Ведмідь і Журналіст. Дві історії про нашу війну

З 24 лютого, початку повномасштабного вторгнення, в Україні, напевно, не залишилося жодної людини, яку не торкнулася б війна. Кожен з нас має друзів, шкільних товаришів, родичів і колег, які зі зброєю в руках захищають нашу країну від рашистської нечисті.

І серед нас є герої, які з початком війни, відклали убік ноутбуки, взявши до рук автомати: двоє журналістів Sport.ua – Михайло Шаповалов та Максим Гаптар – у лавах ЗСУ протистоять ворогові на самому передку, звідки всі ми чекаємо новин про звільнення наших територій та людей, які перебувають в окупації.

Війна для них розпочалася по-різному. Мишко, харків'янин, зустрів 24 лютого на «нічній зміні» на сайті. О п'ятій ранку, спостерігаючи у вікна канонаду з боку Білгорода, написав до редакційного чату: «Здається, понеслося». А вже за кілька днів зі словами: «*уй їм, а не Харків» пішов у місцеву тероборону, звідки перейшов до спецпідрозділу ЗСУ.

Макса війна застала в Іспанії, де він був у відрядженні на матчі збірної України з баскетболу. В Україну він повернувся транзитом через Данію, де мешкає його сестра. Пригнав бус для ЗСУ та гуманітарку, яку там вдалося зібрати, і повернувся до роботи. Але через якийсь час уже влітку написав одному з нас: «Я піду, там зараз потрібен більше».

Нижче історії двох хлопців, якими ми пишаємося і чекаємо з Перемогою.

Історія №1: Міха Шаповалов

– Як для тебе почалася війна?
– Так вийшло, що в ніч із 23 на 24 лютого я працював на нічній зміні до 6 ранку. І саме о п'ятій годині почалася потужна і довга канонада. А живу я неподалік окружної, якраз у бік Білгорода. Я зрозумів, що все, почалася війна.

Спочатку, особливо першого дня, стан був напівшоковий, тому що від російського кордону до Харкова всього 30 км і я думав, що можливий такий варіант, що я прокинуся, а російські танки стоять десь уже у нас на площі. Навіть до військкомату не встигнеш добігти. Але російські танки одразу зайти не змогли, бо їх зустріли, як належить.

На другий день я пішов до Центру крові, а його якраз обстріляли за півгодини до мого приходу. Там були 200-ті цивільні. Почалася евакуація до підвалу, я допомагав переїхати, переносив обладнання. Там була купа громадянських людей, які також прийшли здати кров. Вони ховалися від обстрілів у підвалі, чоловіки також допомагали переносити обладнання.

Я знав, що у нас не працюють військкомати, працював лише штаб ТРО. Мій товариш пішов туди записуватися першого дня, але сказав, що, по-перше, там великі черги, а, по-друге, все дуже довго. Туди не було великого сенсу відразу йти. Вже першого березня у приміщенні Обладміністрації у нас був сформований Штаб захисту ОДА. О 10-й ранку туди якраз прилетіли дві ракети. Я зібрав рюкзак і поїхав добровольцем уже на війну, щоби все не пропустити. Відразу був приписаний до певної бойової групи, і почалося.

– Яка в тебе раніше була військова підготовка?
– Я не мілітарист, у мене і форми ніколи не було, починаючи з воєнки. Берців не було. Я приїхав у цивільній куртці, із цивільним рюкзаком, у кросівках – той ще воїн.

Під час навчання я два роки проходив навчання у військовому університеті (3-4 курси), військових кафедр у нас уже не було. Воєнка була, грубо кажучи, для того, щоб здобути звання і не йти вже в армію. Там у мене була спеціальність «військовий психолог», але щось мені не здається, що вдасться за нею попрацювати (сміється - прим.). Ніколи не думав, що звання молодшого лейтенанта мені знадобиться безпосередньо, але виявилося, що знадобилося.

– До чого було звикнути найважче?
– Якщо зовсім по-чесному, то найскладніше звикнути до довб********* наказів. У мене це так і не вийшло і не думаю, що колись вийде. Бо є такі речі, що на вуха не натягнеш. Взагалі, складно звикнути до напруги, коли йде обстріл. Коли ти розумієш, що будь-якої миті наступна міна може бути твоєю. Ти усвідомлюєш ризики, але десь у глибині ця напруга все одно накопичується з кожним пострілом і дається взнаки.

