Україна на Олімпіадах. 1994-2002 – сльози Баюл і біатлонні пріоритети

Sport.ua у спецпроекті «Україна на Олімпіаді в Пекіні» спільно з FAVBET продовжує серію матеріалів, присвячених Зимовим Олімпійським Іграм-2022.

Історія виступів незалежної української команди на «білих» Олімпіадах бере свій відлік з норвезького Ліллегаммера-1994. Ці Ігри були перехідними, оскільки Міжнародний олімпійський комітет вирішив розвести проведення літніх і зимових Олімпіад за роками. До 1992-го проводилося по дві Олімпіади щороку.

Варто зазначити, що в Альбервіллі-1992, коли Україна уже мала статус незалежної держави, претендувати на виступ окремою командою ми ще не могли, оскільки з часу всеукраїнського референдуму, на якому 90,32% учасників підтримали ухвалений Верховною Радою 24 серпня 1991 року Акт проголошення незалежності України, минуло трохи більше двох місяців. Наша держава банально не встигала заявити про свої претензії на незалежний статус у міжнародних змаганнях організаційно, тому логічно, що в Альбервіллі наші атлети ще виступали під олімпійськими знаменами так званої Об’єднаної команди, яка включила до свого складу всіх спортовців, котрі пробилися на Ігри ще як представники СССР.

Що? Де? Коли? Все, що потрібно знати про зимову Олімпіаду-2022

В їх числі було й 12 атлетів, прямо чи опосередковано пов’язаних з Україною. Мова про киянку Наталію Якушенко, котра посіла восьме місце в змаганнях санкарок-одиночниць, фристайлістів-акробатів з Миколаєва Наталію Шерстньову і Сергія Бута, котрі пробилися до фіналів і показали там дев’ятий і десятий результати відповідно, ковзаняра з Луганщини Юрія Шульгу, який посів 16-ту позицію на дистанції 1500 м. Бобслеїст Олександр Бортюк з села Колосівка Полонського району Хмельницької області входив до складу екіпажу боба-четвірки, який фінішував 19-м. Також у цьому переліку варто згадати гірськолижницю Світлану Гладишеву, котра народилася в Уфі (РФ), але з 1987 року проживала у Львові. Вона стала восьмою в швидкісному спуску і 12-ю в гірськолижній комбінації в Альбервіллі, а через два роки в Ліллегаммері уже під російським прапором виграла в «давнгіллі» срібло. Двоє уродженців України було в складі золотої Об’єднаної команди з хокею. То – харків’янин Сергій Петренко і киянин Олексій Житник. І якщо перший виїхав з України зовсім юним і не ідентифікував себе як українець й надалі, то Житник, маючи спортивне громадянство РФ, в НХЛ виступав одночасно і як представник Росії, і як українець.

Четверо етнічних українців було в Альбервіллі і в фігурному катанні. Всі – одесити. І якщо найсильніша в майбутньому танцювальна пара світу Оксана Грищук/Євген Платов, котрі посіли четверте місце, вже виступали як представники петербурзького катання, то Віктор Петренко і В’ячеслав Загороднюк у чоловічому одиночному катанні ідентифікувалися як українці. І показали себе з найліпшого боку: Загороднюк посів восьме місце, а 22-річний Петренко, який за чотири роки до того на Іграх-1988 у Калґарі сенсаційно виграв бронзову медаль, став олімпійським чемпіоном.

Getty Images/Global Images Ukraine. Віктор Петренко (в центрі) з золотою медаллю Альбервілля-1992

«В Альбервіллі ми вже ідентифікували себе як українці. Всім українцям наші представники вже видали атрибутику в кольорах національного прапора – значки, прапорці. Ми вже чітко усвідомлювали, що представляємо не СССР, а Україну», - сказав Петренко в недавньому інтерв’ю Sport.ua.

Прикметно, що саме фігурист Віктор Петренко, а також хокеїсти Олексій Житник і Сергій Петренко в Альбервіллі стали першими в історії уродженцями України, яким вдалося виграти золото «білих» Олімпіад. До них як представник УССР Ігри вигравав біатлоніст Іван Бяков. Він ставав чемпіоном у складі естафетної команди в Саппоро-1972 й Інсбруку-1976. Проте Бяков народився в селі Ісаковці Кірово-Чепецького району Кіровської області (РФ), а до Києва переїхав уже в зрілому віці, в статусі олімпійського чемпіона-1972. Вже після нього всі шанси стати першим українським олімпійським чемпіоном у Сараєво-1984 мав лижник з Чернігова Олександр Батюк. Перший етап естафети 4х10 км він завершив на другому місці, Алєксандр Зав’ялов і Владімір Нікітін на двох наступних вивели совєцьку команду в лідери, але Ніколай Зімятов на заключному відрізку поступився легендарному шведові Ґунде Свану, принісши тим самим команді срібну нагороду.

