На київській Алеї запалили зірки Житника, Михайличенка і Соловйової

14 липня, у Києві, поруч із ТРЦ Гуллівер поповнювали Алею зірок. 39-та, 40-та і 41-ша за ліком зірки запалені на честь олімпійських чемпіонів з футболу і хокею Олексія Михайличенка та Олексія Житника, а також триразової паралімпійської чемпіонки з паверліфтингу Лідії Соловйової. 

Компанію Михайличенкові на події склав президент Української асоціації футболу Андрій Павелко. Він виступив з вітальним словом, у якому сказав, що свого часу захоплювався грою не лише легендарного динамівця, а й хокеїста Житника. Також Павелко зауважив, що пишається успіхами землячки-дніпрянки Соловйової. 

«Мені приємно бути невеликою зіркою в цьому сузір’ї», – сказав Олексій Михайличенко в коментарі Sport.ua українською мовою. – «Радий, що фахівці оцінили мої заслуги. Прийшов на церемонію зі своїми дітьми. Думаю, вони теж мають підстави пишатися татом. Також почесно отримати визнання у такій компанії. Пам’ятаю, як хвилювався за Льошу Житника і збірну СНД на Олімпіаді-1992 в Альбервіллі. І як радів, коли команда перемогла у фіналі канадців і здобула золото. Хокей для мене – вид спорту №2 після футболу. Ця гра захоплює мене характером, силою, жагою до боротьби. 

Лідію знаю менше, але за неї говорять її досягнення. Та й загалом, пробігшись перед церемонією по прізвищах, які були увіковічнені на цій Алеї до нас, усвідомив, що захоплюватися там можна кожною особистістю. Там багато моїх партнерів за київським Динамо. Але приємно, що автори не обмежуються якимось обраними видами спорту, а відзначають усіх видатних спортовців».

З хокеїстів до Житника на Алеї зірок був відзначений лише інший знаний в Європі і за океаном гравець, найкращий серед українців бомбардир у Національній хокейній лізі Дмитро Христич. Зірку на його честь відкривали у 2019-му, одночасно з іншим легендарним футболістом Андрієм Шевченком. 

Підтримати Олексія Житника, котрий прибув на цю подію спеціально, з Нью-Йорка, прийшли вихованці школи київського Сокола різних вікових категорій.

«Коли мені тиждень тому зателефонували у США і запросили на цю подію, був трохи спантеличений», – каже нам Олексій. – «Не очікував цього визнання. То означає, що протягом 21 року кар’єри гравця працював справді добросовісно. Для мене хокей справді був і залишається величезною радістю. Ця гра не набридала ніколи – ні після перемог, ні після поразок, ні після травм. Сподіваюся, що з часом хокеїстів на цій Алеї стане більше. Достойних імен у нас багато. Ось на цій церемонії присутні мої комрадес Костя Сімчук і Слава Завальнюк, видатні в недалекому минулому гравці збірної України, з якими ми разом відроджуємо київський «Сокіл». Вони теж заслуговують на відзнаку.  

Головне – створити людині можливості. Як мені створили мої тато з мамою, брат, дружина, з якою ми разом 28 років, а особливо сестра, котра займалася тенісом на кортах над Республіканським стадіоном і відвела мене по-сусідству на Крижинку. Якщо його не віддати на хокей, квартира буде знищена, – казала вона. І я вхопився за свій шанс. Вважаю, що мені щастило на партнерів за командою і в «Соколі», і в московському ЦСКА, і в клубах НХЛ. Один добрий друг правильно сказав, що я народився в правильний час у правильному місці». 

Окремо Житник відзначив Михайличенка: Олексій і те «Динамо» 80-х – то була бомба, збірна Союзу, десять динамівців і Дасаєв, як тоді говорили. Досі з Михайличенком особисто не спілкувався. З того «Динамо» знайомий з Василем Рацом. 

Вручаючи лауреатам іменні нагрудні золоті зірки засновниця бренду «Sokol jewellery», дизайнерка авторських ювелірних прикрас Алла Сокіл окремо відзначила якраз Житника: «Тут, звісно, не нагороджують людей неіменитих. Михайличенко – чемпіон трьох країн. Соловйова виграла три Паралімпіади. Але Житник і команда, в якій він починав грати у хокей, для мене особливі. Річ у тім, що коли я ходила до школи тут, у Києві, «Сокіл» якраз вийшов у вищу лігу чемпіонату СССР. Однокласники, зважаючи на моє прізвище, по-іншому як «Сокіл-Київ» тоді мене не кликали».  

На відміну від Житника і Михайличенка, Лідія Соловйова у своїх 43 залишається чинною спортсменкою і готується стартувати на шостій у кар’єрі Паралімпіаді. З попередніх п’яти вона поверталася з медалями – у Сіднеї-2000, то було срібло, в Афінах-2004 і Пекіні-2008 – золото, у Лондоні-2012 – бронза і в Ріо-2016 – знову золото.

«Емоції мене переповнюють», – каже нам Лідія. – «Спізнилася на подію, оскільки затримався потяг з Дніпра до Києва, а потім ще й тут потрапила в затор. Але якось до вас таки добралася.  Звісно, для мене це подія і я не могла її пропустити, хоч зараз найінтенсивніший етап підготовки до Паралімпіади. Поряд стояли легенди. І хоч Житника і Михайличенка я в грі не бачила, бо не сильно цікавлюся хокеєм та футболом, але знаю, що то за особистості. Точніше, футбол мене завжди цікавив на рівні Дніпра з мого рідного міста. Ось за цією командою за мірою можливостей стежила.

Соловйова не приховує, що з шостої для себе Паралімпіади теж збирається привезти медаль: «Налаштовуюся на максимальний результат. Звісно, розумію, що конкуренція росте і буде непросто. Додаткових труднощів додає той факт, що змагатися доведеться в умовах певних обмежень, пов’язаних з пандемією. Буде важко, але мене це не лякає. Хоча не приховую, що хвилююся. Я хвилююся навіть перед чемпіонатами України, а про Паралімпіаду годі й говорити. На мене розраховує країна. Не має права підвести всіх тих людей, які в мене вірять. Викладуся не на 100, а на 200 відсотків».