Олексій ВОЙЦЕХІВСЬКИЙ: «Після Києва в Естонії почуваюся комфортно»

34-річний український хокеїст Олексій Войцехівський ось уже третій рік є лідером найсильнішого клубу Естонії «Вялка» з Тарту. З командою Олексій тричі поспіль став переможцем національного чемпіонату, а зараз грає з колективом на Континентальному кубку в Будапешті. У першому матчі, який «Вялк» програв 1:8 господарям з «Ференцвароша», українець відкрив рахунок. Потім, щоправда, фаворити довели свій статус, але Войцехівський одначе був визнаний організаторами найкращим гравцем у складі своєї команди. В наступному поєдинку Войцехівський і «Вялк» здивували, давши бій латвійському «Олімпу», клубові, який до того зміг перемогти «Сокіл». Виграли рижани з рахунком 5:3 й цього разу, але при цьому естонці пропустили вирішальну шайбу лише за 70 секунд до фінальної сирени.

Сьогодні, 24 жовтня, о 19:30 за київським часом «Вялк» зіграє на будапештському льоду заключний поєдинок проти «Сокола». Для естонців ця гра не вирішує нічого, а ось українці теоретичні шанси на перше місце, яке виводить у наступну стадію, ще зберігають. У цьому інтерв’ю Войцехівський поділився очікуваннями від протистояння з клубом, вихованцем школи якого є, розповів про особливості естонського хокею, три чемпіонства в Туреччині й про можливу зміну громадянства.

— Олексію, попри велику поразку від «Ференцвароша» своїми діями ви начебто маєте бути задоволеним. Це дійсно так?
— Ми боролися з угорцями до тієї миті, доки були сили. Річ у тім, що «Вялк» має лише дві добре вкомплектованих ланки. Ще у двох виступають місцеві хлопці, котрі не мають досвіду протистояння з такими суперниками. Звідси – провал у другому й третьому періодах.

— А ще – 53-річний Андрєй Бунін у воротах. Але попри це ваша команда ледь не зробила «Соколові» послуги й не відібрала очок в «Олімпа».
— Зробили для киян усе, що могли. Ми боролися, як могли, але в кінцівці латвійці все ж дотиснули нашу команду.

— Ви проти «Сокола» маєте зіграти у неділю, в заключному матчі.
— То особливі відчуття, бо «Сокіл» для мене – рідна команда, я вихованець цього клубу, з шести років тренувався в «Авангарді». За дорослу команду киян відіграв вісім років, тому дуже радий зараз у Будапешті побачитися з хлопцями, яких не зустрічав протягом дуже тривалого проміжку часу. Раніше грав разом з тренерами Костянтином Сімчуком і Олегом Шафаренком, з капітаном команди Андрієм Міхновим, Дмитром Німенком, Вітею Андрущенком. Також знайомі з адміністратором команди Ігорем Слюсарем. Решту хлопців знаю лише за прізвищами. Вони молоді й почали виступати вже тоді, коли я виїхав з України.

Фото Івана Вербицького

— Ви вже протягом семи років виступаєте за межами Батьківщини. Повернутися в рідний чемпіонат бажання не було?
— Особливих запрошень не надходило, а сам я повертатися не надто рвався. Може, якби хтось мною зацікавився, варіант розглянув би. Дім є дім. А в цьому випадку мене все влаштовувало в тих клубах, у яких виступав за останні сім років. Зокрема добре мені й зараз. При цьому я поки не задавався питанням, де буду жити після завершення кар’єри. Спортивне життя надто коротке і непередбачуване. Найчастіше спрогнозувати, де опинишся найближчим часом, неможливо.

— Рівень естонського чемпіонату вас задовольняє?
— Він, звісно, не такий, як у нинішньому чемпіонаті України, але в цілому мене він влаштовує. В Естонії є кілька команд, чий рівень зростає завдяки присутності легіонерів з Латвії, України чи Росії. Поруч із ними ростуть місцеві хокеїсти. Хоча загалом етнічні естонці чомусь не дуже поспішають займатися хокеєм. В основному, секції поповнюють діти російськомовних.

— Мова спілкування у «Вялку», здається, виключно російська?
— В основному так. У нас багато легіонерів. Та й місцеві хлопці здебільшого російськомовні. Я естонської сам практично не знаю. Вивчити можна, але коли люди не знають російської, мене рятує англійська. Вся молодь там вільно володіє англійською.

