Символічна футбольна збірна Італії усіх часів

Невдалий для збірної Італії півфінал Ліги націй підсумував показник нового світового рекорду безпрограшних серій для збірних: «Скуадра Адзурра» не програвала 37 матчів поспіль. Виникає логічне запитання: чи справді збірна Італії 2020/21 сильніша національна команда в історії футболу? Відповісти на нього заскладно, ба більше: навіть вкрай утяжливо порівняти збірні Італії різних часів. Яка «Скуадра» краща – чемпіони Європи-1968 чи чемпіони світу-1982 під орудою Енцо Беарзота, приваблива команда початку 1990-х із Роберто Баджо чи світовий гегемон 1930-х, очолюваний Вітторіо Поццо, чемпіони світу-2006 із філософією футболу Марчелло Ліппі чи нинішні європейські тріумфатори? Тут яку одповідь не даси, все одно вона слабуватиме на суб’єктивність. А от скласти збірну Італії усіх часів, зібравши до неї найвидатніших апеннінських зірок різних ліній, цілком реально. Проте більше представництво в такій збірній гравців того чи іншого часу, як на мене, аж ніяк не свідчитиме про перевагу одного славночасся над іншим. Не суто окремі, хай і яскраві особистості творили історію! Щоразу перемагала Команда, просто концентрація зірок на різних проміжках футбольної історії так само різнилася.

Спробувавши створити таку символічну диво-збірну, зіткнувся з тим, що одного складу для цієї «Скуадри» замало. Відтак вирішив виокремити основу й таку саму кількість запасних, щось на кшталт заявки на сучасний мундіаль – 22 гравці з трьома воротарями зокрема. Вийшла команда, напхом напхана зірками світової величини!

Суціль чемпіони світу!

Воротар: Джанлуїджі Буффон (народився в 1978 р.).

Запасні: Діно Дзофф (народився в 1942 р.), Джанп’єро Комбі (1902–1956).

Як там кажуть про докори вибору в тренера на ту чи іншу позицію, коли, власне, є з кого, «приємний головний біль». Зізнаюся: обираючи між Джанлуїджі Буффоном і Діно Дзоффом, відчув щось на кшталт цього. Вагався довго, і все ж таки зробив вибір на користь чинного воротаря (щоправда, не національної збірної, а лише «Парми», та хтозна-хтозна…). Дзофф на рівні збірної є куди титулованішим від молодшого колеги, адже Діно є і чемпіоном світу (став таким у 40-річному віці, найстаршим, до речі, в історії футболу), і віцечемпіоном планети, й чемпіоном Європи, й навіть ставав зі збірною 4-м на чемпіонаті світу-78. Натомість Буффон «лише» чемпіон світу та віцечемпіон Європи. Однак загальна кількість матчів Джанлуїджі за збірну набагато більша, ніж у Дзоффа – 176 проти 112, як і кількість років у збірній – 21 проти 15-ти. Й ось цей триваліший термін тримання найвищого рівня воротарської майстерності й грає на користь уродженця Каррари. Дзофф своєю чергою може похизуватися меншою пересічною кількістю пропущених за матч м’ячів у складі «Скуадри Адзурри» – 0,75 проти 0,82. «Золотом’ячної» вершини жоден із них не сягнув, хоча Буффон був 2-м у 2006 р., а Дзофф – 6-м у 1981-му й 8-м у 1982-му. І ще один привід для гордості Буффона: в липні 2001 р. «Юве» заплатив за нього «Пармі» суму-суменну грошви – 52 млн євро, на той час це була найбільша сума, яку сплатити за голкіпера! Символічний початок нового століття та нових цін на трансферному ринку.

Третім воротарем у цій компанії поставлю легенду межі 1920—1930-х рр. – Джанп’єро Комбі. За опитуванням Міжнародної федерації футбольної історії та статистики, Комбі є 16-м у списку найкращих європейських кіперів ХХ століття і другим серед італійців слідом за Дзоффом. «Ванклабен»-«ювентино» став чемпіоном світу в 1934 р. (був капітаном тієї команди й першим італійським гравцем, що здійняв над головою Кубок Жуля Ріме) та бронзовим призером Олімпіади-1928. Джанлуїджі Доннарумма? Кращий гравець Euro-2020 (2021) має всі шанси стати легендою збірної Італії у майбутньому. В усякому разі не виключаю того, що за десяток років він може потіснити в різноманітних варіантах символічних збірних своїх старших колег по цеху.