– Харківську область почали звільняти ще навесні. Що тоді не вийшло?
– Ми були у північній частині. Звільнили Руську Лозову, Питомник. Але ми їх звільнили тому, що, як я розумію, кацапи від нас не очікували ні таких дій, ні такого нахабства. А коли зрозуміли, що ми готові йти далі, то вони серйозніше підготували оборону, окопалися жорстко. І битися в неї чолом не було жодного сенсу. Тим більше, ще одне звільнене село ніяк не може убезпечити Харків від ракетних ударів. Вони все роблять із кордонів росії. Плюс РСЗВ долітає, їм не потрібно заходити до Харківської області, щоби обстріляти місто. Скільки змогли, звільнили тоді, потім трохи затрималися, а закінчилося це тим, що вони, за фактом, з'їб***** самі. Наші заходили вже на кинуті позиції. І дуже добре, бо інакше довелося б випалювати до землі цілі села. Вони там три місяці окопувалися.

А у Вовчанську є велика крейдяна гора. Кажуть, що там збудували ціле підземне місто. Якби це знищувати та пробивати, то це на місяці роботи. Слава богу, що поки що все так.

– Як тримати себе на передовій? Як не боятися?
– Не впевнений, що зі страхом треба якось боротися. Тому що це є невід'ємною частиною людської психіки. Мені про це колись говорив тренер із тхеквондо. Не бояться тільки ті, у кого не все гаразд із головою. І вони здебільшого довго й не живуть. Погано, коли не ти керуєш страхом, а страх керує тобою. Так, часом страшно, але сказати, що якийсь неймовірний жах і бігти-бігти-бігти – поки що такого не було.

Першого дня війни було страшно, бо було незрозуміло. Що робити, куди йти? Чи не зловить тебе якийсь кацапський патруль. Страх – це невідомість, і чим незрозуміліша ситуація, тим страшніше. А коли ти розумієш, що тут ваші позиції, а там кацапи, у вас таке завдання поставлене – це робота. Як картоплю копати. Нудна, важка, але потрібна робота.

– Чи піднявся бойовий дух у військових після визволення Харківської області, Ізюму, Лиману та успіхів біля Херсону?
– Більше піднявся не тому, що по карті багато звільнили, а через те, що була операція, вона була добре спланована і привела до успіху. Навіть якби ми звільнили менше територій, все одно було б приємно. Коли ми щось робимо правильно і виходить вдало, це тішить. Тішить, що виявляється, ми ось так ось можемо. Взяти, гарно відпрацювати та мати класний результат. Звичайно, це всім сподобалося, і народ бажає добавки.

 

 

 

 

 

Посмотреть эту публикацию в Instagram

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Публикация от Mihail Shapovalov (@fairplay_ua1)

– Перед початком війни у ​​Харкові було дуже багато прихильників «руського міру». Яка зараз ситуація?
– Прихильників «руського міру» я особливо не бачив із 2014 року. У нас навіть найбільший напівватний паблік «Труха» різко українізувався за половину дня 24 лютого. До 12 дня це був проукраїнський паблік. Тому що, коли по голові починає ***шити ракетами, у людей настає якесь прозріння. І вони змушені зробити вибір. Я б не сказав, що в нас було багато явних фанатів «руського міру», адже 2014-го вони отримали ***ди і з того часу стали неявними. Ну, а після початку війни їх поменшало.

Росіян зараз ненавидять усі, бо не можна інакше ставитися до держави, яка обстрілює тебе ракетами, яка відправляла танкові колони, щоб захопити місто. росія хоче Харків, але Харків не хоче росії. Думаю, що таке поняття, як проросійські погляди, для Харкова вже в минулому. Якщо не рахувати парочки міських божевільних, але ми їх до уваги не беремо.

– А як щодо навідників?
– У великому місті будь-який дурник може написати в спеціальний руснявий паблік, що ось там і там база ТРО. Але, з іншого боку, вони пишуть багато дурниць. Наприклад, у нас на перехресті було розташування роти. І в російських пабліках, я бачив, з'являлося, що там і там укропи, і в них там головний штаб ТРО. А там була звичайнісінька рота, людей 60. Але в сім'ї не без виродка, у великому місті хтось та й стучить. Нехай собі й далі стучать, рано чи пізно спіткає їх кара.

