Юнес Беланда: про трансфер у Динамо, події на Майдані, скандал у Туреччині

Колишній півзахисник київського «Динамо» Юнес Беланда, який нині виступає в турецькій Суперлізі за «Адана Демірспор», напередодні докладно поспілкувався з журналістами порталу sofoot.com, торкнувшись цілої низки цікавих тем – від трансферу в «Динамо» та життя в Україні до скандалу з керівництвом «Галатасарая», суспільно-політичних аспектів та питань виховання підростаючого покоління.

– У березні 2021 року ви сенсаційним чином залишили «Галатасарай». Сьогодні ви є гравцем команди «Адана Демірспор», що підвищилася в класі за підсумками минулого сезону, хоча чутки сватали вас назад до Франції, до лав «Монпельє». Як вважаєте, чи варто було залишатися у Туреччині?
– Я завжди хотів колись повернутися в «Монпельє» у якості гравця. Цього літа я був вільний і ми обговорювали такий варіант із клубом. Більше того, я готувався повернутися до Франції і почати вести спосіб життя, відмінний від мого у Туреччині, де є комфорт, якого не можна знайти в іншому місці. А потім я сказав собі, що для моїх дітей все теж ускладниться в плані документів, школи… Тут вони вивчають мови, англійську та турецьку, якими володіють вільно, також вони розмовляють французькою. Зрештою, з «Монпельє» ми так ні до чого й не прийшли, бо мій прихід залежав від продажу одного з футболістів. Але це нормально, мені подобається у Туреччині, тим більше, що в новій команді я маю іншу роль, й більше обов'язків. Мій вибір завжди визначався спортивним викликом, навіть коли я залишив «Монпельє» у 2013 році.

– Саме тоді ви перейшли до київського «Динамо» після того, як стали чемпіоном Франції та зіграли у Лізі чемпіонів. На той час такий вибір здавався важким для розуміння.
– У мене був період, коли мені все набридло. У 2012 році після чемпіонського титулу з «Монпельє» мені не надійшло жодних пропозицій, начебто все, що я зробив того року, нікому не було цікаве. Були контакти з «Інтером», але вони ні до чого не призвели. Чи міг мій агент на той час приховати від мене якісь пропозиції? Я в це не вірю. У всякому разі, я сприйняв це погано, мені здавалося нелогічним, тим більше, що Олів'є Жиру в цей же час перебрався до «Арсенала». Я подумав: що мені ще треба зробити? Це не питання его, а просто питання визнання.

– Проте ви залишилися ще на один сезон. Наскільки важко було це подолати?
– Я відчував, що мій цикл у «Монпельє» закінчився і після чотирьох років там мені потрібно було зайнятися чимось іншим. Тому довелося адаптуватися, але це було складно, бо у передсезонці-2012/13 я зламав щиколотку під час матчу у Гамбії зі збірною Марокко. І наступний рік я провів гірше за попередній: моя гра змінилася ще й тому, що попереду не було Жиру – хлопця, який грає для вас і повертається заради вас. З ним я чудово взаємодіяв, а ось з Емануелем Еррерою, котрий грав глибше, необхідність для команди у «десятці» на полі була меншою. Той сезон я закінчив із десятьма забитими м'ячами, але вийшло те саме – жодних пропозицій.

– Ось як ви опинилися у Києві.
– Ні. До цього я збирався підписати контракт із «Аль-Джазірою». Оскільки жоден європейський клуб мене не кликав, я наважився піти туди сам. Аж раптом мені зателефонував агент і сказав: «Якщо хочеш залишитися в Європі, у мене є варіант із київським «Динамо». І оскільки я справді хотів грати на континенті, то перейшов до «Динамо». Тут справа не в грошах, бо я отримував би більше в «Аль-Джазірі». Мені пропонували шість мільйонів євро із контрактом на п'ять років. Якби гроші були моєю головною мотивацією, то мене нічого не зупинило б від переходу в «Аль-Джазіру».