Фланги з 1980-х

Захисники: Антоніо Кабріні (народився в 1957 р.), Джорджо К’єлліні (народився в 1984 р.), Фабіо Каннаваро (народився в 1973 р.), Бруно Конті (народився в 1955 р.).

Запасні: Франко Барезі (народився в 1960 р.), Гаетано Ширеа (1953–1989), Леонардо Бонуччі (народився в 1987 р.), Паоло Мальдіні (народився в 1968 р.).

Ліворуч у захисті розташую Антоніо Кабріні. Хоча що означає в захисті: Кабріні знаний тим, що міг без дещиці виснаги сновигати лівим флангом, незрідка долучаючись до атак й беручи дієву участь у взятті воріт суперників. Яскравий приклад – матч проти бразильців на чемпіонаті світу-82! Кабріні – кращий молодий гравець чемпіонату світу-1978, чемпіон світу-82, був основним лівим захисником збірної Італії на трьох чемпіонатах світу поспіль, відігравши назагал у фінальних стадіях світових першостей 18 матчів!

Пара К’єлліні – Каннаваро – що може бути надійніше! Звісно, першому зручніше грати з Леонардо Бонуччі, а другому, ймовірно, з Марко Матерацці, та за сумою чеснот Джорджо К’єлліні (чемпіон Європи, якому до снаги викладати мистецтво гри в обороні в Гарварді, як зазначив колись Жозе Моурінью) та Фабіо Каннаваро (віцечемпіон Європи, чемпіон світу, кращий футболіст світу за версією ФІФА та за версією World Soccer, а також володар «Золотого м’яча»-2006) перевершують інші варіанти пар італійських центрбеків.

Якщо в центрі захисту я поєднав сьогодення з нульовими роками, то на флангах оборони царюють зірки 1980-х. Праворуч – зона відповідальності Бруно Конті. Ривки метрів на 40 із дальшими ювелірними передачами – фірмова ознака цього «романіста». В 1982 р. Конті став 5-м у голосуванні за «Золотий м’яч». Причому йому тоді було віддано 5 перших місць – найбільше після Паоло Россі!

Даруйте, та в запасі в моєму варіанті – безмір центральних захисників. Гаетано Ширеа та Франко Барезі ставали чемпіонами світу (щоправда, на тріумфальному для «Адзуррі» мундіалі-82 Барезі на поле не виходив, та сповна відіграв на інших великих турнірах, додавши до золотої нагороди ще й медалі за 2-ге й 3-тє місце на мундіалях, а також бронзу європейського ґатунку), Леонардо Бонуччі – чемпіоном Європи, а Паоло Мальдіні має в нагородній колекції по два «срібла» та «бронзи» світових та європейських першостей.

Костолом, Гладіатор і Маестро

Півзахисники: Луїс Монті (1901–1983), Андреа Пірло (народився в 1979 р.), Франческо Тотті (народився в 1976 р.).

Запасні: Жоржинью (народився в 1991 р.), Джанні Рівера (народився в 1943 р.), Джузеппе Меацца (1910–1979).

Опорника для цієї збірної вибирав між Луїсом Монті й Жоржинью. 2021-й для Жоржинью – достоту зіркова година! Якщо італійський «челсюк» бразильського походження зуміє посприяти постановленню успіхів своїх команд на потік і надалі, то, безперечно витіснить Монті із «Скуадри» всіх часів. Проте поки що унікальний гравець першої половини ХХ ст. перевершує свого наступника. Монті двічі грав у світових фіналах за дві різні збірні – Аргентини та Італії. Чемпіоном світу став у 1934 р. з італійцями. Ігрові чесноти натуралізованого аргентинця, або «оріунді»: колосальна витривалість, двофланговість, жорсткість, непоступливість у боротьбі (характерне прізвисько – Костолом), однаково ефективний як у руйнуванні, так і в креативі. Монті фактично був ключовою фігурою в тактичних побудовах родоначальника італійської футбольно-тактичної думки Вітторіо Поццо.

Маестро Пірло – один з основних архітекторів італійського світового чемпіонства-2006 (ювелірний гольовий пас на Фабіо Гроссо в півфіналі з німцями, кутовий, що спричинив гол у ворота французів і бездоганний післяматчевий пенальті у фіналі). Крім того, Андреа зробив визначний внесок в європейське віцечемпіонство італійської збірної на Euro-2012 і в досягнення бронзової висоти на Олімпіаді-2004 (капітанствував, до речі, в тій команді). 116-матчева 13-річна кар’єра Пірло в збірній – зразок сумлінного виконання своєї справи!