Главные ставки FAVBET на Олимпиаде в Пекине-2022

Взагалі, представники України вперше з’явилися в збірній СССР на зимових Олімпіадах лише в 1976-му. Золото Бякова, хокеїстів Житника і Петренка, золото і бронза фігуриста Петренка і срібло лижника Батюка – то весь наш медальний доробок зимових Ігор у совкову епоху. Ширші обрії перед нашою командою розкрилися починаючи з Ліллегаммера-1994, коли Україна вперше виступила на Іграх незалежною командою.

Ліллегаммер-1994: тріумф Баюл, скандал з національним славнем і драма Дольного

Україна: 2 медалі ( 1 золото —1 бронза) — 13 місце в медальному заліку

На першій у своїй історії Олімпіаді Україна була представлена 37-ма спортовцями. Якщо сказати, що наш спорт тоді мав проблеми з фінансуванням – означає не сказати нічого. Ледь утвореній державі було, м’яко кажучи, не до спорту, тому можна сміливо говорити, що наші атлети виступали в Норвегії найперше на власному ентузіазмі, за кошт нечисленних спонсорів, а також завдяки добовим, які виділяли представники канадської й американської діаспори.

При цьому залишений з совєцької епохи потенціал був доволі високим. Окрім двох здобутих медалей, ще шість разів українці потрапили до десяток найкращих: фігурист Віктор Петренко завершив виступи поруч із п’єдесталом, четвертим, фристайлістка Наталія Шерстньова на своїх других Іграх стала п’ятою, так само п’ятими в жіночій біатлонній естафеті фінішували Валентина Цербе-Несіна, Марина Сколота, Олена Петрова і Олена Огурцова (у майбутньому – Зубрилова), сьому позицію зайняла у фігурному катанні танцювальна пара Ірина Романова/Ігор Ярошенко, восьмі місця в санному спорті посіли Наталія Якушенко та дует Ігор Урбанський/Андрій Мухін.

Першої нагороди Ігор в Ліллегаммері Україна очікувала 11 днів. Хоча могла отримати раніше. 34-річний біатлоніст з Тернополя Тарас Дольний мав всі підстави жалітися на упередженість російських тренерів у часи СССР. Результати, які демонстрував Тарас, дозволяли йому потрапити ще на Ігри-1984 в Сараєво. «Щоб пробитися в збірну СССР, якщо ти з західної України, треба бути на дві голови бути вищим за росіян, особливо, коли йшлося про участь на Олімпіаді, - каже Дольний. - У 1984-му на Кубку СССР, який був відбірним на Ігри в Сараєво, в спринті я посів четверте місце і, принаймні, як запасний на Олімпіаду мав їхати. До того ж тоді існувала шкала результатів, згідно з якою підсумовувався загальний рейтинг. За цією таблицею я теж заслужив місце на Олімпіаді, але чиновники проігнорували ці показники».

Врешті, свій шанс Тарас отримав лише в часи незалежності. І ледь не скористався ним сповна. У Ліллегаммері Дольний ледь не став творцем сенсації. Перед заключною стрільбою чоловічих індивідуальних перегонів на 20 км українець посідав друге місце. Медальні надії поховали два промахи у «стійці». Втім, телекамери зафіксували зворотне – Дольний відстрілявся чисто, але дві мішені відмовилися закритися.

«Ще на рубежі відчув, що розбив усі мішені, - згадує Тарас. - Але дві, якщо не помиляюся, третя та п'ята, не закрилися. Точніше, тарілки трохи зачинилися і відкрилися назад. Отримав дві хвилини штрафу та фінішував лише 12-м. Проблема полягала у механічних установках, які тоді використовувалися. Одразу після Олімпіади-94 їх заборонили та встановили електронні стенди. Звісно, можна було подати апеляцію і спробувати довести свою правоту. Але апеляція коштувала 500 доларів, у нас на це просто не було коштів. Наш спорт тоді фінансувався набагато гірше, ніж зараз. Безперечно, свою правоту довести було можливо. Адже на телебаченні прокручували записи, на яких було чітко видно, що я розбив усі мішені. У той же час англійці, переглядаючи записи своїх виступів, зізналися, що не влучили в ціль десь півсантиметра, але установка її закрила. Техніка була просто нікчемна. Її жертвою став не лише я. Майже на всіх змаганнях були постраждалі».