– Який у тебе позивний і чому такий?
– Позивний у мене – Ведмідь. Вийшло дивно, бо його вигадав чоловік, який знав мене до цього один день. Він запропонував, я погодився. А так вийшло, що ведмідь – моя тотемна тварина з дитинства. Я дуже люблю ведмедів, багато про них знаю. Напевно, це моя найулюбленіша тварина. Тому я прийняв такий позивний із задоволенням і користуюся ним. Так, він не оригінальний, але для мене він багато важить.

– Як ти облаштовуєш свій побут на війні?
– Дивлячись, де. Справа в тому, що місць дислокації ми змінили з десяток, це не рахуючи місць, де доводилося тимчасово ночувати ніч чи дві. А так багато переїжджали, міняли розташування. Я вже звик бути «на рюкзаках». Дуже багато і не треба. Потрібні каремат+спальник, одяг, якісь дрібниці. Єдине, що я по можливості вожу з собою турку, щоб варити каву на маленькому газовому пальнику. Так смачніше та затишніше. Знову ж таки, десь на виходах береш із собою по мінімуму і працюєш, як працюєш. А в розташуванні можна вільніше, можна і речі розкидати. Потихеньку звикаєш, насправді, хоча мені завжди було не дуже комфортно у нових місцях.

– Як живеться без алкоголю?
– Кумедно. Як тільки я прийшов, мені сказали, що ми маємо сухий закон. Я сказав: «Добре». На цьому договір було укладено. У мирний час я собі дозволяв і нерідко і чимало, а потім виявилося, що навіть і не хочеться. Немає ні бажання особливого, ні тяги, взагалі нічого. Просто одного разу спокійно взяв і перестав вживати. І чудово почуваюся, завжди голова свіжа. Завжди чудово, коли прокидаєшся. Загалом, лафа, чому я так раніше не робив?

– Люди яких професій із тобою воюють, як вони прийшли туди?
– У нас повністю добровільне формування на 100%. Усі прийшли за власним бажанням. Хтось із перших днів, хтось трохи пізніше. Професії дуже різні, є викладачі, бізнесмени, водії маршруток, таксисти, журналісти, технарі тощо за списком. Думаю, що у нас можна знайти представника будь-якої професії. Ці люди не розуміють, що можна інакше. Коли починається війна, всі мужики діляться на два типи. Одні біжать за автоматом, інші просто біжать. Це не означає, що першим не страшно чи вони безсмертні. Тому що підо**** біля воріт, фактично під містом, треба якось дати їм відсіч. Напевно, ось цим ми всі об'єднані. Інакше ми не можемо і не вміємо.

– Як минає день, коли немає активних бойових дій?
– Завжди знайдеться, чим зайнятися. Є господарські завдання, є завдання з бойової підготовки. Є виїзди на полігон, є теорія, є повторення тактичної медицини. Іноді ми проходимо повторні лекції, повторні заняття. А якщо є час на відпочинок, його також потрібно використовувати за призначенням. Можна або вчитися, або відпочивати, щоб потім бути у всеозброєнні та зі свіжими силами.

– Чи за цей час були смішні історії?
– На одному з виїздів у Куп'янську ми мали передову позицію. Я там був довгий час, а потім змінив нас інший розрахунок. А там траса, яка йде з міста у напрямку Луганська та росії. Ми зайняли перехрестя і стоїмо. Серед ночі на це перехрестя вривається кацапський БТР. Він просто швидко їде сам, не стріляє. Пацани прих**** від такого нахабства і почали по ньому стріляти. Бетер зрозумів, що справа пахне пісюнами, водій не впорався з керуванням і врізався в будинок, наші взяли двох полонених чмонь.

Виявилося, що механік-навідник «великої другої армії світу» був упевнений, що їде «своїми» землями. Орієнтир у них був – ліхтар! Він їхав просто за якимсь ліхтарем. І ліхтар чи то перегорів, чи то інший увімкнули. Я з цим механіком довго спілкувався, причому він їхав у нічнику. Я питаю: «У вас є GPS?». Він каже: «Ні, нічого такого немає». У результаті ці чмоні привезли нам БТР із повним боєкомплектом тому, що у них орієнтиром був ліхтар. Це не можна вигадати, і таке постійно.