Франческо Тотті, а не Джанні Рівера в основі! Так, поставлю Гладіатора замість Маленького князя, або так: чемпіона світу й віцечемпіона Європи, чемпіона й дворазового віцечемпіона Європи на молодіжному рівні замість чемпіона Європи, віцечемпіона світу й володаря «Золотого м’яча». Якщо кинути око на кар’єри цих видатних гравців, то можна виснувати, що Тотті був стабільнішим, його частіше визнавали футболістом року в Італії (за різними версіями). Тому мій вибір на користь римлянина.

А запас зміцню 2-разовим чемпіоном світу, людиною-стадіоном Джузеппе Меаццею. Легендарний «інтерист» (хоча на початку 1940-х рр. він зіграв кількадесят матчів і за «Мілан») дістав промовисте прізвисько Куля за свою напрочуд швидку вдачу. 100-метрівку за 12 с у ті часи не долав практично ніхто з футболістів, а він мав таку снагу. Саме Меацца, маючи шалену популярність у країні, став першим футболістом, зайнятим у рекламі.

Тріо мрії

Нападники: Алессандро Дель П’єро (народився в 1974 р.), Роберто Баджо (народився в 1967 р.), Паоло Россі (1956–2020).

Запасні: Луїджі Ріва (народився в 1944 р.), Сільвіо Піола (1913–1996).

Видатна трійця гравців, які залишили карби в пам’яті вболівальників, складе атакувальну вісь у символічній «Скуадрі». Ювентійського рекордсмена на прізвисько Пінтуріккьо поставлю на лівий фланг атаки. Саме звідтам Алессандро Дель П’єро незрідка забивав свої фірмові штрафні. Чемпіон світу й віце-чемпіон Європи, а також 2-разовий чемпіон Старого Світу на молодіжному рівні вирізнявся потужним ударом, нестандартністю ігрового мислення, неегоїстичністю на полі, винятковими диспетчерськими якостями й достотним універсалізмом.

Компанію Дель П’єро в нападі складуть два володарі «Золотого м’яча». На жаль, Роберто Баджо не зміг долучити до особистої нагороди медаль за командний титул чемпіона світу (був лише 2-м і 3-м призером мундіаля, а про незабитий післяматчевий пенальті в фіналі-1994 проти Бразилії Робі ой як не полюбляє згадувати), проте його особиста роль у високих місцях італійців на чемпіонатах світу початку 1990-х, певно, визначальна. Россі же, крім пошанування свого хисту «Золотим м’ячем», став і чемпіоном світу. До того ж Паоло мав у колекції і так званий Срібний м’яч за бомбардирські успіхи на чемпіонаті світу-1978 (там Італія фінішувала 4-ю). Назагал Россі є рекордсменом збірної Італії за кількістю голів у фінальних стадіях чемпіонату світу – 9 разів розписувався у воротах суперників «Скуадри Адзурри» на головному футбольному змагу планети. Прикметно, що в 1978 р. Россі було визнано Людиною року в Італії за версією популярного видання Guerin Sportivo.

Є й ким підсилити символічну команду з лави запасних. На допомогу прийдуть найкращий бомбардир збірної Італії усіх часів, чемпіон Європи та віцечемпіон світу, легенда «Кальярі» Луїджі Ріва й третій снайпер національної збірної усіх часів, чемпіон світу Сільвіо Піола. Додам, що середня результативність у матчах за збірну в Ріви становить 0,83 гола, а в Піоли – 0,88!

***

Хай вибачають Сандро Маццола та Клаудіо Джентіле, Крістіан В’єрі й Джанкарло Антоніоні, Марко Тарделлі та Роберто Беттега, Джачінто Факкетті й Франческо Граціані, Фульвіо Колловаті й Раймундо Орсі – заявка передбачає лише 22 гравці. Внесок Італії у світову футбольну культуру чималий, і нинішній рекорд – свідчення того, що звитяжні традиції кальчо на Апеннінах дбайливо зберігають, передаючи з покоління в покоління. Переконаний, що не лише ветерани теперішньої збірної, а й ті, хто ледве-но починає шлях у ній, фігуруватимуть у символічних, та й не лише символічних збірних майбуття. А передумови аби розвинути нинішній успіх, у «Скуадри Адзурри» є. Чи не так, Роберто Манчіні?

Олексій РИЖКОВ