Топ-5 шахістів усіх часів, які не ставали чемпіонами світу

Початок матчу за світову шахову корону між чемпіоном світу норвежцем Магнусом Карлсеном і  претендентом – росіянином, що виступає під прапором ФІДЕ через санкції Всесвітнього антидопінгового агентства WADA, Яном Непомнящим – став для блогера sport.ua Олексія Рижкова приводом замислитися над запитанням: хто з шахістів, які так і не сягнули чемпіонської вершини в класичних шахах, є найсильнішим. Відтак сформувалася перша п’ятірка найвидатніших нечемпіонів.

Один із шахових королів Борис Спаський колись називав чемпіонів світу з шахів «найменшою профспілкою на світі». Справді, це елітне товариство, ввійти до якого таланить аж ніяк не кожному видатному майстру давньої гри. Хто ж був близьким до вступу до цього зібрання шахового істеблішменту, та так і не вступив до нього, проте відзначався, а дехто й відзначається досі, винятковою силою гри?

1. Big Chucky: Василь Іванчук (СРСР – Україна, народився в 1969 р.)

Чемпіон світу з бліцу та швидких шахів, чемпіон Європи в класиці та зі швидких шахів, 4-разовий переможець шахових Олімпіад і 2-разовий чемпіон світу (порівну в складах збірних колишнього СРСР та України) – кількості титулів багаторічного лідера українських шахів може позаздрити чимала частина шахового світу. В 2008 р. впродовж певного часу він навіть очолював світовий шаховий рейтинг. Та ось чемпіоном світу в класиці Василь Михайлович, принаймні поки що не став. Якнайближче до шахової вершини уродженець Тернопілля дістався в 2002 р., та програв матч за світову шахову корону іншому українцю Руслану Пономарьову. Пам’ятаю, в новорічному привітанні напередодні матчу між нашими співвітчизниками тодішній президент України Леонід Кучма зазначив, що в прийдешньому році чемпіоном світу з шахів стане український шахіст. Безпомилкове твердження!

Відмітна риса Іванчука, через яку я поставив його на перше місце в своєму рейтингу, – вміння протягом тривалого часу зберігати високий рівень гри. Впродовж трьох десятків років Василь Михайлович перебуває в світовій еліті. Як відгукується про українську шахову легенду чинний чемпіон світу Карлсен: «30 років на вершині – це неймовірно!» А Гаррі Каспаров каже так: «Великий Василь… багато разів дивував мене за шаховою дошкою. А тепер дає уроки новій генерації!» Додам, що саме одну з партій Іванчука початку 1990-х рр. використав Гаррі Каспаров як шаховий консультант для шалено популярного в наші часи серіалу «Ферзевий гамбіт».

«У шахах я більше реаліст, ніж романтик», – зауважив колись Іванчук (до речі, в футболі наш гросмейстер так само «реаліст», адже здавна симпатизує мадридському «Реалу»). Може, й так, та коли людина задля перемоги йде на жертву ферзя, то погодьтеся: є в цьому щось романтичне. А таких випадків, принаймні в шахах із класичним контролем у кар’єрі Іванчука я пригадую три (і які суперники: Широв, Карякін, Джобава!). Колись Іванчук зізнався мені в інтерв’ю, що найулюбленішим його турніром є Меморіал Капабланки на Кубі. А перемагав у ньому український шахіст на сьогодні аж 8 разів. Та більше мені запам’яталася інша фраза з того інтерв’ю. Іванчук тоді сказав: «Планую і надалі виступати за збірну України». Звідтоді минуло близько п’яти років, Василь Михайлович неоднораз грав за цей період часу за національну збірну. Щиро сподіваюся, що гратиме й у майбутньому.

2. «Претендент»: Віктор Корчной (СРСР – Швейцарія, 1931–2016)

Віктор Львович народився в Ленінграді, а батьки його є вихідцями з України: батько – з Мелітополя, а мати – з Борисполя. Ходити до шахового гуртка Корчной почав аж у 13-річному віці. Для нинішніх часів це запізно, та в повоєнному Пітері, як згодом виявилося, це було саме те!

Безперечно, наприкінці 1960-х – на початку 1980-х – впродовж мало не двох десятків років Корчной був серед світової шахової еліти. Проте два матчі за світову шахову корону програв Анатолію Карпову. Надто близьким був до перемоги в 1978 р. під час матчу в філіппінському Багіо. Гра йшла до шести перемог, і за рахунку 5:5 вирішальний удар завдав Карпов. Корчной, емігрувавши із колишнього СРСР (як він багаторазово зазначав, не через політичні, а через шахові причини, комуністичні ватажки банально ставили на іншого), став «втіленням світового зла» для радянської пропаганди. Під час матчів проти Карпова Корчного навіть не називали за прізвищем, використовуючи лише принизливе, як здавалося тодішнім радянським медійникам, слово «претендент». Як писав Володимир Висоцький про Корчного, іронізуючи над совковою пропагандистською машиною: «злодей без имени и рода с презрительным названьем: претендент».