– Який був найважчий день за 200+ днів війни?
– А що, вже 200? Напевно, коли у Лозовій нас жорстко та довго накривали артою. За 15 хвилин ми примудрилися зловити спочатку міномет, потім півпакету «Граду», і на завершення ще й танчик почав стріляти. Коли багато криють, це важко. Ще й зв'язку тоді не було. Не розуміли, що робити, ситуація була трохи сумнівною. Коли дають пи***, а що робити, ти особливо не знаєш. Але за підсумками для нас все закінчилося добре, населений пункт ми втримали.

– Відчуваєш, що тебе якось змінила війна, і як саме?
– Навіть не знаю. Я жартував, що ті з нас, хто залишаться живими, у майбутньому обов'язково витратять багато грошей на психоаналітика. А ті, кому сильно не пощастить, ще й на психіатра.

Думаю, зміни точно є, але зараз важко усвідомити масштаби тих змін. Думаю, що це буде зрозуміло лише після війни. Коли буде час зупинитися, подумати, розслабитися. Коли не буде такого, що тебе кожну секунду можуть смикнути на виїзд або щось ще. Тому що все одно постійно перебуваєш у напрузі. Думаю, що війна змінила всіх нас, але наскільки сильно – дізнаємось лише після її завершення.

– Які бачиш варіанти закінчення війни?
– У нас варіант лише один. Перемога, виражена у вихід на кордони 1991 року і закріплення на них, включно з Кримом. Найшвидший варіант перемоги полягає в громадянській війні в росії і розвал її як держави на купу воюючих князівств. Щоб вони були роздроблені, воювали і нас не чіпали.

В іншому варіанті наступна війна буде через 5 років, через 10 років. Тому що жителі рашки не мислять себе без війни. Вони не розуміють, як їм жити. Усі ці імперські амбіції, всі ці «діди наливали» та все інше. Наше завдання - не лише їх вигнати до кордону, а ще й зробити так, щоби вони боялися не просто з Україною воювати, а навіть у її бік дивитися. Якщо зовсім грубо, то на одну ракету, яка летить із Білгорода до Харкова, з Харкова мають стартувати 10 ракет до Білгорода. І лише тоді ця ракета до Харкова не полетить. І ось тоді ми матимемо мир. Si vis pacem, para bellum, тобто Хочеш миру – готуйся до війни.

– Чому ми переможемо?
– У нас немає іншого вибору. Це наша єдина дорога, якою ми йдемо цілком впевнено. Є консолідація суспільства, є успіхи, кожен займається своєю справою. Армія – своїм, політики та міжнародники – своїм. Волонтери волонтерять, хто може працювати – працює, підтримує економіку. На мій погляд, система працює та їде у потрібному напрямку. Це буде ще довго, дуже важко, буде багато смертей, багато руйнувань. Але ми рухаємося правильно та впевнено. Обов'язково переможемо.

Історія №2: Макс Гаптар

– Як для тебе розпочалася війна?
– Я поїхав із відрядженням від Sport.ua зі збірною України з баскетболу на матч відбору на чемпіонат світу проти Іспанії в Кордобу. Ми прилетіли 22 лютого ввечері, але вже коли вилітали, то була тривожна ситуація. Постійно ж говорили, що буде напад, і в ніч перед моїм вильотом було велике звернення путіна, де він розказував, що Україна – не країна та іншу фігню. І ми всі їхали з тривогою. І з журналістами говорили, і баскетболісти постійно новини читали. Мав вводитися надзвичайний стан і т.д.

Отак ми готувалися, а 24 числа я прокинувся в номері о шостій чи о сьомій. Заходжу на «Українську правду», а там великими літерами: «ВІЙНА». І бачу, що ракети летять скрізь, увімкнув у номері телевізор, BBC та інші іноземні канали, там постійно про це говорилося.

Було незрозуміло, чи відбудеться матч, але вони вирішили грати. Команда зіграла ту зустріч, і ми зрозуміли, що назад не будемо повертатися. Поїхали до Мадрида, там пересиділи. А потім прихисток збірній надала Латвія. У мене був варіант поїхати і туди, але моя сестра, яка вже 10 років живе в Данії, запропонувала вирушати до неї. Ми швидко визначилися, і я з Мадрида полетів до неї. Там прожив перший гарячий місяц, пересиджував. Тоді ж була надія, що ось-ось все закінчиться. Мене не хотіли відпускати, але я вирішив повертатися. У мене в Україні рідні, там мій дім. Була думка – буде або краще, або гірше, але їхати в будь-якому разі потрібно. Отак я повернувся на початку квітня.