Варто сказати, що попри невелике в порівнянні з нинішніми часами фінансування біатлон був одним із пріоритетних українських видів вже тоді, в 1994-му. Місця у перших 20-х на тих Іграх посіли Надія Бєлова, двічі Олена Огурцова, Роман Звонков. П’ятою, як вже згадувалося вище, стала жіноча естафета. А головною героїнею судилося стати 25-річній Валентині Цербе з села Полісся Коростенського району на Житомирщині. То вона 23 лютого принесла Україні першу в історії виступів на Олімпіадах незалежну медаль. Валентина виграла бронзу спринтерської гонки, причому чемпіонці і срібній призеркам програла, поступившись 1,2 секунди Миріам Бедар з Канади і 0,1 секунди білорусці Світлані Парамигіній, мить.

Валентина Цербе (праворуч) на п'єдесталі Олімпійських Ігор у Ліллехаммері

В кроці від п’єдесталу на своїй третій Олімпіаді фінішував, повернувшись в аматорський спорт з професіоналів, фігурист Віктор Петренко. Досвідченого українця, який на той момент уже мав титули чемпіона світу, Європи і Олімпіади, підвів виступ у короткій програмі, яку він завершив дев’ятим.

«Я був готовий ідеально, за кілька тижнів до Олімпіади відкатав ту ж коротку програму на чемпіонаті Європи відмінно, отримав максимальні оцінки, - казав у недавньому інтерв’ю Sport.ua Віктор. - У Ліллегаммері в мене збилася моторика під час підготовки до виходу на лід. Це було пов’язано з тим, що в естонця Маґнуса Генітса, який виступав переді мною, з ковзанів повилітали шурупи. Його зупинили, сказали, що відкатає свою програму пізніше, після того, як усуне технічні проблеми. А в мене ж була своя система підводки до виходу на лід – вийти в зал, подивитися на глядача, виконати свої вправи, поприсідати, пару кіл розкататися, перевірити позицію виїзду. Ці складові в мене були відпрацьовані до автоматизму і розписані ледь не посекундно. На підсвідомому рівні. А тут все збилося. Стою, очікую свого часу, коли біжить тренер: «Іди, ти виступаєш!» Та я й сам чую: «Запрошується Віктор Петренко!» Я нічого не міг збагнути. Добре, бодай ковзани на ту мить встиг взути. Тоді на старт давалося дві хвилини (сьогодні – 30 секунд). Поспіхом вибігаю, тренер навздогін попереджає, щоб звертав увагу на лід і не потрапив ковзаном на розсипані естонцем шурупи. Ця суєта мене збила. Іншого пояснення не знаходжу. Адже наступного дня вийшов і відкатав довільно програму практично безпомилково, чисто виконав усі стрибки. Став у підсумку четвертим, до третього місця, яке посів француз Філіп Канделоро, забракло зовсім небагато».

Вийшло, що всі українські втрати у передостанній день Ігор-1994 компенсувалися перемогою, про яку можна знімати фільми. Перемогою 16-річної фігуристки з Дніпра Оксани Баюл. Власне, хтось фільми вже зняв, адже змагання фігуристок-одиночниць у Ліллегаммері подавалися під соусом протистояння сил добра і зла – американок Ненсі Керріґан і Тоні Гардінґ. Незадовго до старту Олімпіади бойфренда Гардінґ звинуватили в побитті конкурентки — Керріґан. До участі в Олімпіаді Тоню допустили лише якимось дивом, Ненсі ж начебто дивом до старту Ігор від наслідків побиття відновилася. Світ завмер в очікуванні цього протистояння вже на льоду.

Гардінґ провалилася ще під час виконання короткої програми. Вершиною «тріумфу добра» мала б стати золота нагорода Керріґан, яка після першої половини змагань лідирувала. Шанси Баюл, яка йшла другою, суттєво понизилися після інциденту на розминці за добу до фінальних виступів. Оксана отримала пошкодження після зіткнення з німкенею Танею Шевченко. Говорили, що через травму Баюл може взагалі не вийти на лід. Проте Оксана, яка виконувала поміж фавориток довільну програму першою, виступила настільки ідеально, що шансів суперницям не залишила.

