Народження легенди. Як чоловічий волейбол України вирвався в світову еліту

Минулої неділі у польському Катовіце визначився новий чемпіон світу з волейболу. Після 24-річної паузи на вершину вчетверте в історії стали італійці, які у вирішальному матчі здолали 3:1 тріумфаторів двох попередніх першостей планети поляків. Фінал, а також більшість поєдинків попередніх двох стадій (скажімо, Польща – США, Польща – Бразилія) продемонстрували, як має виглядати сучасний чоловічий волейбол в еталоні. То – атаки на божевільній швидкості із вражаючою висотою зйому, виключно ризикована силова подача і організація гри в обороні довершена настільки, що добити м’яч до підлоги суперникові неймовірно складно навіть за умови блискуче поставленого потрійного блоку чи того самого нападу з «третього поверху».

На прикладі цих матчів, а також власного чвертьфінального поєдинку проти словенців стали особливо помітними й недоліки в грі збірної України. Очолювана латвійським фахівцем Уґісом Крастіньшем команда досягла історичного максимуму. Чоловіча збірна України грала на чемпіонаті світу вдруге в історії. В 1998-му ми фінішували десятими, зараз – сьомими. Це ще один крок угору після першого в історії чвертьфіналу на Євроволеї-2019. Тренерський штаб підготував команду ідеально в тактичному, ігровому, фізичному і психологічному аспектах. Піковим для нас став поєдинок 1/8 фіналу проти збірної Нідерландів. Здається, краще, ніж у тій зустрічі, українська національна команда цього зразка відіграти просто не здатна. В цьому матчі ідеально зійшлися всі фактори: потужна подача, ідеальна доводка і дії в обороні, винахідливість пасувальника Віталія Щиткова, бездоганна гра на блоці загалом і блокуючих Юрія Семенюка та Максима Дрозда зокрема, могутні атаки з другої і четвертої зон від діагональника Василя Тупчія, догравальників Олега Плотницького та Ілля Ковальова. Нідерландці, які підходили до гри фаворитами, виглядали під тиском таких дій суперників повністю деморалізованими вже після двох програних сетів.

«Це перемога для усієї країни, вона дуже важлива, - сказав після матчу, ледь стримуючи сльози щастя, капітан Олег Плотницький. – Наша команда показала, що може не тільки боротися, а вигравати. Важливо навіть не те, як ми зіграли, що забивали, а що грали, як одна команда. Це нереально дорого коштує. І коли ти забиваєш останній м’яч – це прямо все, падає і відключається».

Проте у чвертьфіналі в нас був інший суперник. Фіналіст двох останніх чемпіонатів Європи збірна Словенії продемонструвала ту стійкість і вміння перебудовуватися залежно від обставин, яких бракувало нідерландцям. Для нас то був немов перехід на інший, раніше незнаний рівень комп’ютерної гри. Рівень, на якому базові елементи звичні, але чіткість і стабільність їх виконання на кілька щаблів вища. Щоб стати тут дійсно конкурентними і претендувати на перемогу, треба оббитися, звикнути. Іншими словами, матчів такої напруги, такої щільності і такого рівня відповідальності має бути якомога більше.

Напередодні ж чвертьфіналу українську волейбольну спільноту неабияк зачепили слова помічника головного тренера словенців Зорана Кедачіча. «Українці культивують жорсткий стиль гри. Це російська школа волейболу», - заявив фахівець. Ця фраза виглядає відверто дивною, адже порівнювати стиль гри російської збірної з українським складно. Мова радше про провокативний, з огляду на нинішню війну, характер висловлювання Кедачіча. «Російський стиль? Мабуть, він дивився не ту гру», - прокоментував слова колеги Уґіс Крастіньш. І, безперечно, мав рацію.

Однак якщо відкинути емоції, то раціональне зерно в інших словах Кедачіча є. «Українці не дотягують до росіян у зрості, але вони дуже стрибучі, - сказав словенець. – У них є два незручні волейболісти-шульги. Обидва – високого рівня, швидкі, зі швидкою лівою рукою, і за цим треба пильнувати».

Відсутність могутнього нападника – наш недолік. Щоб не бути голослівним, наведу зростові дані топ-10 найрезультативніших гравців цього чемпіонату світу.