– Розкажи, коли ти вирішив піти на війну, бо для нас це стало несподіванкою.
– Я багато кого поставив уже перед фактом. Мабуть, це був мій мінус. Не хотілося говорити про свої плани завчасно, раптом щось зміниться.

Коли я приїхав з Данії, то мені стало набагато краще морально. В Черкасах війна не відчувається, але коли ти в країні, де війна, то вона відчувається більше, ніж за кордоном. Там ми 24/7 сиділи і гортали новини. Вдома трохи відволікаєшся, і якось ти в процесі. Є тривога, комендантська година, в магазинах трохи інакше. Ти відчуваєш, що щось в країні не так. Навіть там, де супертил. Почав працювати, ходив у зал, але побачив, що війна затягується, і мені ставало морально важко. Мобілізація тривала, знайомі почали жалітися, що повістки роздають, що це несправедливо. Казали: «Що це в нас як в росії чи днр, хапають на вулиці». І мене якось бісило, що ці повістки іншим роздають, а мені не давали. Було морально важко, ніби я ухиляюся. Морально я почав готуватися до того, що рано чи пізно війна зачепить всіх.

Я почав збирати речі, які мені будуть потрібні, якщо викличуть. Берці купив, форму запасну, купу потрібних речей, які потрібні для військових. Аптечка у мене вже була, каску навіть знайшов. Але це був довгостроковий план, якщо колись треба буде йти пізніше. Це був кінець весни.

Морально я вирішив, що потрібно йти у військкомат і ставати на облік. Не було такого, що я йшов добровольцем воювати. У військкоматі мені дали обхідний лист, сказали здавати документи і проходити комісію, щоб отримати військовий квиток і стати на облік. Мені ще дорікнули, що ось вам 32 роки, чому ж ви вчасно не прийшли і не стали на облік, що ще буде штраф за це. Я проходив медкомісію півтора тижні, мене ніхто не підганяв, але в кінці при оформленні військового квитка запитали про розмір взуття та групу крові, і я зрозумів, що вони не тільки військовий квиток оформлюють. Після цього мене викликав офіцер і спитав, чи я готовий захищати країну. Я відповів ствердно, і мене пообіцяли відправити на навчання.

Я нікому не казав, ні батькам, ні на роботі, бо думав, що стану на облік, а потім через місяць, чи через два мене викличуть. Але сказали: відразу. Багатьох моїх знайомих, кому давали повістки, відправляли додому і казали, що ми вам перетелефонуємо, якщо буде треба. А я, мабуть, потрапив у такий час, що потрібно було наповнювати війська.

– Як проходило навчання?
– В учебці було видно, що багато людей фізично не готові. Ми ходили по 6 км і більше кожного дня із повним екіпіруванням, з бронею, з рюкзаками. І в людей не витримували суглоби, боліли коліна. Поступово дійшло до того, що відсотків 30 людей залишалися на базі. Нас навчали стріляти, навчали тактиці. Був пришвидшений курс молодого бійця, показували озброєння. З АК стріляли постійно, відпрацьовували тактику (оборона, атака). Я вважаю, що непогано підготували. Звісно, могло бути краще, могло бути гірше. В інших родах військ розказують, що вони раз чи два за місяць постріляли і все. Ми з цим справлялися. Навіть поводженню зі зброєю ти навчаєшся дуже швидко, я навіть дивувався. Думав, що це важко, але пройшов тиждень і ти, умовно, цей АК уже збираєш, розбираєш дуже швидко його, розумієш що й до чого. Нічого там складного немає, він простіший за телефон.

– До чого було звикнути найважче?
– Навіть не знаю. Я морально себе готував до того, що треба слухати, закривати рота, бо ти ні на що не впливаєш. Важко було, коли час неефективно витрачається. Так було в навчальному центрі. Важко, коли багато непотрібного, або стоїмо і нічого не робимо, хоча могли б. Або коли обіцяють одне, а робимо інше.