– Погоджуючись поїхати до ОАЕ, хіба у вас не виникало відчуття, що ви передчасно обриваєте свою кар'єру?
– Куди б я не поїхав, я був би конкурентним. При підписанні контракту з «Динамо» багато хто говорив, що я знижую свій рівень, але це не так. Ми грали престижні матчі, і наш рівень був набагато вищим, ніж у деяких французьких команд. «Динамо» грало в Лізі чемпіонів та Лізі Європи, де здобувало непогані результати.

– Здалеку чемпіонат України має дещо екзотичну репутацію. Що переконало вас поїхати туди?
– Це правда, що зі сторони так може здатися. Я спочатку теж сказав собі: «Куди я їду, чорт забирай?» У мене в голові був образ холодної війни, автоматів Калашникова... Але президент «Динамо» Ігор Суркіс ретельно вивчив мене. Він хотів побудувати навколо мене команду і знав, що я можу грати навіть «шістку», функції якої виконував у молодості. Він не з тих, хто скаже тобі: «Ах, він був чемпіоном Франції, тому ми зробимо ставку на нього». Крім того, він мене мотивував, сказавши, що «Шахтар» чотири роки поспіль був чемпіоном України. Мене зачепив цей виклик, а решту ви знаєте: нам довелося чекати сезон, але потім ми виграли чемпіонат двічі поспіль (у 2015 та 2016 роках – прим.), а ще брали Кубок України.

– Вам було добре жити в Україні?
– Так, бо я був не один. Я полетів туди з братом та дружиною. Там народилися наші перші двоє дітей. Навіть коли почалися події на Майдані, я ніколи не почував себе невпевнено, і Київ назавжди вразив мене. Там я прожив одні з найкращих років у своєму житті. Єдиний раз, коли я замислювався над відходом, стався на початку війни на Донбасі, бо чемпіонат було зупинено на кілька місяців, а я хотів продовжувати грати.

– Чи можна сказати, що Туреччина з її темпераментом була для вас більш відповідним місцем призначення згодом?
– Ні, це кліше. Турки не імпульсивні. Їм подобаються емоції, і якщо ви, наприклад, отримуєте червону картку, вони бісяться. Говорячи про Туреччину, ми маємо перед очима образ палаючих стадіонів, але те, що я бачив у Франції з уболівальниками, що вибігають на поле, ви ніколи не побачите в Туреччині. Як і в Україні, тут менше незахищеності, ніж у Франції, причому як у житті, так і у футболі. Це слід запам'ятати.

– Чи знали ви це до переходу в «Галатасарай» чи дізналися про це вже згодом?
– Мені були цікаві деякі питання, але вони стосувалися лише футболу. Решта мене не лякала. Якщо футболісти їхали до Туреччини до мене, то була на це причина. Якби їхнє життя було у небезпеці, вони б не повернулися більше до клубів. Я поцікавився у Мусси Соу як справи в Туреччині. Він сказав, що мені все сподобається. Тому я сказав собі: «Поїхали».

– На вашій презентації влітку 2017 року ви отримали футболку з десятим номером Веслі Снейдера. Чи зчинив цей факт додатковий тиск?
– Так, адже клуб забрав «десятку» у Снейдера, коли він ще вважався їхнім гравцем. У головах уболівальників було непорозуміння. Наче я вкрав у нього номер, хоч я його навіть не просив! Мені справді запропонували, і я погодився, але не знав, що на мене чекає. Я люблю футбол, а не цифри. Доказ: у «Ніцці» я грав із 5-м номером. Але коли вони побачили мене з десяткою на спині, то вирішили, що я збираюся грати Снейдера. Але це не так, я не Снейдер. Я не бомбардир, а плеймейкер! Потрібно було викреслити цю цифру з пам'яті.