Коли змагання завершилися і Баюл офіційно визнали олімпійською чемпіонкою, у Києві було за 12-ту ночі. Проте українці не могли заснути, оскільки в Ліллегаммері тривали уже неспортивні баталії. Перед нагородженням організатори виявили, що запису з українським славнем у них немає. Сергій Лифар, нині, на жаль, покійний коментатор, навіть сказав під час прямого ефіру, що не виключено, «Ще не вмерла...» замінять на якусь нейтральну мелодію.

«Коли спустився в технічну зону льодового палацу, щоб привітати Баюл і її тренерку Галину Змієвську з перемогою, наткнувся на височенного блондина, - згадує тодішній президент Національного олімпійського комітету Валерій Борзов. – Він запитував, чи є хтось із України. Коли я представився, чоловік запропонував: «Оскільки в нас немає запису гімну України, чи не буде проблемою, якщо на честь Баюл пролунає гімн… Росії?». «Для вас це дрібничка? – запитав. – Але через цю «дрібничку» я повернуся додому безробітним». Врешті, завершилося все тим, що Галина Змієвська домовилася з поліцейськими, сіла з ними в машину, поїхала в олімпійське селище, взяла касету з записом гімну і привезла її в зал».

Під акорди «Ще не вмерла…» разом із Баюл тоді плакала вся Україна.

Наґано-1998: срібна Петрова і провал Зубрилової

Україна: 1 медаль ( 1 срібло) — 18 місце в медальному заліку

Мабуть, ніхто й уявити не міг, що після такого яскравого дебюту наступного золота зимових Олімпіад Україна очікуватиме цілих 20 років. Звісно, залишена з совєцької доби спадщина поступово відходила. Але то ще не була катастрофа, про що свідчило й загальне число українських учасників на Іграх у Наґано – 56. Більше українських спортовців було лише на одній «білій» Олімпіаді. Медальних перспектив напередодні вильоту в Японію наче й вимальовувалося немало. Але спрацювала лише одна.

Єдину нашу медаль виграла 25-річна біатлоністка Олена Петрова, яка народилася в селі Шаркан (Удмуртська автономія, РФ), але 19-річною пристала на пропозицію тренера Романа Бондарука і переїхала до українських Сум. Олена в Наґано здобула срібло індивідуальної гонки. Припустившись одного промаху, вона програла на фініші 18 секунд несподіваній чемпіонці – болгарці Єкатерині Дафовській.

Getty Images/Global Images Ukraine. Олена Петрова

За Петрову можна було порадіти. Проте загалом українські біатлоністи своїм виступом на Олімпіаді-1998 розчарували. Надто – Олена Зубрилова, котра їхала в Наґано однією з лідерок світового біатлону, тричі срібною призеркою чемпіонату світу-1997. Проте в Японії на Олену очікував гучний провал: після 28-го місця в індивідуальній гонці на спринт Олена не вийшла взагалі через погану готовність. Причиною краху називалися прорахунки в підготовці, яку біатлоністка вела за індивідуальною програмою, разом із чоловіком і тренером Романом Зубриловим.

Не найкращим чином підготувалися до цих Ігор й інші українські біатлоністки. Зокрема Тетяна Водоп’янова, яка в 1996-му, продемонструвавши шалену влучність у поєднанні зі швидкострільністю, виграла спринт на етапі Кубка світу в Поклюці. Для українського біатлону то була перша в історії кубкова перемога. А ще через рік Тетяна разом із Петровою, Цербе-Несіною та Ніною Лемеш вперше перемогли в естафеті і зробили це, що теж прикметно, на олімпійській трасі в Нозаві-Онсені. Без лідера команди Зубрилової. Звісно, що враховуючи ці деталі, українська естафетна команда вважалася фавориткою й на Іграх-1998. Проте там Цербе-Несіна, Петрова, Водоп’янова і Зубрилова вище п’ятого місця піднятися не змогли.

