Терор у крові. До історії з українцями Совєти викрадали громадян Прибалтики

Sport.ua продовжує знайомити своїх читачів з авторськими текстами та замітками, що виходять в іноземній пресі на тему війни, яку кляті рашисти розв'язали на території України. На черзі – матеріал видання Washington Post, в якому йдеться про терор та депортацію народів Прибалтики, які були здійснені радянською владою та стали прообразом для катастрофічних подій, що нині відбуваються з громадянським населенням України.

«Ранок 25 березня видався туманним. Я бачив стрій солдатів у довгих шинелях. Потім вони зайшли і наказали: «Готуйтеся йти…» Прийшов учитель і сказав: «Будь ласка, не забирайте дітей». Все відбулося за 25 хвилин. Нас вивезли на 11 вантажівках...»

Так описували події минулого двоє людей, котрі вижили в ході операції «Прибій» - кодової назви насильницької депортації радянською владою понад 40 000 латвійських чоловіків, жінок і дітей, яка відбулася 25 березня 1949 року.

Ці кошмарні спогади могли виходити і від десятків тисяч естонців та литовців, котрі того дня також були зметені леткими ескадрильями радянських військ та відправлені до Сибіру. У період із 1941 по 1952 роки було депортовано загалом півмільйона жителів трьох балтійських держав.

Тепер, у світлі повідомлень про таку поведінку російських військ на нещодавно окупованих територіях України, народи Латвії, Естонії та Литви, у тому числі депортовані та їхні сім'ї, що вижили, знову переживають цей кошмар.

«З боку росії безсовісно змушувати українських громадян їхати до росії та поміщати їх у концтабори та табори для військовополонених», - заявила CNN Лінда Томас-Грінфілд, посол США в ООН, зазначивши, що вона не може підтвердити широко поширені повідомлення про те, що тисячі людей проти їхньої волі вивозяться з обложеного портового міста Маріуполя.

Читайте також

ФОТО. Окупанти будують фільтраційні табори для українців

Якщо припустити, що повідомлення є правдивими, то росія порушила міжнародне право, особливо Женевські конвенції, що регулюють поводження з цивільними особами у воєнний час. Ті, хто пережив більш ранні викрадення в Прибалтиці, легко вірять цим повідомленням.

Той факт, що вони збігаються із загальнорегіональними спогадами про масову депортацію 25 березня 1949 року, що проводилися позаминулого тижня, робить новини з України ще більш нав'язливими.

«Сьогодні Латвія, Естонія і Литва вшановують пам'ять жертв масових депортацій, здійснених комуністами», - заявив позаминулого тижня міністр закордонних справ Латвії Едгарс Рінкевичс, перш ніж приєднатися до щорічного поминання березневого геноциду, як його тут називають, поклавши вінок біля пам'ятника Свободи у Ризі. «Сучасна росія вчиняє злочини проти людяності в Україні».

«Нам, прибалтам, добре відомо, на що здатні чекісти», - продовжив Рінкевичс, використовуючи назву первісної радянської секретної служби, яка провела першу хвилю депортацій у 1940-х роках разом зі своїми місцевими комуністичними колабораціоністами.

«Методи та менталітет російських окупаційних військ в Україні аналогічні», - погоджується Карен Ягодін, директор Музею окупацій та свободи у Таллінні (Естонія).

«Я не думаю, що хтось, хто не пережив те саме в історії своєї країни, може зрозуміти, що пробуждають у нас нинішні події в Україні», — додала вона.

«Це дуже сумно, - погоджується з колегою Мільда ​​Ярусайтіне, старший співробітник Музею окупацій та боротьби за свободу у Вільнюсі (Литва), - але ми можемо побачити багато паралелей між тим, що відбувалося тоді і тим, що відбувається зараз».

Насправді Совєти зробили дві масові депортації з Прибалтики: одну в 1941 році, після того, як СРСР окупував цей регіон на початку Другої світової війни, а потім повторну в 1949 році, через п'ять років після того, як москва знову окупувала три сусідні країни після перемоги над німцями, які раніше також окупували ці три держави. Мета першої депортації, що відбулася в ніч на 14 червня 1941 року – менш ніж через рік після першої окупації москвою Прибалтики та за тиждень до нападу нацистської Німеччини на СРСР, була переважно політичною, спрямованою на очищення регіону від антирадянських сил.

