«Ворога постійно бачили й чули». Історія судді, який став воїном

Сьогодні, 25 жовтня, йому виповнилося 40 років. Він – волейбольний рефері національної категорії, який вже залучався до роботи на поєдинках Суперліги. Проте після 24 лютого його життя змінилося докорінно. Як, зрештою, й більшості українців. Ні, на щастя, його Чернівецька область досі залишається єдиною в Україні, по якій з часу повномасштабного вторгнення москалів не було жодного прильоту. Проте Юрій Тесліцький не став вичікувати. Спершу він перевіз до батьків, у село Карапчів Вижницького району, дружину з дітьми. Там, на його думку, під час війни трохи безпечніше. Повернувшись до Чернівців, Юрій Тесліцький пішов до військкомату. До того він не те що не мав бойового досвіду, а й навіть не служив строкової служби. Проте пройшовши протягом двох місяців вишкіл, Юрій разом з бойовими побратимами опинився практично на передовій. І неодноразово брав участь у контактних збройних перестрілках з ворогом. Під час однієї з таких Тесліцький отримав чисельні поранення. Як сам зізнається: вижив якимось дивом.

«Звичайно, перед тим, як піти у військкомат, я вагався: що робити далі? – каже Юрій. – Але 27 лютого вирішив, що вдома сидіти не буду. Був мобілізований у районний територіальний центр комплектації. Там створювалася рота охорони. До того, як відправитися в зону бойових дій, а це сталося 11 травня, ми пройшли добротну підготовку. 24 окрема механізована бригада, до якої мене прикомандирували, утримувала позиції в Луганській області, між Золотим і Оріховим».

Тесліцький виконував бойові завдання неподалік від Лисичанська і Сіверськодонецька, міста, в якому колись була сильна жіноча волейбольна команда. Свої матчі вона проводила в на той час іще цілому Льодовому палаці. Юрій згадує, що призначень як суддя у Сіверськодонецьк не отримував ніколи. «Найсхідніше працював у Миколаєві», – каже.

9 червня рашисти знищили Льодовий палац артилерійськими обстрілами. Тесліцький разом з бойовими побратимами у цей час героїчно стримували ворога, який переважав числом і у вогневому забезпеченні, на позиціях за кілька десятків кілометрів звідти. Юрій не приховує, що тривалий час ситуація виглядала для наших воїнів на цьому напрямі критичною. Вочевидь то саме вони ціною надлюдських зусиль не допустили прориву окупантів і тим самим виграли час, доки західні партнери нададуть Україні важке озброєння. Інтенсивність боїв була дуже високою. Причому ворог бив не лише артилерією і з повітря, а й намагався здійснювати прорив суходолом, з використанням танків. Вціліти за таких умов надзвичайно важко.

«З наших бойових позицій ворога було не лише видно, а вночі й чути, після артобстрілів у нас відбувалися контактні бої, - згадує Юрій. – Коли удари були не надто точними, відсіч ми давали достойну. Але під час одного з польових боїв потрапив під обстріл. Відтоді в мене так понині й залишилося два осколки в нозі, два в руці і один – зліва у верхній частині тіла. Бували й щільніші бої, але тоді мене кулі минали. Того ж разу ворог запустив квадрокоптер. Вітер був у їхній бік, звуку чутно не було. Вийшло, що прямо по мені і двох бійцях. Дуже пощастило, що ми після такого залишилися живими».

Коли обстріли закінчилися, 27 травня побратими евакуювали поранених до шпиталю. Приблизно через місяць окупанти зайняли ті позиції, де знаходилися наші воїни. Юрій Тесліцький з сумом згадує, що поки він лікувався, окремих побратимів не стало. «Прочитав у соцмережах, що загинув наш командир, Артур Шараськін з позивним Гольф, 11 вересня в Тернополі по ньому була панахида, - говорить Юрій. – Нашу 24 бригаду перекинули на Миколаївщину. Там Артура й не стало».

Тесліцький вже відновився після лікування і поки знаходиться в місці постійної дислокації. «Очікую наказу, куди відправлять далі», - каже.

Знаходячись у тилу, Юрій дуже цінує підтримку людей з волейбольного світу. Тих, з ким ще нещодавно пліч-о-пліч грав і судив. Тесліцький не був видатним волейболістом, але дуже пишається своїм найбільшим досягненням: у 2010 році його «Родничок» з села Бояни Новоселицького району Чернівецької області виграв чемпіонство у вищій аматорській лізі. На той час Юрій уже тривалий час поєднував гру у волейбол з суддівством, у яке він прийшов у 2004 році. Велику підтримку Тесліцькому в цей час надав один із найкращих українських рефері, а нині президент Федерації волейболу України Михайло Мельник, у якого Юрій тренувався в Івано-Франківському коледжі фізичного виховання. У 2021-му отримав статус судді національної категорії і вже залучався до арбітражу матчів резервних складів команд Суперліги.

Але нині волейбол виглядає, немов якесь абстрактне захоплення з минулого життя. Тесліцький – далеко не єдиний волейболіст, котрий змінив ігровий майданчик на військо. Поранення на війні отримав інший арбітр національної категорії Олег Іванов. На передовій зараз перебувають відомий гравець тернопільського «Надзбруччя» і одеського «Шляховика» Роман Зварич, тренери Роман Ковальчук і Андрій Пасікіра…

Звісно, цей список далеко неповний. Проте люди відповідальні тій місії, якій на них покладена. «Я готовий виконувати накази командування, - по-військовому сухо зазирає в майбутнє Юрій Тесліцький. – Поки я ближче додому, в десантно-штурмових військах виконує бойові завдання рідний брат Михайло. Вийшло, що ми розминулися. Поки я був на Сході, Михайло знаходився вдома, а тепер усе навпаки. Брат брав участь у звільненні Лимана».

… Такі ось 40 років у чоловіка. Юрій не хоче нічого планувати, загадувати далеко наперед. Як і більшість з нас. Живемо в іншій реальності. Проте бажаємо нинішньому ювілярові здоров’я й стійкості, щоб переживши воєнне лихоліття, він ще обов’язково повернувся на суддівську вишку і попрацював на поєдинках найвищого рівня.