Цікаво, коли потрапляєш до середовища, де купа різних людей, багато тих, з ким ти б ніколи в житті не зіткнувся і не спілкувався. Але розумієш, що з ними потрібно разом іти на завдання. До дискомфорту і звикаєш, і не звикаєш. Постійно щось тебе або дивує, або ти щось робиш, копаєш у багнюці. Дощі дуже морально вибивали, бо кожен день нас переводили в інше місце, з гірших умов у ще гірші, де ще мокріше і ще брудніше. І ти все робиш механічно, готуєш чи риєш окоп, і ніби все нормально, але потім так «дзинь» у голові: «Блін, де я знаходжуся і що я роблю?». Воно якось ривками. Морально ти готовий і знаєш, де знаходишся, але дуже часто є моменти, коли розумієш, що це реальна війна і я реально тут, а міг бути там. Або під час сильних обстрілів сидиш в окопі і думаєш: «Блін, а я ж міг би поки не йти у військкомат». Отакий нюанс. Як мені казав один чоловік років 46-ти, коли ми чекали на автобус: «Оце я міг би сидіти вдома, грати у плейстейшн, їсти черешню. Пішов, насипав борщу, поїв. А чого я сюди притаскався?». І я сміявся, що це дійсно так.

– Розкажи про свій позивний, як його отримав?
– Позивний простий – Журналіст. У навчальному центрі на четвертий чи на п’ятий день у нас були теоретичні лекції (правова підготовка, техніка безпеки і т.д.). І була патріотична підготовка. Я думав, що мене зараз якийсь крутий офіцер буде морально накачувати. А насправді наші керівники це читали з листочка. Один із офіцерів читав про історію України, про Конституцію. І запитав, чи є у нас в групі історики. Таких не було, але я відповів, що є журналіст. Він сказав виходити і читати. І там був великий конспект про прийняття Конституції у 1996-му. Я його почав читати і щось із своєї пам’яті доповнювати, приклади наводив, бо там була досить суха стаття. Увиразнював, старався додати трохи гумору, бо аудиторія різношерста, і коли читаєш одне й те саме, то всі засинають і не слухають. Читав лекцію десь годину, потім мені задавали питання, а в кінці навіть аплодували, дехто навіть руку тиснув. Я їх накачав морально, чому росія наш ворог, як вона нам не давала приймати Конституцію. Купу всього розказав, про УПА і таке інше.

Потім була наступна лекція, хтось із офіцерів знову почав погано читати, і хлопці почали кричати: «Хай Журналіст читає!». І потім вже почали говорити: «О, Журналіст, давай те, давай те». До кінця навчання я їм читав патріотичну частину. Були лекції про День захисників і захисниць України 14 жовтня, про роди військ, про проголошення незалежності, про УНР.

– Який день був найважчим за цей час?
– Морально було кілька таких днів. Коли я ще був у Данії, коли відкрилась правда про Ірпінь і Бучу. Пам’ятаю, ми весь день читали новини. Весь день плакали. Це пам’ятаю дуже сильно, тим більше, я був далеко.

Тут вже був важкий перший бойовий виїзд. Нам видали броніки і казали, що ніби мають навчати, але ввечері поставили перед фактом, що їдемо на виїзд. А перед цим нам хлопці з цих позицій розказували, як їх там криють артилерією, яка там жесть, що як в кіно все вибухає і горить. Пам'ятаю, що збирав речі в темряві і морально було важко, коли виїжджали о 4 ранку. Всі в кузові КАМАЗа, повністю екіпіровані, старший групи дає блокнот і каже: «Записуйте кожен своє ім'я та прізвище». Щоб знати склад групи. Перший день був дуже важкий: я тривалий час сидів на спостережному пункті, поки хлопці закріплювалися на позиціях. Мені довелося розпочати копати о 12 дня, коли вже була спека. Хлопці вже багато викопали, а в мене немає сил. Не було такого, що руки трусилися, я не панікував, але не міг фізично копати, просто не було сил. Я копаю, а в мене земля не йде, хоча я бачу, що купа людей вже собі викопали по пояс окопи. І води було катастрофічно мало, хоча казали, що будуть привозити. І я цідив цю воду по ковтку на годину і копав – ніколи в житті мені так не хотілося пити.