Корчной мав у своєму списку звитяг колекцію перемог над 9-ма чемпіонами світу – Ботвинником, Смисловим, Талем, Петросяном, Спаським, Фішером, Карповим, Каспаровим, Карлсеном. Таким, крім Віктора Львовича, можуть похизуватися лише два шахісти в історії – Пауль Керес та Олександр Білявський. Впертість і наполегливість – саме ці свої риси, а не вроджений талант виокремлював Віктор Львович, пояснюючи власні шахові успіхи.

3. Основоположник: Михайло Чигорін (Російська Імперія, 1850–1908)

Звісно, рівень конкуренції у шахах на межі ХІХ–ХХ століть годі й порівнювати з нинішнім, та все ж віддам належне найкращому російському гравцеві тогочасся. В роки моїх активних занять шахами (1980-ті) навіть шаховий клуб, до якого я ходив у Палаці піонерів Залізничного району столиці, носив ім’я Чигоріна. Зазначу, що один з основоположників російської шахової школи кількараз бував у Києві в 1903 р. Та вулиця, на якій він свого часу зупинявся, дістала назву на його честь.

Двічі Михайло Іванович штурмував шахову вершину, та й у 1889 р., й у 1892 р. поступався першому офіційному чемпіону світу Вільгельму Стейніцу. Під час другого матчу Чигорін був напрочуд близьким до мети, але, як зазначає в своїй книзі «Невичерпні шахи» відомий дослідник історії мудрої гри Євген Гік, «наприкінці матчу його нерви здали». У вирішальній партії Чигорін, маючи зайвого коня, просто одним жахливим ходом дав змогу супернику поставити мат за два ходи. Одне з тогочасних видань так описувало ту сюрреалістичну картину: «Із хвилини на хвилину ми очікували поразки Стейніца. Раптом помічено якесь хвилювання: публіка встає, всі бачать, як російський маестро, нервовий, з обличчям, що змінилося, жахаючись, здіймає руки до голови. Без потреби він відвів слона, що захищав його від мату. Який жаль! – повторили сотні голосів. – Який сумний і жахливий кінець чудового матчу… Матчу, партії якого, на думку французької преси, несли на собі печатку могутньої сили Чигоріна».

Визначна історична заслуга Чигоріна перед шахами полягає в ретельному дослідженні теорії шахових дебютів. Принаймні в чотирьох популярних дебютах є варіанти або захист Чигоріна. Крім того, шахісти, які виграли бодай одну партію з класичним контролем у чемпіона світу, мають честь належати до так званого символічного клубу Михайла Чигоріна. 20 січня 1889 р. Чигорін першим в історії переміг чинного чемпіона світу – Стейніца, а надалі перемагав того ще в 13-ти партіях. Ще одного разу він перемагав другого чемпіона світу Емануїла Ласкера. За станом на кінець 2021 р. до клубу входять 112 шахістів, та рекордсменом із 15-ма перемогами над шаховими королями все одно є саме Чигорін. Це – визначальний чинник для його високого місця в моєму рейтингу.

4. Імпровізатор: Давид Бронштейн (СРСР – Білорусь, 1924–2006)

Уродженець Білої Церкви й вихованець шахової школи Київського Палацу піонерів, учень славнозвісного шахового теоретика й тренера Олександра Марковича Константинопольського   цілком міг у 27-річному віці скинути зі світового шахового трону Михайла Ботвинника, та не зміг в епілозі матчу втримати свою перевагу в рахунку. За дві партії до кінця Бронштейн мінімально вів у рахунку, та передостанню партію чорними програв (в абсолютно нічийній позиції на 35-му ході він запав на пішака супротивника, а той виявився «отруєним»), а останню – білими – виграти не зміг. Ба більше, вже на 15-му ході чорні дістали перевагу, яка зростала на очах. Із позиції сили Ботвинник і запропонував нічию, пропозицію Бронштейн не відхилив. Відтак у матчі було зафіксовано паритет, і,  за тодішніми правилами, чемпіон світу зберіг свій титул. Як зазначає вже згадуваний мною Євген Гік, «воля Ботвинника виявилася сильнішою».

Внесок Бронштейна в розвиток шахової думки достоту безмежний. На думку Корчного, «серед своїх сучасників саме Бронштейн найбільше розумів шахи». «Гра як імпровізація, як творчий процес» – кредо Бронштейна-шахіста. Ймовірно, він так і не став чемпіоном світу через те, що бачив приховані можливості за суперників, про які вони навіть не розмірковували. Сучасники нарікали, що Бронштейн геть-чисто позбавлений «чемпіонської злості». Як із таким бекграундом стати чемпіоном світу! Ботвинник відзначав й інші суто шахові хиби Давида Іоновича: слабку ендшпільну підготовку (суперечливе твердження, до речі) й невміння грати прості позиції.