Більшість із приблизно 60 000 латвійських, естонських та литовських «ворогів народу», котрі були схоплені в цій блискавичній операції та загнані у вагони, що прямували до Сибіру, ​​були представниками прибалтійської еліти, включаючи педагогів, письменників, юристів та інших фахівців. Всі вони були депортовані разом із сім'ями. Понад 10 відсотків із них були євреями; це вигнання можна вважати першою фазою Балтійського Голокосту, який зрештою привів до фактичного винищення єврейського населення у країнах Балтії після того, як німці вигнали Совєти.

Під час операції чоловіків відділяли від жінок та дітей та відправляли на каторжні роботи або в табори для військовополонених, де, за оцінками, 50 відсотків було застрелено або померло через жахливі умови, а жінок та дітей відправили до колгоспів.

Операція «Прибій», депортація 1949 року, була ще масштабнішою. Її основна мета полягала у тому, щоб подолати опір місцевих фермерів включенню їхніх садиб у колективно контрольовані господарства, що звалися колгоспами.

Тим часом спалахнуло паралельне регіональне збройне повстання, відоме в історії як «Лісові брати». Операція «Прибій» була спрямована на усунення підтримки цих сільських партизанів шляхом вигнання населення з місць, де вони діяли, включаючи їхні сім'ї та потенційних новобранців.

За оцінками, під час операції «Прибій» було депортовано 150 000 людей, або 2% населення трьох прибалтійських республік. Але, на відміну від 1941 року, 70% депортованих становили жінки та діти, яких відправляли на роботу до колгоспів, і значно менша частина депортованих померла. Основна частина депортованих зрештою змогла повернутися додому наприкінці 1950-х років у рамках програми десталінізації, ініційованої Нікітой Хрущовим.

Спроби вшанувати пам'ять жертв двох депортацій були сприйняті москвою як загроза, і небезпідставно: вони були пов'язані з прагненням балтійських народів відновити свою незалежність.

«Невипадково перші антирадянські публічні виступи в країнах Балтії пройшли в Ризі з покладанням вінків до пам'ятника Свободи 14 червня 1987 року, в річницю геноциду 1941 року», - заявив американець Паулс Раудсепс, який з 1990-х років працює журналістом у Ризі.

«У 1987 році ця демонстрація була надзвичайно ризикованою - гласність була ще не дуже розвиненою, а публічні обговорення депортацій і радянської окупації реально почалися тільки через рік», - сказав Раудсепс, двоюрідний дідусь якого, його дружина і однорічний син доньки були серед першої хвилі депортованих. (Вони вижили.)

Але здивована радянська влада дозволила демонстрації продовжитися. Через чотири роки СРСР розпався. Щорічні поминання двох депортацій тепер є національними днями пам'яті у трьох країнах Балтії.

«Страх, гнів, руйнування життів, сімей, будинків та кар'єр завжди залишалися в нашій культурній пам'яті», - каже Карен Ягодін, директор Музею окупацій та свободи, відкритого у 2003 році для збереження пам'яті про дві радянські окупації 1940-41 та 1944-1990 років, а також проміжної німецької.

За словами Ягодін, тепер, коли звістка про викрадення людей надійшла з українського Маріуполя, у багатьох естонців, а також у їхніх латвійських та литовських сусідів ці спогади, що збереглися, знову сколихнулися.

«Не знаю, чи відбирають нині в Україні депортованих за національністю, мовою, освітою чи соціальним станом, - каже Ягодін, - але й у 1941, й у 1949 році однією з головних цілей Совєтів було розстрілювати еліту та людей, котрі збережуть естонську культуру, мову та самобутність».

Обидві депортації були «цілеспрямованими атаками проти естонського народу», сказала Ягодін, що схоже на те, що росіяни зараз роблять в Україні.

Таким чином, додалися запал і емоції, які супроводжували поминання березневих депортацій позаминулого тижня в Ризі, Таллінні та Вільнюсі, а також у країнах Балтії. У тіні подій в Україні ці депортації вже не здаються такими давніми чи такими далекими.

«Поминання, подібні до тих, що відбулися позаминулого тижня, просувають ідею про те, що національна незалежність – це екзистенційне питання», - сказав Гінтс Апалс, директор відділу суспільної історії Латвійського музею окупацій у Ризі, - а також служать гарантією від повторення подібних подій в майбутньому».

Гордон Сандер, Washington Post (США)