І останній найважчий день був перед виїздом, коли нам сказали, що йдемо на штурм позицій ворога в лісі. І всі розуміють, що нас дуже мало, ми маленькими підрозділами йдемо вперед. Знаємо, що ворогів там мало, бо більшість пішла, залишилися тільки «днрівці». І спочатку мали йти в лоб, а потім з боків, більш грамотно. Але всі розуміли, що це буде дуже важко, майже ніхто цього не робив. Навіть досвідчені хлопці дуже хвилювалися. В них був мандраж, ніхто не хотів іти. Всі розуміли, що втрати точно будуть, бо йти на укріплення ворога отак просто дуже небезпечно. Але потім нам сказали, що «***ари **балися повністю». Тоді ми вже пішли на відкриті позиції, нам дійсно пощастило. Потім, коли ми зайшли і побачили, як вони укріплені… Навіть, якби їх було набагато менше, умовно сиділо б 10, а нас йшло 50, то у нас би були втрати у будь-якому разі.

– Які були веселіші моменти?
– Було й багато. До прикладу, ми з побратимом чергували в парі. І кажуть, що десь тут по лісу ходять ***дари–розвідники, треба бути уважним. А в лісі нічого не бачиш, тільки на слух орієнтуєшся. Раптом що, то треба стріляти. Теплак і нічник у нас були, але якщо ліс дуже густий, то вони не дуже допомагають. Чуємо, що десь йде стрільба з автомата, по рації кажуть, що це наші стріляють, бо щось почули. І я кажу побратиму, що, може, тут скрізь наші? Може, ворога тут і немає (сміється - прим.).

Останній раз, коли нас мали виводити, ще була історія. Нас мали виводити післязавтра, а могли виводити сьогодні чи завтра. І в нас є дядько років 55. Він каже: «Я не хочу, щоб нас виводили в якесь тимчасове місце. Якщо нас переведуть в зелену зону, то нам там треба буде тимчасово жити один день. Хай в нормальне місце одразу, бо мені тут краще, ми тут обжилися. Я знаю, де тут спати, де тут *рати. А там приїду і піду шукати місце, а мені скажуть, що тут *рати не можна. А мені вже 55 років, я вже не хочу шукати, де *рати». Я навіть записав цю цитату.

Загалом, такі раптові смішні моменти. Наприклад, стріляють міномети їхні по нас, і тут ми чуємо, що стріляють наші, і летить прямо по нас геть поруч. Я кажу старшому групи: «Слухай, це ж наші стріляють». А він спокійно відповідає: «Дружній вогонь». Як про буденне явище.

– Як проходять дні, коли немає активних бойових дій?
– Ми в такому роду військ, що постійно попереду. Буває таке, що виходимо на нові позиції і з нуля їх риємо. Перед нами пройшли розвідники і кажуть: «***ари за 200 м». І якщо ми тихенько все робимо, то там може бути навіть менше обстрілів. Дуже часто, коли ми були на нових позиціях, то обстріл ти чуєш, буває ближче, буває далі, але по нас немає. Буває таке, що хлопці виривають окопи, накривають бліндажами і там фільми дивляться.

Час іде дуже довго. Копаємо, а потім сидимо спостерігаємо, спілкуємося. Ходимо на якісь завдання. У нас було специфічне місце – величезний ліс. Ми його займали і обороняли позиції в лісі. У нас не було такого, що десь йшли вперед, ми поступово просувалися. Тому що у нас підрозділ розбитий, і такі завдання мав виконувати. Та й у лісі дуже багато людей не розмістиш.

На базі є Starlink, всі дивляться YouTube, палять. Один хлопець так переживав перед першим виїздом, що за день по 5 пачок цигарок викурював.

– Як ставишся до цивільних, які під час війни дозволяють собі виставляти фотографії з пивком і кальянчиком?
– У мене така позиція, що життя має продовжуватися. Коли нас вже виводили з Донбаса, на Дніпропетровщині ми проїжджали якесь місто, і все горіло, ілюмінація, дороги світяться, магазини. Дівчинка йшла по дорозі і махала нам. І я їхав, таке було піднесення від того, що місто живе, місто в мирі, все добре. В мене від цього була радість.

Але трошки відвертає, коли бачиш надміру. Коли людей задовбала війна не від того, що люди гинуть, а від того, що в них немає їхнього комфорту. Що вони не можуть кудись полетіти, що не можуть відпочивати. Думаю, що мають бути якісь моральні норми, які не потрібно переступати. Думаю, що кожен бачить, коли вже занадто. Умовно ти маєш право ходити пити пивко і дивитися футбол і жити своїм життям, але при цьому розуміти, що відбувається. Не так, як у 14 чи 15 році, коли ми думали, що воно десь там далеко.

