Віктор ПЕТРЕНКО: «В Альбервіллі відчували, що представляємо Україну»

Наш нинішній гість – постать історична. На Іграх-1992 у французькому Альбервіллі саме Віктор Петренко став першим українцем, який виграв олімпійське золото у часи незалежності. Щоправда, на честь Віктора ще не лунав наш національний славень і не підіймався синьо-жовтий стяг. Петренко виступав під знаменами так званої «Об’єднаної команди», в якій були зібрані атлети вже неіснуючого Совєцького Союзу. Беззаперечним є інше: саме одесит Віктор Петренко, якому тоді було 22 роки, в Альбервіллі став першим уродженцем України за історію, який виграв «білу» Олімпіаду. До нього як представник УССР Ігри двічі вигравав біатлоніст Іван Бяков. Проте він народився в селі Ісаковці Кірово-Чепецького району Кіровської області (РФ), а до Києва переїхав уже в зрілому віці. Петренко, а також вихованець хокейної школи київського «Сокола» Олексій Житник, який теж здобув золото в складі ОК на Іграх-1992, народилися в Україні і зросли тут як спортовці високого рівня.

Нині Петренку – 52. Він живе під Нью-Джерсі, у США, на історичну Батьківщину навідується не надто часто. Минулої неділі трапився один з таких випадків. Яким було гріх знехтувати. У цій розмові ми згадали про три Олімпіади найіменитішого фігуриста в українській історії – починаючи з бронзової в Калґарі, продовжуючи золотою в Альбервіллі і завершуючи драмою Ліллегаммера. Поговорили ми про Оксану Баюл і про перспективи українських фігуристів на майбутніх Іграх у Пекіні.

— Вікторе, для початку скажіть: ви в Україну заїздом чи надовго?
— Відповім так: в Україні зараз проводжу доволі багато часу. Завдяки цьому в мене є зокрема нагода брати участь у заходах Національного олімпійського комітету України.

— Звісно, що знаменитий ви найперше олімпійським золотом Альбервілля. На цьому тлі мало хто згадає, що Петренко 18-річним також був бронзовим призером Ігор-1988. І тоді це була справжня сенсація.
— Так. Особливо якщо враховувати, що в Калґарі я поїхав навіть не другим, а третім номером збірної СССР у чоловічому одиночному катанні. І єдиним представником України в совєцькій олімпійській команді загалом. Напередодні Олімпіади розраховував потрапити в десятку. Проте спорт непередбачуваний. Мабуть, за це ми його й любимо. Тоді в Калґарі я показав свій максимум і дійсно створив сенсацію. Взагалі, на Олімпіаді мало просто бути сильним – потрібно, щоб у потрібний час зійшлися зорі. Мені тоді пощастило. На тих Іграх фігуристи визначали переможця за сумою трьох видів – фігур, короткої і довільної програм. Коли я закривав розминку під час довільної програми, доля золотих і срібних нагород вже була вирішена – чемпіоном став американець Браян Бойтано, друге місце посідав канадець Браян Орсер. Найважчою для мене була мить очікування виходу. Але я впорався з нервовою напругою і показав максимальний для себе на той час прокат. Коли на моніторі з’явився результат і стало зрозумілим, що в мене бронза, емоції були неймовірними.

Getty Images/Global Images Ukraine. Віктор Петренко (праворуч) - бронзовий призер Олімпіады-1988 в Калгарі

— Нервова напруга під час виступів на Олімпіадах зруйнувала мрії багатьох навіть найдосвідченіших спортовців. Навіть у не таких технічно довершених видах, як фігурне катання.
— У нас справді немає права на помилку. Кожен нечистий стрибок чи неправильно виконаний технічний елемент може зруйнувати все те, над чим працював протягом усієї кар’єри. Від розуміння нервова напруга стає ще більшою. Олімпійські ігри виграють лише морально стійкі атлети. Ця риса прищеплюється не водночас, а роками праці і правильного підходу до процесу з боку тренерів. До таких змагань, як Олімпіада, максимально готовими фізично підходять усі спортовці без винятку. Перемагають ті, хто найліпше готовий психологічно.

— На другу в житті Олімпіаду ви вже їхали в ранзі чемпіона світу і Європи, вважалися головним фаворитом змагань чоловіків-одиночників. Такий статус теж тисне.
— Звичайно, я розумів, що є одним із фаворитів. Але чіткого завдання – обов’язково виграти – ніколи перед собою не ставив. Завжди налаштовувався на максимальний результат, але наперед нічого не планував і не загадував. Я ставлюся до таких речей обережно. Перед Альбервіллем розумів, що можу виграти. Але суперників мав серйозних.

— На Олімпіаді-1992 ви продемонстрували свій еталонний прокат?
— У мене були проблеми з черевиками. Я втратив велику кількість часу в процесі підготовки. Але попри це я зумів вийти на пік. Залишалося не зламатися морально. Більшість людей мріє просто потрапити на Олімпіаду. А здобути медаль – це щось надзвичайне. Оскільки це була моя друга Олімпіада, я вже знав, чого очікувати. Тоді, 30 років тому, визначальну роль відіграла коротка програма. Її я відкатав блискуче. Після неї зумів перемогти, навіть припустившись кількох помилок у довільній програмі. Проте то нині може так здатися, мовляв, після короткої програми мені було достатньо втримати перевагу. Насправді зробити це дуже непросто.

