Владислав ВАЩУК: «Клопп жалкував, що мене не підписав Майнц»

Будучи футболістом, він набув шаленої популярності в київському «Динамо», з яким виходив до чвертьфіналу та півфіналу Ліги чемпіонів. Ставши функціонером, він докладає чималих зусиль до розвитку дитячого футболу в Києві та за його межами. А нещодавно цього футбольного менеджера обрали першим віце-президентом Асоціації пляжного футболу України. 

В інформаційно-аналітичній програмі «ЯнаМаракана з Павлом Добрянським» Владислав Ващук згадав футбольне минуле – як ледве не перейшов в «Майнц», перехід в «Спартак», чемпіонат світу-2006 та Віталія Кварцяного. 

— Владиславе, сьогодні Вас знають, як одного з найкращих центральних захисників України початку двохтисячних. А яким було Ваше перше знайомство із народною грою?
— Все, як у всіх. Ганяв м’яча з друзями на вуличному майданчику на Батиєвій Горі київської Солом’янки. З часом батько відвів мене на перегляд до київського СКА. На жаль, моя перша моя спроба потрапити до СКА була невдалою. Але через рік я прийшов на оглядини знову — і став основним гравцем СКА. Я починав грати на позиції нападника, але з часом перебрався в оборону. 

— А як у Вашій кар’єрі з’явилось «Динамо»?
—  Коли я навчався у сьомому класі, дитячу команду СКА розформували. Що робити далі? Тренер СКА знайшов відповідь на це питання, рекомендувавши мене «Динамо-75». Я поїхав на перегляд, якісно себе проявив і зачепився за можливість стати «динамівцем». 

— Ви змінили чимало команд, але найбільше років — десять — провели саме в «Динамо». Звідки така відданість своєму клубові?
—  Футболіст грає там, де він потрібний. Інша справа, «Динамо» — це команда, куди ти прагнув з дитинства. Саме так. Кожен з моїх друзів дитинства прагнув стати динамівцем, але це не кожному судилося. 

— У 2003 році відбувся Ваш перехід до московського «Спартака». Чи розуміли Ви тоді, що цей трансфер викличе таку хвилю негативних емоцій збоку вболівальників столичного клубу?
—    Враховуючи той факт, що «Динамо» і «Спартак» суперничали між собою ще з радянських часів — так, можливо, очікував, що вболівальникам не сподобається цей трансфер. Але на той момент у мене іншого вибору не було. Тому я ні про що не жалкую. 

—  У 2004 році Ви перебували на оглядинах у  «Ганновері», «Майнці», «Феєноорді», але не підписали контракт з жодним з цих колективів. Чому?
—    Найреальнішим варіантом був «Майнц» Юргена Клоппа. Я впродовж місяця працював з цією командою на зборах. Все було добре, я їм підходив… Але в Німеччині команди можуть розраховувати лише на ті кошти, що закладені в бюджеті клубу. Так сталось, що «Майнц», викупивши футболіста, вичерпав бюджет. І на мене коштів уже не було. Я був дуже засмучений… Але, коли ми побачились з Клоппом на чемпіонаті світу, він жалкував, що не зумів мене підписати в «Майнц».

— Яким Вам запам’ятався тренер Юрген Клопп? 
—  Він дуже людяний в житті і водночас дуже вимогливий на футбольному полі. Поза футбольним полем Юрген Клопп дуже класний — може розказати якусь історію, потанцювати, випити пива… А ось як тренер — максималіст! 

— Як виник варіант з поверненням до «Динамо»?
— Після «Спартака» я виступав за одеський «Чорноморець», звідти отримав запрошення до національної збірної, яка ось-ось мала виступати на Меморіалі Лобановського. Я зіграв у цьому турнірі два матчі. Видно, зіграв непогано. Адже по завершенні турніру мене запросили до «Динамо». 