 

 

 

 

 

Посмотреть эту публикацию в Instagram

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Публикация от Maksym Haptar (@haptarget)

– Чи відчуваєш вже, що тебе якось змінила війна?
– Так, я відчув це, коли приїхав додому. Як кажуть: «Хто там не був, ніколи не зрозуміє, як там». Я готувався і розумів, що там буде важко і брудно. Але коли там опиняєшся, все одно переотримуєш ці емоції і розумієш, що ти теж нічого не знаєш. Коли з друзями чи з рідними спілкуєшся, то вони, буває, щось тобі розповідають чи щось своє кажуть і ти розумієш, що вони абсолютно гадки не мають, як там. До прикладу, я говорив зі знайомим незадовго до виходу, і він розпитував, як я. Я відповідав, що нормально, тільки дощі задовбали. Шість днів дощі, а ми кожен день на нових позиціях. В окопи заливає, ти постійно мокрий, брудний, це катастрофічно вибиває з колії. Ми дуріли від цього. А він мені каже: «Та дощі – це фігня. Головне, що ти здоровий». А я такий: «Це так, але дощі – це настільки не фігня».

Морально зрозумів, що змінився, коли приїхав додому і ходив по місту. І якось у мене немає такого відчуття, що вау, я вдома. Дуже хотів повернутися, але розслабитися і відпочити не можу, бо розумію, що треба повертатися туди. Цього робити не хочеться, але ти розумієш, що треба. Коли воно вже все закінчиться, то, можливо, буде краще. У мене немає якоїсь моральної травми, на щастя, я не бачив таких жахів, про які мені розказують хлопці. Вони були на інших різних напрямках, мали багато втрат. Дуже хочеться повернутися додому тією людиною, якою я був, не хочеться змінитися так радикально, що я б уже не був тим, ким я є. А так вдома я одягаю свій одяг і такий, і такий, але мені у формі наче комфортніше. І я ж не так давно пішов, не роки у війську, навіть не з 24 лютого. В ліжку вдома спав, класно, комфортно. Зрозуміло, що в рази комфортніше, ніж там, але якось відчуваю, що не до кінця вдома. Мабуть, відчую, що повністю вдома, коли ***ари всі звалять, тоді буде легше.

– Які бачиш варіанти закінчення війни?
– Більшість, з ким я говорив, ніхто не згоден на переговори, на якісь напівміри. Це буде просто перепочинок, а потім вони повернуться і нас розвалять. Коли опинився вже у війську, то в тебе є така наївна думка в голові, що дуже хочеться, щоб війна закінчилася ось завтра, післязавтра. Якось зненацька, це більше як мрія. Але я по своїй ділянці фронту не можу сказати, що це швидко скінчиться. Але, як бачимо на Харківщині, що, можливо, в певний момент воно піде як лавина і я думаю, що так і має бути. Вони будуть швидко тікати. Хоча зараз не знаю після цієї мобілізації. Але в них мораль не та, що в нас. Ми знаємо, чому ми стоїмо і стоятимемо далі. Чи платитимуть мені гроші, чи ні. Мені було пофіг на них абсолютно.

Хочеться, щоб вони [рашка] розвалилися нафіг і щоб їх не було повністю. Тоді наша країна буде у безпеці хоча б років сто. Те, що ми переможемо, це 100%.

До прикладу, ми знаходимося в національному парку, риємо окопи і часто бачимо артефакти часів Другої світової війни. І ти сидиш, бачиш, як вони знищують цей ліс. Заїжджала «беха» і знищила 200 квадратних метрів, щоб їм було зручно стріляти по нас. І це іноді так вибиває морально, національний парк руйнується. Але потім коли бачиш, що там були окопи Другої світової і за той Сіверський Донець йшли бої, розумієш, що цей ліс переживе і цю війну, і наступну. Але також є розуміння, що ці війни будуть продовжуватися, бо людина – така кінчена тварина, яка і далі воюватиме. 2022–й рік, безпілотники літають, інформаційні технології, а ми риємо окопи, як 100 років тому.