьох років не знала гіркоти поразок, сповідуючи щось на кшталт тактичної схеми 5–1­–4 (її можна назвати водночас й 4–5–1), максимально близько підійшовши до 4–2–4. Ключовим гравцем у такій побудові був Нандор Гідеґкуті – водночас й опорник, і 5-й нападник, й удавана дев’ятка. А герой півфіналу Кочиш разом із Ференцем Пушкашем діяв у центрі нападу. Як зазначає британський дослідник футбольних тактик Джонатан Вілсон із приводу кращого назагал матчу в історії чемпіонатів світу, «перемога Угорщини над Уругваєм у 1954-м завжди матиме своїх прихильників». Із категоричністю отого вілсонівського «завжди» можна посперечатися, адже час плине, й нові генерації симпатиків футболу не надто поспішають заглядати в історичні аннали, а свідків того вогняного півфіналу дедалі меншає.

Гаррінча-шоу!

4. 13.06.1962. Сантьяго. Стадіон «Насьональ». 76 594 глядача. Бразилія – Чилі – 4:2 (2:1).
Голи: Гаррінча, 9, 32, Вава, 47, 78 – Торо, 41, Л. Санчес, 62, з пенальті. Вилучення: Ланда, 80, Гаррінча, 83.

Ця гра була сповнена різноманітних подій: чудові голи, суперечливе непризначення пенальті, виняткової краси удар через себе, який, щоправда, не зумовив взяття воріт, незарахований гол, вилучення і гол головою невисокого (лише 169 см) на зріст Гаррінчі, а також його швидкісні проходи й вишуканий дриблінг, і її величність Інтрига, попри не найоптимістичніший дебют для господарів. Чилійці, одначе, віднайшли в собі снагу боротися й подарували на пару із «селесао» незабутнє видовище!

Ще один цікавезний момент: після реалізованого пенальті чилієць Леонель Санчес на радощах добив м’яч у ворота, як це часто роблять голеадори, та… не влучив, поцілив у поперечину. Може, й ця поганесенька прикмета відіграла зрештою свою роль? Санчес дожив до наших часів і відійшов у засвіти в квітні поточного року. Інший голеадор Чилі в тому матчі – Хорхе Торо – має нині майже 84 роки й проживає в Сантьяго. А от авторів бразильських голів у тому двобої давно вже немає серед живих.

Не обійшлося й без трагедії на тому півфіналі. Батько правого вінгера чилійців Хайме Раміреса відомий чилійський голкіпер Аннібал Рамірес не пережив серцевий напад, який спіткав його одразу після того, як син не реалізував слушний для взяття воріт момент за рахунку 2:3, і пішов із життя через день по закінченні того півфіналу в 58-річному віці.

Коли букмекери не помиляються

5. 06.07.2010. Кейптаун. Стадіон «Грін Пойнт». 62 479 глядачів. Уругвай – Нідерланди – 2:3 (1:1).
Голи: Форлан, 41, М. Перейра (90+2) – ван Бронкхорст, 18, Снейдер, 70, Роббен, 73.

Помаранчеві були явними фаворитами в очах букмекерів. І назагал вони підтримали своє реноме, проте уругвайська команда змогла скласти достойну конкуренцію європейцям. Проблем південноамериканській збірній додавала відсутність Луїса Суареса (вилучення в чвертьфінальному двобої з Ганою), лівого захисника Хорхе Фусіле (перебір жовтих карток) і центрбека Дієго Лугано (дістав пошкодження і не відновився до півфіналу, натомість у грі за 3-тє місце кілька днів по тому участь узяв). Додам, що й більшу частину гри Дієго Форлан (кращий гравець того чемпіонату світу, до речі) грав із відчуттям болю, щоправда, це не завадило йому забити чудовий гол наприкінці 1-го тайму. Це була відповідь на не менш файний шедевр футбольного мистецтва у виконанні Джованні ван Бронкхорста. Обидва голи-красені в 1-му таймі були забито вишуканими ударами здалеку лівою ногою.

У половині 2-го тайму двома поспіль голами Веслі Снайдера (удар із позиції лівого напівсереднього) та Ар’єна Роббена (головою після подачі Дірка Кейта) помаранчеві домоглися двогольової переваги. Та уругвайці знайшли в собі сили повернутися до гри: гол Максі Перейри в компенсований час запалив світлом інтриги останні хвилини 2-го тайму, однак перевести гру до овертайму підопічним Оскара Табареса не судилося.

Зазначу, що матч обслуговувала суддівська бригада з пострадянських країн – Узбекистану й Киргизстану – на чолі з Равшаном Ірматовим.

А помаранчеві своєю чергою, як і чимало їхніх попередників – переможців феєричних півфіналів, чемпіонства зрештою не доскочили, поступившись у вирішальному двобої іспанцям.

***

Було в історії мундіалей чимало малоконкурентних, та водночас пам’ятних півфіналів (два поєдинки-близнюки в 1930 р., коли Аргентина та Уругвай переграли своїх опонентів – американців та югославів відповідно з однаковим рахунком 6:1, а також, звісно, Німеччина – Бразилія – 7:1 у 2014 р.), малогольових, але впертих із драматичними розв’язками (приміром, Італія – Аргентина – виграш аргентинців у серії післяматчевих пенальті в 1990 р. або Італія – Німеччина в 2006 р – звитяга італійців, здобута наприкінці додаткового часу). Сподіваюся, що нинішні півфіналісти подарують нам незабутнє видовище (ну, принаймні, щоб нейтральних глядачів не брали позіхи під час перегляду своєрідних тактичних шахів на футбольних полях).

Зверніть увагу: нині в чемпіонських раундах представлені три континенти, а знач, і достоту різнобарв’я футбольних культур. Такою широкою географією учасників півфінальних двобоїв досі могли похизуватися хіба що перший чемпіонат світу 1930 р. й мундіаль-2002. Серед тих, хто нині сягнув півфіналу, є й фіналісти минулого чемпіонату, а відтак і повторення фіналу 4-річної давнини не виключене. Таке в історії мундіалей було лише в 1990 р., коли німці та аргентинці вдруге поспіль з’ясовували, хто краще, у вирішальних матчах. До речі, а чи не хибною є практика розведення півфіналів по різних днях, адже в такому разі переможець більш раннього півфіналу має коштовну перевагу над суперником по фіналу у вигляді цілого додаткового дня на відновлення та підготовку. Чи не чесніше для півфіналів зарезервувати один день?

Цікавою особливістю прийдешніх битв мені видається особлива увага до зірок-ветеранів, які, вже перебуваючи в солідному футбольному віці й маючи особисті пошанування у вигляді «Золотого м’яча» (Ліонель Мессі, Лука Модрич, бракує, звісно, в цьому своєрідному клубі КріРо), менше з тим, поки що не мають у переліку своїх титулів найжаданішого. Кого з них спіткає щастіння дістатися зрештою футбольного Евересту?

Олексій РИЖКОВ