– У турецькому футболі соціальні мережі мають величезну роль. Ви читали все, що про вас писали?
– Важливо уточнити, що проти мене із самого початку була налаштована невелика частина фанатів. Більшість мене полюбили, а я їх полюбив. Куди б я не пішов, вони раді бачити мене знову, тепер я відчуваю це, перебуваючи в «Адана Демірспор». Щодо соціальних мереж, я не хочу вдаватися у цей світ. У мене навіть немає свого облікового запису в Instagram, його створили за мене. Якось я створив сторінку в Twitter. Вже за дві години я почав відповідати на всі запитання, і це викликало ажіотаж у ЗМІ. Більше я такого не робив, бо якщо починаю проводити надто багато часу у Twitter, то ризикую потрапити до в'язниці (сміється).

– Проте, щоб захистити себе, ви могли розраховувати на свого тренера Фатіха Теріма, з яким, здавалося, у вас були особливі стосунки.
– Фатіх Терім схожий на мого батька, він чудовий. Що мене завжди підкуповувало у ньому, так це те, що він захищав своїх гравців у важкі часи. Він міг би почати захищати себе, пливучи за течією, але в нього вистачало сміливості протистояти критиці. Наочний приклад: у жовтні 2019 року я вийшов на поле проти «Реала» під свист публіки, котрий вважав необґрунтованим. Я погано відреагував на це. І знову Терім публічно захистив мене.

– У той же час ви стали важливим гравцем в очах уболівальників «Галатасарая» завдяки тій ролі, яку грали у суперництві з «Фенербахче», оскільки завжди були у центрі всіх подій у цьому дербі.
– Я робив це не спеціально. Я закоханий у «Галатасарай», і тому помилився, коли покинув його через чотири роки. Йдучи, я вдавав, що мені все одно, але насправді це було не так. Матчі проти «Фенербахче» – це футбол, який мені дуже подобався. Це схоже на битву «Монпельє» проти «Німа», але в тисячу разів інтенсивнішу. Я був частиною цього суперництва, й мені було важливо, щоб суперник відчув, що я поважаю його за межами поля. Але суперництво є суперництвом, і його потрібно вирощувати. Коли я грав проти них, то зводив гравців «Фенербахче» з розуму. Я казав їм: «Доки я тут, ви не виграєте титул». Ми не програвали їм вісім матчів поспіль, а перший, як я пішов, програли...

– Можете трохи більше розповісти про свій відхід?
– Все почалося з того, що Абдуррахім Албайрак, віце-президент клубу, якого я дуже поважаю, прийшов до мене і сказав, що зі мною хочуть підписати новий трирічний контракт, але зі зменшеною вдвічі зарплатою. Добре, я був дуже щасливий, тому що «Галатасарай» був частиною мене самого. Ми пішли до офісу президента Мустафи Дженгіза, щоб обговорити деталі. Там провели кілька годин, а потім Албайрак пішов. Ми залишились із президентом удвох. І він одразу запитав мене: «Чого ти хочеш?» Я сказав, що прийшов поговорити про продовження контракту. І тут він видав: «Продовження? Яке продовження?»

– Крім того, ці події трапилися на тлі невдалого матчу з «Сівасспором» (2:2), адже ви брали участь у чемпіонських перегонах. Ви відреагували на результат, засудивши стан газону, який, на вашу думку, не був гідним такого клубу, як «Галатасарай». Ви сказали, що клубу потрібно дбати про поле, а не займатися активністю у соцмережах. Реакція керівництва була негативною, що й прискорило ваш відхід із клубу.
– Наразі про це складно говорити, бо я все ще перебуваю у суперечці проти них, яку розглядає ФІФА. Але мене викинули, наче сміття. Будьте обережні, я не звинувачую клуб, який став частиною мого життя. Крім того, нещодавно помер Мустафа Дженгіз. Тож я теж не хочу говорити про це. Простіше кажучи, він вирішив вигнати мене всупереч раді директорів клубу і навіть думки своїх юристів. Цього рішення ніхто не зрозумів. Фатіх Терім просив мене залишитись, він казав, що з усім розбереться.