Після того, як остаточно перейшов у професіонали Петренко, а за ним туди подалася Оксана Баюл, ми стрімко втрачали позиції в фігурному катанні. Ні, українці ще не були там безнадійними. Достатньо сказати, що одесит В’ячеслав Загороднюк на другу в кар’єрі Олімпіаду їхав у статусі бронзового призера чемпіонату світу-1994, чемпіона Європи-1996, призера п’яти інших першостей континенту. Киянин Дмитро Дмитренко ставав чемпіоном Європи-1993, а інша столична фігуристка Олена Ляшенко була бронзовою на Євро-1995, а на трьох наступних першостях континенту фінішувала в топ-5. Також бронзовим на чемпіонаті Європи-1996 був танцювальний дует Романова/Ярошенко. Усі вони могли за певного збігу обставин пробитися й на олімпійський п’єдестал. Проте дива не сталося: у жіночому одиночному катанні Ляшенко стала дев’ятою, а Юлія Лавренчук – 11-ю, теж дев’яте місце посіли Романова й Ярошенко, Загороднюк у змаганнях чоловіків-одиночників став десятим, а Дмитренко – 14-м, Євгенія Філаненко й Ігор Марченко фінішували 11-ми в боротьбі спортивних пар. Сьогодні про такі результати українське фігурне катання може лишень мріяти, а тоді вони здавалися невдачею.

Так само як невдачею виглядав підсумок фіналу лижниць-акробаток у фристайлі. Річ у тім, що у 12-ку найсильніших пробилися всі чотири представниці України. Проте у фіналі всі вони трохи не дотяглися до п’єдесталу: Тетяна Козаченко – четверта, Алла Цупер – п’ята, Юлія Клюкова – восьма, Олена Юнчик – десята. Попри відсутність медалей, дівчата продемонстрували неабиякий потенціал. Однак вдома цього виступу не оцінили і в підсумку найталановитіша з цього квартету, рівнянка Цупер через чотири роки вже виступала на Іграх-2002 за Білорусь. На своїй п’ятій за ліком Олімпіаді, в Сочі-2014 Алла принесла білорусам золото. А Україна в жіночому фристайлі так досі олімпійських медалей і не здобувала. Хоча тоді, в 1998-му, вони здавалися питанням часу. Як і показав здатність претендувати на високі місця, ставши дев’ятим серед фристайлістів-акробатів, закарпатець Станіслав Кравчук.

А головною невизнаною українською героїнею на Олімпіаді в Наґано стала лижниця з Київщини Ірина Тараненко-Тереля. Вона стала четвертою відразу в двох гонках – на 15 км і в переслідуванні. Крім того, Ірина посіла восьме місце на 30-кілометровій дистанції і 11-те – на п’яти кілометрах. Тараненко-Тереля, яка через рік виграє єдину в кар’єрі бронзу чемпіонату світу, в Наґано була готова ідеально. Але суперниці виступили ще краще і на п’єдестал українку не пустили.

Солт-Лейк-Сіті-2002: переворот біатлонного світу

Україна: без медалей

Такого провалу не очікував ніхто. В Солт-Лейк-Сіті Україна їхала найбільшою за часи виступів на зимових Олімпіадах командою – 68 спортовців. Ми мали надії у фристайлі і лижних перегонах, але найперше сподівалися на біатлон. Небезпідставно сподівалися, бо за чотири роки між Наґано і Солт-Лейк-Сіті Олена Зубрилова перетворилася не просто на біатлетку, здатну перемагати ситуативно, а на стабільного світового лідера. Три роки поспіль Зубрилова входила до трійки загального заліку Кубка світу (двічі була другою і раз третьою). Чемпіонат світу-1999 у Голменколлені став для Олени справжнім тріумфом – три золота і срібло. Напередодні Ігор-2002 світ завмер в очікуванні чергового раунду великого протистояння між шведкою Маґдаленою Форсберґ, німкенею Уши Дізль і українкою Зубриловою. Проте на ділі за медалі боролися лише перші двоє. Найвищим місцем Олени була 34-та позиція в індивідуальній гонці. Найвища позиція українок загалом – 24-та Петрової в тій же «індивідуалці». Естафету наші дівчата провалили – десяте місце. Крах.

Оргвисновки, які очікували на українську команду вдома, виявилися дуже суворими. Тодішній керівник Держкомспорту Марія Булатова за компанію з біатлоністами покарала й решту зимових видів спорту. Суттєве зменшення фінансування призвело до великих змін в українському біатлоні. Повноцінно отямитися від них вид спорту зумів лише через вісім років. Наслідком «революції» стала відставка головного тренера збірної Романа Бондарука, який наступних вісім років очолював збірну Польщі і допоміг виграти срібло Турина-2006 Томашеві Сікорі. 28-річна Водоп’янова закінчила кар’єру, а Зубрилова змінила українське громадянство на білоруське.