Давид Іонович своєю імпровізаційною грою змусив твердити про шахи як про мистецтво, щось на кшталт джазу. Його внесок до теорії шахових дебютів вельми пристойний, Бронштейн збагатив своїми варіантами принаймні п’ять із них. А один – у староіндійському захисті – носить, власне, назву Український варіант через те, що його в 1930–1950-ті рр. ретельно досліджували українські шахісти, зокрема й Бронштейн.

Давид Іонович був палким прихильником розвитку швидких шахів, фактично з його легкої руки було введено цифровий шаховий годинник. В останні роки життя Бронштейн, проживаючи в Мінську, підтримав українську Помаранчеву революцію та, побачивши в новинах із Києва свій колишній будинок, перейнявся спогадами про молоді роки.

 5. «Король нічиїх»: Карл Шлехтер (Австро-Угорщина – Австрія, 1874–1918)

Як на мене, роль Шлехтера в шаховій історії дещо недооцінена. Австрійський шаховий діамант на початку ХХ ст. впродовж двох десятків років входив до світової шахової еліти. А розпочав грати в шахи так само доволі пізно, в 13 років.

На початку 1910 р. Шлехтер грав матч свого життя, намагаючись відібрати шахову корону в Ласкера. Матч передбачав 10 партій, у разі нічийного підсумку чемпіон світу, себто Ласкер зберігав свій титул. Шлехтер виграв у 5-й партії і повів у рахунку. Перевага австро-угорця зберігалася до останньої – 10-ї – партії. У ній Шлехтер грав чорними й зміг домогтися певної позиційної переваги. Та замість методично нарощувати тиск на короля супротивника, він у партії, де його влаштовувала нічия, пожертвував якість, віддавши туру за слона. Жертва виявилася некоректною, й Ласкер зрештою виграв партію і відтак звів унічию матч, залишившись чемпіоном світу.

Парадокс ситуації у тому, що у вирішальний момент Шлехтер зіграв у нехарактерні для себе шахи й зрештою схибив. Стилістика Шлехтера – вичікування позиційних помилок суперників. Стратегія, маневрування, лавірування – цими чеснотами виблискує гра Шлехтера. Може, тому й пишуть про нього мало, що його ігровий стиль не попсовий, натомість відчуття позиції Карл мав виняткове. Так, його звали «королем нічиїх». Хіба це снага? У будь-якому разі перемогти Шлехтера було вкрай складно, й виходило лише в окремих представників шахової еліти тогочасся.

***

Історія шахів, звісно, знає й інші видатні імена. Уродженець Київщини Юхим Боголюбов двічі штурмував шахову вершину, та обидва рази поступався Олександру Алехіну за всіма статтями. Пауль Керес і львів’янин Олександр Білявський перемагали в окремішніх партіях дев’ятьох різних чемпіонів  світу, та зупинялися на не надто дальніх, та все ж підступах до вершини. Борис Гельфанд, людина винятково віддана шахам, нав’язав боротьбу Вішванатану Ананду в матчі за світову корону, та якоїсь дещиці не вистачило для успіху. До моєї ТОП-5 він не потрапив через те, що, як на мене, менший час був на рівні топів із топів порівняно з Іванчуком, Корчним, Чигоріним, Бронштейном і Шлехтером. Ексукраїнець, а нині росіянин Сергій Карякін та ексіталієць, а нині американець Фабіано Каруана кидали виклик Карлсену, та норвежець грамотно обирав стратегію на матчі з ними й у підсумку доводив свою перевагу.

Помітили, що серед названих імен чимало українців і тих, хто принаймні народився на нашій землі, а опісля пішов під інші прапори? Україна повсякчас народжує шахові таланти, й цей ланцюжок поколінь, хай скільки талановитих шахістів їхали би до далеких (і не надто далеких) палестин у пошуках кращої шахової (і не лише шахової) долі, не переривається. Якийсь тиждень тому наша чоловіча збірна стала чемпіоном Європи, а перед тим один із наших збірників – 19-річний Кирило Шевченко – виграв представницький бліц у Ризі. На чемпіонаті Європи наші хлопці аж ніяк не були фаворитами, маючи лише 7-й середньокомандний рейтинг, та все ж змогли захистити, як співав Висоцький, «шаховий престиж». Оглядачі проводили й футбольні аналогії. Так, у матчі з РФ звитягу нашій команді приніс Шевченко, як написали шахові медіа, «вирішальний гол забив Шевченко». А сам Кирило після чемпіонату зазначив: «Ми грали просто в шахи». Однак, як скромно, та з лукавинкою відзначив лідер нашої команди Антон Коробов, «нинішній склад збірної України найслабший в історії». Менше з тим, саме йому підкорилася європейська чемпіонська вершина, а жоден наш гравець не програв жодної партії!

Чи є в наших широтах шахіст, який у перспективі може посперечатися за титул чемпіону світу? Не називатиму жодних імен, та зазначу, що серед вітчизняної шахової юні бачу хлопців, які за своїм потенціалом можуть замахнутися на щось значуще. Важливо не розплескати аж ніяк не порожню чашу з цим потенціалом на шляху до шахових вершин.

Олексій РИЖКОВ