— В Альбервіллі ви виступали за команду, яка не мала ні прапора, ні гімну. На вас це якось впливало?
— Я тоді був настільки сильно зосереджений на здобутті результату, що майже на це не звертав уваги. При цьому ми вже ідентифікували себе як українці. Всім українцям наші представники вже видали атрибутику в кольорах національного прапора – значки, прапорці. Ми вже чітко усвідомлювали, що представляємо не СССР, а Україну.

Getty Images/Global Images Ukraine. Віктор Петренко (в центрі) з золотою медаллю Альбервілля-1992

— Склад олімпійської команди все ж визначався в Москві. Це могло завадити вам поїхати на Ігри?
— Таке, можливо, можна було припустити в якомусь іншому виді спорту. Але не в фігурному катанні. Бо одеська школа тоді домінувала в світі. На чемпіонатах і Кубках СССР представники Одеси тоді посідали перших п’ять місць. Слава Загороднюк, Василь Єременко, я, люди, які вигравали юнацькі чемпіонати світу – в нас тоді була найсильніша група підготовки. Через роки хочу подякувати своїм друзям-суперникам. Вони мене стимулювали, не давали розслабитися. Внутрішня конкуренція була шаленою. Кожне тренування в нас перетворювалося на міні-змагання. Я не мав коли заспокоїтися, бо амбіційна молодь виходила на лід і видавала каскади з потрійних стрибків. Я не міг і не хотів відставати, був постійно зібраним.

— На Олімпіаді-1992 золото здобув ще один українець – хокеїст Олексій Житник. Минулої неділі ви разом провели майстер-клас на ковзанці Виставкового центру. А після того тепло поспілкувалися.
— Не повірите, але досі ми не були знайомі. Звісно, я знав, що є такий хокеїст, адже люблю хокей, іноді переглядаю хокейні матчі й граю сам. Але особисто Олексія не знав. Попередньо ми домовилися, що потренуємося разом. Сподіваюся, Олексій навчить мене деяким окремих хокейних тонкощів. Житник запропонував, щоб приєднувався до їхніх матчів.

Фото Івана Вербицького. Віктор Петренко та Олексій Житник (праворуч)

— Після Олімпіади в Альбервіллі ви вирішили не очікувати наступних Ігор, а переходити в професіонали. За умови, що Олімпіада в Ліллегаммері відбувалася всього через два роки.
— На той момент мені здалося, що в любительському фігурному катанні я вже досяг усього, чого міг досягти. Тоді виступи серед профі мені здавалися цікавішими. Там були інші програми, більше творчої роботи. І я справді отримував від того процесу задоволення. Проте коли Міжнародний союз ковзанярів у 1994 році дозволив професіоналам повернутися, я такої нагоди втратити не міг. Тоді зрозумів, що мені ще є що сказати. Впевненості додав перегляд чемпіонату світу-1993. Збагнув, що здатен перемагати кожного з цих хлопців.

— Той факт, що на час ви випали з любительського катання, якось вплинув на виступ у Ліллегаммері?
— Навпаки, допоміг, бо в проміжку між двома Олімпіадами в мене з’явився серйозний досвід виступів перед великою публікою. Це додало внутрішньої впевненості. Взагалі, сезон-1994 був, можливо, найкращим у моїй кар’єрі. Впродовж того року невдало я відкатав один виступ – коротку програму на Олімпіаді. Решту прокатів провів майже ідеально. Я вигравав в американців у США, що тоді виглядало нонсенсом.

— А що ж сталося під час виконання короткої програми в Ліллегаммері?
— Я аналізував причини невдачі неодноразово і не міг знайти однозначного пояснення. Адже був готовий ідеально, за кілька тижнів до Олімпіади відкатав ту ж коротку програму на чемпіонаті Європи відмінно, отримав максимальні оцінки. Врешті дійшов висновку, що в мене у Ліллегаммері збилася моторика під час підготовки до виходу на лід. Це було пов’язано з тим, що в естонця Маґнуса Генітса, який виступав переді мною, з ковзанів повилітали шурупи. Його зупинили, сказали, що відкатає свою програму пізніше, після того, як усуне технічні проблеми. А в мене ж була своя система підводки до виходу на лід – вийти в зал, подивитися на глядача, виконати свої вправи, поприсідати, пару кіл розкататися, перевірити позицію виїзду. Ці складові в мене були відпрацьовані до автоматизму і розписані ледь не посекундно. На підсвідомому рівні.