«Ми не вгадали з висотою. Нам не треба було лізти в ті гори, - аналізував причини невдачі вже через роки Роман Бондарук. – Принаймні можна було навіть залишитися в олімпійському селищі, їздити звідти на старти та повертатися. Або ж – оселитися ближче до стрільбища внизу, щоби не підніматися вище. Але це вже таке діло. Тоді як сталося, так сталося. Пані Булатова звинуватила у всьому тренерів. Звісно, з вибором висот помилилися і ми, тренери, і наукова група. До неї тоді входив Василь Карленко. Він влітку, за півроку до Олімпіади, приїжджав з нами на збір у Солт-Лейк-Сіті. Тоді ми разом із Василем Павловичем шукали оптимальне житло для команди на час Олімпійських ігор. Об'їздили всі регіони, знайшли один будинок. Але там мала жити вся команда, 16 спортовців в одному приміщенні, чоловіки та жінки. Нам це не підходило, та й вартість оренди лякала. Якщо мені не зраджує пам’ять, господарі просили 5000 доларів на добу. Виходить, тільки за житло витратити потрібно було понад $50 тисяч. Причому з бюджету української Федерації біатлону чи Національного олімпійського комітету, бо в олімпійському селищі команди живуть безкоштовно. Довелося шукати інше помешкання. Знайшли його у Парк-Сіті. Та ми жили з Василем Карленком на зборах. Умови нібито влаштовували. Зауважу, що Василь Павлович був тоді й науковцем, відповідав за наукове забезпечення збірної команди. Рішення щодо житла ми приймали разом із Карленком та тренером чоловічої команди Миколою Зоцом».

На тлі провалу біатлоністів виступи представників інших видів виглядають успіхом. П’ятим у лижній акробатиці став фристайліст Станіслав Кравчук. Санкарка Лілія Лудан завершила змагальну програму шостою. Найліпше серед фігуристів виступив танцювальний дует одеситів Олена Грушина/Руслан Гончаров. Після 15-го місця в Наґано в Солт-Лейк-Сіті вони були вже дев’ятими, а своєї вершини досягнуть через чотири роки в Турині.

Найкраще себе проявила на другій у кар’єрі Олімпіаді лижниця Валентина Шевченко, котра стала п’ятою в гонці на 30 км. Досвідчена Ірина Тереля на третій Олімпіаді знову знаходилася в топ-обоймі, відзначившись двома потрапляннями в десятку і ще двома фінішами в 20-ці найсильніших. Справжній фурор виступом у лижній гонці переслідування 10+10 км спричинив 25-річний Роман Лейбюк з Яремче на Івано-Франківщині. Спортовець, який до того ніколи не відзначався видатними результатами, більшу частину гонки тримався в групі лідерів і претендував на медалі. Лише на фініші Роман скотився на 11-те місце.

Getty Images/Global Images Ukraine

Проте найперше Олімпіада-2002 увійшла в історію українського спорту завдяки першій і досі єдиній участі збірної з хокею. В очолюваній Анатолієм Богдановим команді було 20 вихованців київського «Сокола» і троє харків’ян. Проте, звісно, виступали ці гравці здебільшого в топових чемпіонатах Європи чи за океаном. Зокрема було в команді й четверо представників НХЛ – Дмитро Христич з «Вашинґтон Кепіталз», Руслан Федотенко з «Філадельфії Флаєрс» і Сергій Варламов з «Сент-Луїс Блюз» та Олексій Понікаровський з «Торонто Мейпл Ліфс», котрий тоді, щоправда, грав за фарм-клуб команди «Сент-Джонс» у чемпіонаті АХЛ. Українські клуби були представлені капітаном «Сокола» Василем Бобровниковим і третім воротарем Олександром Федоровим з «Беркута».

Яка країна виграє медальний залік Олімпіади-2022

Наші хокеїсти мали в Солт-Лейк-Сіті дуже гідний вигляд. Якби не стартова поразка 0:1 в матчі кваліфікації від Білорусі, українці могли б пробитися в основний раунд. Наступних дві зустрічі наша команда виграла – 5:2 у швейцарців і 4:2 у французів. Проте білорусам за рівної кількості очок синьо-жовті тоді поступилися через поразку в особистій зустрічі.

Другу частину матеріалу читайте завтра