— Побутовими умовами в Тарту задоволені?
— Так. Клуб надав житло, жодних проблем немає. Тарту – невеличке місто. Після Києва, суєти великого міста, постійних заторів там затишно й комфортно. У будь-яку точку міста можна швидко дійти пішки, а на машині – взагалі п’ять-сім хвилин. Найдальша відстань займає 15 хвилин. У Києві цього часу іноді не вистачає, щоб виїхати з двору.

— В Естонію ви приїхали в статусі триразового чемпіона Туреччини. Турецький хокей – щось значно екзотичніше.
— Турецький чемпіонат не порівнюється з естонським навіть близько. Так, екзотика. Просто тієї миті з’явилася нагода поїхати, щоб заробляти гроші. Це тоді, коли в нашій країні розпочалася революція і національний чемпіонат з хокею призупинили. Щоб не сидіти без діла, вирішив пристати на пропозицію поїхати в Туреччину. Спочатку говорилося про піврічну співпрацю. Президент клубу Zeytinburnu Belediye хотів зробити команду вперше в історії чемпіоном. Я поїхав туди з Олегом Задоєнком. Крім того, там ще були хлопці з Німеччини.

Ми стали першими і після того власник клубу запропонував поліпшені умови. Команда поступово ставала професійною. Якщо до нас зарплату отримували лише іноземні хокеїсти Zeytinburnu Belediye, то з наступного сезону оплачували також роботу місцевих гравців, клуб вперше в історії брав участь у Континентальному кубку. Ще через рік клуб вирішив будувати власну арену, ми їздили на зустріч із міністром спорту Туреччини, де проект будівництва утвердили. Зараз стадіон, розрахований на 5000 глядацьких місць вартістю 22 мільйони доларів начебто майже добудований. Він повністю належатиме клубу, а ми грали на арені, яка є власністю міста. При цьому Zeytinburnu Belediye наразі вже не є найсильнішою в Туреччині. Два останніх національних чемпіонати вони програли. Турецький хокей розвивається.

Фото Івана Вербицького

— Україна ж у хокейному аспекті наразі відроджує те, що вже мала. Ви встигли повиступати за «Сокіл» якраз у ту пору, коли клуб переживав не найліпші часи.
— Не завжди так було. Я потрапив у команду в сезоні-2005/2006. Тоді президентом клубу був мер Києва Олександр Омельченко, було непогане фінансування, пристойні умови. То потім, коли Сан Санич залишив посаду столичного градоначальника і, відповідно, відійшов від справ, у «Сокола» настав період перебудови. Тим не менш, команда продовжувала виступати на доброму рівні. Коли ж «Сокіл» почав фінансувати Сергій Тарута, фінансування спершу знову підвищилося. Зрештою, мені, як молодому гравцеві, було приємно виступати поряд зі знаменитими майстрами українського хокею калібру Костянтина Сімчука, Андрія Срюбка, Валентина Олецького. То були прекрасні хокеїсти, які виступали зі збірною України на Олімпіаді в Солт-Лейк-Сіті, на чемпіонатах світу в елітному дивізіоні. Багато попри них навчився. Всі були професіоналами своєї справи, але особливо захоплювався Віталієм Литвиненком. То був неймовірний гравець, який віддавав надзвичайно вишукані передачі. Зрештою, всі вони були легендами. Не дарма наша збірна стільки років грала на найвищому рівні. Радий, що був дотичний до того покоління гравців.

— В Україну нині часто приїжджаєте?
— Ні. В основному влітку, в період відпустки та на новорічні свята. У мене в Києві батьки. Може, хотілося б бувати в них частіше, але під час сезону зриватися незручно. Також у Києві поки знаходиться дружина. Хотів, щоб вона переїхала до мене, але цей процес ускладнився у зв’язку з пандемією. Документи на переїзд вже готові, але через ковідні обмеження не можемо довести справи до кінця.

— Про прийняття естонського громадянства не думали?
— Мені 34 роки. Оскільки раніше виступав за молодіжні збірні України, для того, щоб виступати за іншу країну, повинен відбути чотирирічний карантин. Тому в зміні паспорта немає сенсу.

Іван ВЕРБИЦЬКИЙ із Будапешта