ФОТО. Як задарма напитися спирту та не перетворитися на дракона

Час підбити підсумки другого дня російсько-української війни, побаченої очима пересічного спортивного журналіста з Харкова.

О 4-й годині ранку обіцяли обстріли, тому не спав до 5-ї. Зате потім вирубився так (далася ознаки безсонна перша ніч війни), що прийшов до тями лише об 11-й… від гуркоту обстрілу за вікном. Що ж, маю звикнути до цього «прекрасного нового світу».

Зварив кави. Попрацював. Sport.ua не здається і продовжує роботу, хоча багатьом нашим редакторам доводиться бігати за маршрутом бомбосховище — комп’ютер — бомбосховище. Але ми всі продовжуємо тягнути проект. Незважаючи ні на що.

Найцікавіше почалося після 16-ї. Спочатку в черговий раз сказали, що очікуються обстріли. Ну, то ледь не кожну годину таке пишуть, а у мене в планах був візит до центру переливання крові (ЦПК). Бо кров зараз вкрай необхідна.

Від мого дому до ЦПК трохи більше двох кілометрів пішки. Начебто легка прогулянка. По дорозі завітав до станції метро «Перемога». Людей там було багато, але ніякої паніки, ніякої взаємної агресії. Всі, кого побачив, поводили себе дуже ввічливо та чемно, поліція теж була на місці.

Коли попрямував далі до ЦПК, чув якесь гупання, але не звернув на нього уваги. Даремно. Виявилося, що, десь за півгодини до мого приходу, ЦПК був обстріляний російськими військами. Так, обстріляна медична установа, навпроти якої взагалі дитяча лікарня. Багато людей чекали своєї черги на вулиці, тому були і вбиті, і поранені цивільні. Поранених забрала швидка допомога, а один вбитий так і лежав біля воріт — там, де в нього і влучив уламок. І величезна калюжа крові просто на асфальті. «РуSSкій мір» каже нам «прівєтікі». Ненавиджу.

А, до речі, вже десь біля входу мене наздогнали два юних хлопця, обом років по 20. Теж прийшли кров здавати. Один так взагалі з Києва. Ми так спокійненько собі підходимо, а до нас зі входу в будинок: «Мерщій, ми під обстрілом»! Ну, ми й побігли…

З’ясувалося, що всі, хто був у ЦПК, сховалися від обстрілу в підвалі. Всі — і ті, хто прийшов здавати кров, і медичні працівники. А підвали в цьому будинку досить непогані — багато кімнат, міцні перекриття, туалет є і працює. Трохи занедбаним все виглядає, але хто у Харкові тримав у повному порядку своє бомбосховище? Отож бо.

Людей було багато, але ніхто не панікував. Нервували трохи, але без паніки. А як не нервувати, якщо півгодини тому саме тобі в обличчя міг прилетіти уламок російського снаряду? Але, як і будь-де, люди ставилися один до одного дуже чемно. Тільки один чоловік почав трохи кип'ятитися, чого не можна здати кров просто у підвалі. Йому швидко пояснили, що здати можна, а ось щось добре з неї зробити — зась. Бо все необхідне обладнання знаходиться на 2-3 поверхах. Заспокоїли.

Інтернету від мого Life майже не було. Київстар, казали, ледь брав. Зі сходів нагору, де я намагався зловити трохи сигналу, ганяли, бо небезпечно. Гарний підвал, кажу, глибокий.

Дехто телефонував своїм — дружинам, чоловікам, друзям, знайомим.

«Мої вдома сидять, у сховищі під домом. Нас тут бомблять».

«У нас влучило рази три чи чотири»…

Нормальні розмови, га? Харків, 25 лютого 2022 року. Якийсь сюр.

Одна з лікарок висловилася до людей окремо. Сказала: «До війни ми підійшли з нульовими запасами. Два місяці не було жодної людини». Винуваті, ніде правди діти. Виправимося.

Коли ми трохи перечекали, виявилося, що ЦПК переїжджає до підвалу. Туди, де не так страшні обстріли. І просто зараз вкрай необхідна допомога. І всі декілька десятків чоловіків, які там були, мовчки пішли працювати. І багато жінок теж. Знаючи, що їх можуть знову обстріляти. Так, стіни мали б трохи захистити, але розбиті уламками вікна і кров на підлозі показала, що зараз це такий собі захист.

Ох і набігався я тими сходами! Оті спеціальні крісла, де сидять пацієнти, до біса важки. Та й все інше теж не копійчане. Якісь коробки, ваги, матраци — багато чого. І все треба було перенести з 2-3 поверхів до підвалу вузькими сходами.

Тягали ми, значить, все це, тягали. Важко, жарко. Видалася вільна хвилинка, дивлюся — у кабінеті на столі пляшка мінералки стоїть. Запитую у медсестри: «Це ж водичка, я поп'ю»? Вона така — та пий. Ну а мені пити хотілося до чортів, я ж відкрив, одразу зробив два гігантські ковтки... І ледь не перетворився на дракона після відомої команди «Дракаріс». Це ж, мать його вйоб, медичний заклад. Тобто спирту я хильнув добряче. Від душі просто. Мабуть, Боженька вирішив мені трохи допомогти у цій нелегкій праці)))

Впоралися ми з переїздом. Все перенесли, розставили. Руки-ноги трохи боліли після біганини тими сходами, але це найменше, чим ми всі могли допомогти саме там. Доктор сказав, що кров можна буде здавати вже вранці 26 лютого (але це ще треба уточнити).

А у дитячій лікарні, яка навпроти ЦПК, як раз мій товариш-хірург працював сьогодні у той самий час. Списалися. Цитую його дослівно.

«Мы сейчас разгребаем, куда нам прилетело. И оперировать бежать нужно. Помощь сейчас? Не, распетляем с пацанами. У вас как? Раненые есть? Если что — сюда, спасать будем. Давай, если что, сюда сразу. Тут куча хирургов. Все сделаем. Ствол есть? Мне бы сюда. Хотя бы ПМ. Я ХУЙ К ДЕТЯМ ПУЩУ ЭТИХ ПИДАРАСОВ».

Ось так. Ось такі маємо настрої.

Додому повернувся без пригод.

А, ще хотів сказати, що вже другий день поспіль мене багато хто питає, куди гроші на армію переслати. Причому буває, що питають люди, від яких я би цього ніколи не очікував. І це дуже, дуже приємно. Люди, українці, ви — круті та чудові. Я хочу, щоб ви це знали.

Не знаю, якою буде ця ніч. Не знаю, що буде завтра. Я знаю одне — ми тримаємося, ми стоїмо, ми допомагаємо один одному і своїй армії. Ми — українці. Все буде добре.

Слава Україні! Слава ЗСУ!

P.S. Увечері перевірили з сусідами дах будинку щодо тих міток. Все чисто.

P.P.S. Той чоловік, який лежав мертвий, вбитий російським снарядом просто на вулиці, буде мені сьогодні снитися. Зліший буду.

P.P.P.S. Свинособаки — палайте у пеклі.

P.P.P.P.S. Це дуже важливо. Наші медики — справжні герої. Вони працювали, працюють і будуть працювати за будь яких умов. Слава їм.