Леал (Бразилія) – 2,01 м
Клемен Чебуль (Словенія) – 2,02 м
Даніеле Лавія (Італія) – 2,00 м
Бартош Курек (Польща) – 2,07 м
Воллас (Бразилія) – 1,98 м
Юрі Романо (Італія) – 2,03 м
Намір Абдель-Азіз (Нідерланди) – 2,01 м
Олег Плотницький (Україна) – 1,94 м
Каміль Семенюк (Польща) – 1,94 м
Адіс Лаґумджія (Туреччина) – 2,10 м

Як видно, капітан українців Олег Плотницький – найнижчий з цієї компанії. Також ж зросту з нашим догравальником його польський колега за амплуа Каміль Семенюк. Але в тому й річ, що інший діагональний поляків Бартош Курек – скеля зі зростом 2,07 м. Другий наш догравальник Ілля Ковальов має зріст 1,98 м, діагональник Василь Тупчій – 1,96 м.

Крім того, на цьому чемпіонаті українцям для того, щоб реально претендувати на боротьбу за медалі, бракувало глибини складу. Як тим же полякам, сербський тренер яких Нікола Ґрбіч сміливо міг дозволити собі навіть у фіналі посадити на лаву самого капітана Курека. Італійці впоралися з серією атак у виконанні Бартоша і тренер випустив замість харизматичного лідера Томаша Форналя. Крастіньш нічого схожого собі не може дозволити, оскільки рівноцінно замінити Плотницького, Тупчія чи Семенюка складно. Внутрішня конкуренція точно підвищилася б, якби не випали через травми Ян Єрещенко та Дмитро Вієцький, одні з лідерів команди зразка Євроволею-2019.

Зрештою, це деталі. Зараз ми вже можемо дозволити собі розкіш пошуків компонентів, які дозволили б вийти до півфіналу чемпіонату світу. Нині вже складно повірити, але всього шість років тому Україна в рейтингу FIVB посідала безнадійне 56 місце й іноді насилу перемагала команди, які ледве дотягують до рівня середняків. Злочинна політика колишніх керівників Федерації волейболу України Миколи Сидоренка і Володимира Туровського призвела до того, що країна, яка в 1968-му виховала 9 з 12-ти олімпійських чемпіонів для збірної СССР, скотилася якщо не на дно, то в густе трясовиння світового волейболу. Ситуація виглядала майже безнадійною.

Проте в 2016-му ФВУ очолив колись один із найкращих арбітрів світу, уродженець Грабівки Калуського району Івано-Франківської області Михайло Мельник, людина вельми патріотична і безмежно закохана у волейбол. Ледь обійнявши кабінет керівника в офісі на Трьохсвятительській, пан Мельник повісив там великий портрет Степана Бандери. І всіма своїми наступними вчинками демонстрував, що то патріотизм справжній, а не показний. За короткий проміжок часу Михайлові Григоровичу вдалося повернути до гравців почуття, що грати за національну збірну – честь, а не повинність. А фактично новий очільник просто зробив найелементарніші кроки. Скажімо, гравці закордонних клубів отримували кошти за перельоти. Як то не смішно, але раніше вони літали за свої. Крім того, гравці і тренери отримали чітке розуміння, що в разі ігнорування викликів у національну збірну вони не отримають трансферу й відповідно не зможуть виступати за кордоном, а на клуби, які не забезпечили приїзду гравців, будуть накладені санкції. Ситуації, коли, скажімо, харківський «Локомотив», виступаючи в Лізі чемпіонів і виграючи єврокубки, маніпулював інтересами збірних, як циган сонцем, щезли безслідно.

А найголовніше досягнення пана Мельника на посаді – після півтора десятка років припинилася відверта і неприховувана торгівля людьми, коли найталановитіші українські гравці іноді цілими групами перебиралися в сусідню росію, приймали громадянство цієї країни і виступали за національну збірну рф. Олександр Косарєв, Тарас Хтей, Семен Полтавський, Денис Чаус, Максим Пантелеймоненко, Микола Павлов – зірки європейського і світового рівня. З ними у складі Україна не випадала б з елітної обойми світового волейболу ніколи. Чи взяти уродженця Макіївки на Донеччині Дмитра Мусерського. В 2012-му в Лондоні він ледь не самотужки виграв для росії п’ятий сет фінального матчу олімпійського турніру проти Бразилії. До прикордонного Бєлгорода з харківської «Юракадемії» Дмитра віддали гуртом з вісьмома іншими перспективними волейболістами. Не безкоштовно, звісно ж.

Зрештою, навіть при цьому талантів в українському волейболі не бракувало. Але розвиватися вони не могли, бо керівництво ФВУ виправдовувало небажання створювати умови для розвитку збірних класичним «немає грошей». Фактично, протягом понад двох десятиліть існування національних збірних України з волейболу обмежувалося участю у відбірних турнірах чемпіонатів світу і Європи. У фінальні частини Євроволею чоловіча команда пробивалася лічені рази.