– Він цього так і не зробив?
– Суть не в тому, із почуття гордості я вже не міг залишитися. Президент вже випустив прес-реліз, у якому було сказано, що клубу Беланда не потрібний. Це було шокуюче та жорстоко. Того дня, коли це сталося, я був у роздягальні, всі дивно дивилися на мене, а я не розумів, чому. Коли до мене підійшов секретар клубу, я зрозумів, що щось не так. Після моїх слів я вважав, що мене можуть оштрафувати або відправити в дубль на два тижні, але не більше. Крім того, мені затримали зарплату і поширили чутки, що я не хочу йти на умови її зниження. Хоча це була чиста неправда! Навколо мене створили міф, ніби я тільки й думаю, що про гроші, але все було навпаки! У перші два роки у клубі ми ставали чемпіонами, грали у Лізі чемпіонів. Значить, я теж приносив прибуток «Галатасараю», вірно?

– Також можна сказати, що ви приносили користь і збірній Марокко, але Вахід Халілходжич виключив вас зі складу.
– Навіть якщо він мені зателефонує, я не поїду туди. Поки він тренер, цей шлях закритий для мене. Він не шанував мої спортивні досягнення, адже я 12 років віддав збірній. Я не перероблений хлопець, який, наприклад, спочатку грає за Іспанію, а потім обирає Марокко. Я міг обрати Францію, але я зробив інший вибір. Я людина, яка розуміє реальність, і зі збірною Марокко я мав дуже погані виїзди. Коли треба було вирушати на матчі до Центральноафриканської Республіки чи Гамбії, я їздив туди.

– Чому ви так звинувачуєте Халілходжича?
– Коли він викликав мене на свій дебют (у 2019 році – прим.), у мене боліла спина. Мені зробили МРТ, яка підтвердила мою травму. Ми обговорили це, і він попросив мене подбати про здоров'я. Розмова пройшла добре. Згодом я дізнався, що фізіотерапевт, який працював із національною збірною Марокко двадцять років, був переведений до молодіжних команд, бо, ймовірно, був надто близький із гравцями. Моя проблема полягає в тому, що я хочу бути надто чесним щодо інших людей, у той час як геть-чисто позбавлений підтримки зі сторони. Я пішов до Вахіда, щоб сказати йому, що було неправильно відпускати фізіотерапевта, який стільки років віддав збірній. Я не зробив нічого поганого і маю право говорити, тим більше я робив це з повагою. Він сказав мені, що це його рішення, воно прийняте та скасуванню не підлягає. Саме ця розмова коштувала мені місця у збірній. Мабуть, він сказав собі: «Беланда має надто сильний характер, він зламає мені яйця».

– Слухаючи вас, на думку спадає образ хлопця, котрий не лізе за словом у кишеню. Вас колись критикували за те, що ви висловлюєте свою думку?
– Ні, але я думаю, що багато мусульман хотіли б, щоб такі люди, як я, які мають популярність у світі, говорили більше. Тому що ми маємо голос. Але не для того, щоб грати у політику, а просто висловлювати свої почуття. Наприклад, із питання вуалі. Я розумію, що паранджа незручна, тому що ви не можете ідентифікувати людину, яка її носить. Але чому не можна носити вуаль, якщо видно обличчя? Нещодавно я прочитав, що влада хотіла заборонити носити її неповнолітнім. З іншого боку, згоди на сексуальні стосунки так і не дочекалися, вони навіть намагалися знизити її до тринадцяти років. Як можна говорити, що дівчинка згодна на секс у тринадцять років, але не може носити чадру? Невже їм заважає шматок тканини?