А тут все збилося. Стою, очікую свого часу, коли біжить тренер: «Іди, ти виступаєш!» Та я й сам чую: «Запрошується Віктор Петренко!» Я нічого не міг збагнути. Добре, бодай ковзани на ту мить встиг взути. Тоді на старт давалося дві хвилини (сьогодні – 30 секунд). Поспіхом вибігаю, тренер навздогін попереджає, щоб звертав увагу на лід і не потрапив ковзаном на розсипані естонцем шурупи. Ця суєта мене збила. Іншого пояснення не знаходжу. Адже наступного дня вийшов і відкатав довільно програму практично безпомилково, чисто виконав усі стрибки. Став у підсумку четвертим, до третього місця, яке посів француз Філіп Канделоро, забракло зовсім небагато.

— У той час було прийнято говорити, що перемогу у вас вкрав білоруський суддя, який виставив занизькі оцінки.
— Я особисто суддів не звинувачував ніколи. Треба знаходитися поруч із льодом, усе бачити. Тоді, можливо, рішення рефері сприйматимуться по-іншому. Нас завжди вчили: будь на дві-три голови вище і ні в кого сумнівів не виникне.

— Свою причетність до історичного золота Оксани Баюл відчуваєте?
— Ніколи цим не хизуюся, але вважаю, що навіть не я, а тренерка Галина Змієвська зробила з Оксани олімпійську чемпіонку. Не було б у житті Баюл Галини Яківни – світ би не дізнався про Оксану. Це моя особиста, можливо, суб’єктивна думка. Власне, Галина Змієвська так само допомогла піднятися на вершину й мені. Я потрапив до Галини Яківни в групу з дев’яти років, коли вона переїхала в Одесу з Харкова. Ми з нею здіймалися на вершину разом, починаючи з перших перемог на юніорському рівні, перемоги на юнацькому чемпіонаті світу. До слова, це заслуга Змієвської, що в нас зібралася така унікальна група чоловічого одиночного катання. А потім з’явилася ще й Баюл. Я допомагав Оксані наскільки міг: оплачував костюми, ковзани, все, що було необхідно. Купляв одночасно для себе і для Оксани. Таким чином і брав участь у її становленні.

— Тоді, в Ліллегаммері ви з Оксаною презентували дуже пам’ятний «рок-н-ролл» під час показових виступів.
— Ми цей номер готували з братом. Навіть встигли на зборах у Франції прокатати. А вже потім вирішили спробувати «рок-н-ролл» з Оксаною. Ще до Олімпіади вперше. Вже й не пригадаю – був якийсь виступ чи лише тренувальний прокат. Зрозуміли, що це працює. В Ліллегаммері вийшло наче непогано, світу сподобалося. Потім з цим виступом ми об’їздили багато країн і завжди зал сприймав виступ із захватом.

Оксана Баюл і Віктор Петренко

— В Ліллегаммері мали настрій на показові виступи після того, як не змогли виграти медалі?
— Розчарувався, звісно, сильно. Але для мене то було внутрішнє випробовування самого себе. Не лише під час показових виступів, але й у довільній програмі, яку починав, посідаючи лише дев’яте місце після короткої. Розумів, що за тієї системи суддівства шансів у мене немає, але хотів довести самому собі, що в цій ситуації зможу знайти внутрішні сили і довести, що те, що сталося днем раніше – прикра випадковість. Пишаюся, що мені це вдалося. Думаю, під час довільної програми всі переконалися, що я провалився у короткій не тому, що слабкий чи погано готовий, а лише через те, що в цей день не зійшлися зірки. 

— Ви спілкуєтеся з Баюл зараз?
— Ні.

— Як сприймаєте її резонансні вчинки – спробу відсудити велику суму в держави Україна, відмову від українського громадянства?
— Я читаю те, що пише Оксана. Не буду давати жодних оцінок. Хочу Оксані побажати, щоб все в неї було добре. І нехай подивиться на календар. На ньому – не 1994-й рік, а 2022-й. Треба жити в ногу з часом. Тоді все буде адекватно.

— Вікторе, ви якось будете причетні до Олімпіади в Пекіні? Там буде хтось із ваших вихованців?
— Ні. Буду вболівальником, так само, як і ви. Звісно, підтримуватиму українських фігуристів. Дуже добре, що наша країна представлена в командній першості. Це буде гарна нагода показати себе глядачам і суддям, продемонструвати свої найкращі риси й реальну форму. Попереднього разу Україна в командній першості була представлена на Іграх-2014 у Сочі. Тоді ми посіли дев’яте місце. Потрапляння в десятку – це теж був успіх. Та й загалом той факт, що зараз ми повернулися в командну першість, вже свідчить про певний прогрес. У Пхьончхані-2018 ми цим похизуватися не могли.

— Чим ви займаєтеся зараз?
— Консультую фігуристів не в одній країні світу, спілкуюся зі старими знайомими зі світу фігурного катання. Скажімо, з чехом Міхалом Брезіною, якого колись тренував. У нього вже сім’я, двоє дітей. Також спілкувалися не так давно з французом Стефаном Ламб’єлем, з яким я теж якийсь час працював. Найтепліші спогади залишилися, звісно, від співпраці з Джонні Вейром. Він, правда, зараз уже медійна зірка. До нього нині важко підступитися. Проте Джонні мене захоплює – відкритістю, освіченістю, начитаністю, вишуканим почуттям гумору.