Каденція пана Мельника на посаді очільника Федерації почалася з того, що в 2016-му юніорська збірна України U20 вперше в історії здобула срібло чемпіонату Європи. Тоді вперше спалахнула зірка Олега Плотницького, який серією з семи подач виграв майже безнадійну п’яту партію в італійців і в підсумку був визнаний найкориснішим гравцем турніру. Також у тій команді, очолюваній колишнім гравцем харківського «Локомотива» Миколою Пасажиним, виступали нині основний ліберо національної збірної Дмитро Канаєв, інші підопічні Крастіньша на чемпіонаті світу-2022 Тимофій Полуян і Володимир Остапенко, а також Дмитро Вієцький, який був би в команді зараз, якби не травма.

З тієї миті Михайло Мельник почав створювати чоловічій збірній усі умови для розвитку. З 2017 року Україна сходу виграла Срібну Євролігу, змагання, які попередники нинішнього очільника ФВУ вважали непотрібними, бо, мовляв, на комерційні старти з державного бюджету грошей не виділяють. Не виділяли і в 2017-му, але пан Мельник зумів переконати керівництво Мінмолодьспорту, що в Євролізі збірна України грає не для заробітків, а щоб здобувати рейтинг.

Срібну Євролігу Україна виграла під керівництвом тоді ще маловідомого латвійського тренера Уґіса Крастіньша, надзвичайно вдумливого спеціаліста, який вміє чути керівництво і цінує гравців. Пан Крастіньш відразу помітив, наскільки значимою для команди є роль Плотницького, лідера і за суто волейбольними, і за ментальними характеристиками. Можна сміливо говорити, що тренер склав тандем з капітаном і їхнє повне порозуміння дає результат з перших днів співпраці. У 2019-му українці вже грали у фіналі Золотої Євроліги і вперше в історії дісталися до чвертьфіналу Євроволею. В підсумку, на кінець 2019-го, перед стартом олімпійської кваліфікації до Токіо-2020 українці в рейтингу були 25-ми. За три роки команда здійснила стрибок на 31 позицію. Але цього виявилося недостатньо, оскільки за місце на Олімпійських іграх боряться збірні до 24 місця.

В новий олімпійський цикл команда Уґіса Крастіньша вступила з чітким наміром: бути в Парижі-2024. І чемпіонат світу-2022 в Польщі і Словенії був одним із головних щаблів до цієї вершини. Правда, попервах наша збірна туди не пробилася. Через пандемію коронавірусу відбірний турнір не проводився. Учасники чемпіонату світу визначалися згідно з рейтингом FIVB. І знову, як і у випадку з олімпійською кваліфікацію, нам забракло однієї позиції. Яка з’явилася, коли команду країни-окупанта відсторонили від участі в турнірі в зв’язку з вторгненням путінських нацистів в Україну. Правда, російське лобі в світовому волейболі ваги не втратило. До останнього москалі робили все можливе, щоб бодай не допустити замість себе Україну. Федерації волейболу України коштувало чималих дипломатичних зусиль, щоб переконати FIVB: на світовій першості має грати саме Україна.

Друга проблема після перемоги в дипломатичній царині лежала вже в суто спортивній площині. Після 24 лютого усі національні чемпіонати в нашій країні зупинилися. Волейбольний не став винятком. Враховуючи, що більше половини збірників виступає в українських клубах, постала проблема їх готовності. На зустріч українцям пішли естонські друзі на чолі з президентом національної Федерації волейболу Ганно Певкуром, колишнім міністром внутрішніх справ, а нині віце-спікером естонського парламенту. Добрий друг України, якого обиватель знає за виконанням пісні «Браття-українці», створив ідеальні умови для підготовки молодіжній і національній збірним України з волейболу. Наші команди готувалися за кошт приймаючої сторони. Аж до того, що за національною збірною естонці перед виїздом прислали автобус. Ця допомога була воістину безцінною. А ігрову практику перед чемпіонатом світу Українці здобули, відігравши в Золотій Євролізі, де посіли четверте місце, а також провівши два матчі зі збірною Польщі. Іншими словами, готувалася до світової першості Україна як справді топова збірна. Не дивлячись на всі труднощі.

Нині питання про участь в олімпійській кваліфікації вже не стоїть. За підсумка ми чемпіонату світу-2022 Україна вперше в історії піднялася на 16 позицію. В ФВУ вже надійшло підтвердження, що Україна вперше в історії побореться за перепустку на Ігри в чоловічому волейболі. Це – чергова віха. За якою, сподіваємося, будуть нові звершення. Головне, щоб цього руху не сповільнила, вовтузячись на нашій території, хижа московитська орда.