– Ви вже неодноразово висловлювалися про своє ставлення до ісламу. Що для вас означає нинішня ситуація у Франції напередодні президентських виборів (вони заплановані на квітень 2022 року – прим.)?
– Я думаю про це щодня. Спеціально через моїх дітей. Мого першого сина звуть Мохамед, другого – Худейфа. Як їх приймуть у рідній країні? Такі питання виникають у моїй голові. Тому що ми – французи! Я син іммігрантів, але народився у Франції. Раніше у мене складалося враження, що цього не було. Ще кілька років тому, коли я був у «Ніцці», все було чудово. Але потім стало жарко. Коли я дивлюся французьке телебачення, то божеволію. Після атак расисти більше не ховаються. Наче тепер у них з'явилося законне право говорити відверто. Але ці звірства зробили не мільярд мусульман на цій планеті, а лише невелика купка людей, які не представляють іслам, а лише самих себе.

– Як думаєте, футболіст – це такий самий громадянин, як і решта?
– Звичайно. Нас хочуть закрити у мильній бульбашці під приводом того, що у нас велика зарплата. Але я заробив велику зарплату! Ви знаєте, що я зробив заради неї? Залишив батьків у тринадцять років! Йшов на жертви! Я погано навчався у школі. Якби я не пройшов тест у футболі, то не мав би диплому, й що б робив зараз? Моє життя було б зіпсоване! Тож спробуйте піти цим шляхом, залиште сім'ю у тринадцять років і вперед! Якщо я сьогодні тут, то лише через мою роботу.

– Ви дуже емоційно реагуєте на це.
– Згодом я навчився давати відсіч і зрозумів, що треба мати досить сильний характер, який не обов'язково добре сприймається навіть у Туреччині. Коли ви не погоджуєтесь з іншими, це може бути швидко витлумачено не на вашу користь, причому неправильно.

– Як ви поясните своїм дітям зрушення парадигми, що відбуваються?
– Вони поки що нічого не розуміють. У жодному разі, я не дозволю їм дивитися телевізор, це мій вибір. Єдине, на що вони мають право – це мультики. Я не хочу, щоб мої діти вчилися поганим манерам та образам.

– Ви ніколи не злословите, чи не так?
– Принаймні, менше, ніж раніше. Це було частиною моєї особистості, тому що я великий балакун (сміється). Але з релігією я став спокійнішим. Буває, щоправда, коли я граю на Playstation… (сміється) Серйозно, мої діти не чують поганих слів удома, вони навіть не знають, що це таке. У школі все інакше. Днями мій син прийшов додому і спитав, що означає слово «lan», яке він почув на дитячому майданчику. Ви розумієте, що це слово більше не сприймається як лайливе («lan» це щось, що означає процес злягання - прим.)? Це як українці, які, переходячи на російську мову, весь час кажуть «blyat». Для них це як би не в рахунок, не мат навіть!

– Які цінності ви хочете передати дітям?
– Ті, що були передані мені, і все починається з поваги до інших. Але іноді, коли вони приходять зі школи із подряпинами на обличчі, я злюся. Тому я навчаю їх захищатись. Якщо слів замало, є кулаки. Ви не повинні бути лицеміром. Коли ти маленький, ти маєш знати, як тебе поважають, особливо з усіма цими історіями про шкільні знущання. Я говорю дітям, що ми повинні поважати всіх, але не можна дозволяти принижувати себе. Наші діти повинні навчитися знаходити правильний баланс, щоб не піддаватися домаганням та знущанням. Бути батьком справді складно.

– І останнє питання: чи бачите ви себе у футбольному світі після завершення кар'єри гравця?
– (Не роздумуючи) Хочу бути тренером! У мене буде цілком пристойна кар'єра, щоб спілкуватися із гравцями, до того ж, я відчуваю, що бачу речі, котрі можуть бути корисними. Бути експертом на телебаченні не хочу. Думаю, що у мене недостатньо словникового запасу і, знову ж таки, я надто емоційний. Я не хотів би, щоб люди бачили мене таким по телевізору.