—  Яким для Вас став цей період? І чому вдруге залишили київську команду?
—   Я підписав контракт тривалістю на три роки. Контракт закінчився, клуб його не збирався подовжувати, тож мені довелось шукати іншу гавань. Так на моїй орбіті з’явився ФК «Львів», який на той час мав дебютувати в Прем’єр-лізі. Мій перший матч у футболці львів’ян виявився фантастичним — обіграли «Шахтар» з рахунком 2:0. На той момент я навіть не знав, як звати моїх партнерів по команді, а тому знайомився з ними на футбольному полі. Було цікаво і незвичайно.

—  Все ж, саме з «Динамо» Вас покликали до збірної України для участі в чемпіонаті світу. Чим Вам запам’ятався цей турнір?
—  Перший матч (проти збірної Іспанії) ми провели невдало, а я отримав червону картку — першу в історії збірної України на чемпіонаті світу. Але ми зуміли об’єднатись довкола спільної мети і пробитися до плей-оф. 

— Збірна України дісталась до ¼ фіналу того турніру. Якби Вам хтось перед Мундіалем сказав, що Ви гратимете в чвертьфіналі, повірили б у це?
— Ні! Не повірив би. Адже нам бракувало досвіду виступів на такого рівня змаганнях.  На мою думку, якби ми були збагачені досвідом виступів на великих турнірах, то обіграли б  збірну Італії. 

— Після «Динамо» у Вашій кар’єрі були «Львів», «Чорноморець» та «Волинь». Чим Вам запам’яталися виступи у цих колективах?
— Ці етапи кар’єри запам’ятались мені колоритними містами, де базувались «Львів», «Чорноморець» та «Волинь». Львів — самобутнє і класне місто. До всього, у Львові відчувалось суперництво між «Львовом» та «Карпатами». Одеса  запам’яталась бронзовою медаллю. А Луцьк, в першу чергу, — неперевершеним тренером Віталієм Кварцяним….

— Я спілкувався з багатьма гравцями «Волині», що грали під орудою Віталія Кварцяного, і кожен з них розповів мені свою, цікаву історію про роботу з цим тренером. Ваш вихід, Владиславе…
— По-перше, я рахую що «Волинь» — класна школа для військової підготовки. Ми могли бігати в бронежилеті, бігати по горах. Віталій Володимирович любив підходити до справи результативно. Пам’ятаю ще такий випадок. Якось Віталій Кварцяний оголосив набір гравців до «Волині». Приїжджають потенційні новачки на потягу, приблизно двадцять чоловік. Віталій Володимирович зустрічає їх на вокзалі і каже: «Любителі комедій стають праворуч, любителі жахів — ліворуч». Всі стали. На що пан Кварцяний каже: «комедії», їдьте додому, жахи — зі мною. Навіщо мені комедії?». 

— Ви провели більше двохсот матчів за київське «Динамо», де працювали під орудою багатьох тренерів. Зокрема, й під наставництвом Валерія Лобановського. Розкажіть, чи правда, що після тренувань, що їх організовував Валерій Васильович, гравці втрачали свідомість?
— Таке було. Бігали тести 5х300, після яких люди втрачали свідомість. Пам’ятаю, Черната схопили судоми одразу двох ніг…

— По завершенні кар’єри Ви, на відміну, від багатьох своїх колишніх партнерів по «Динамо» не стали тренером, а зосередились на футбольному менеджменті. Чому ухвалили таке рішення?
—  Почну з того, що по завершенні кар’єри я вирішив отримати ліцензію тренера. Я її отримав, чекав, що мене запросять на тренерську роботу. Але запрошення не отримав. Тож я вирішив взяти ініціативу на себе. 

— А як виникла ідея створити у Броварах дитячу футбольну школу?
— Мій товариш запропонував мені організувати дитячу школу, я погодився. Так ми відкрили школу. Я діставав форму, м’ячі. Все було безкоштовно. Але згодом наших дітей почали зманювати до себе інші клуби. Мені це не подобалось. Так я зрозумів, що мій футбол у Броварах нікому не потрібен. Тому я вирішив поставити цей проект на паузу. 

— Нещодавно Вас обрали першим віце-президентом Асоціації пляжного футболу України. Якими будуть Ваші функції на цій посаді?
— Я повинен допомогти в популяризації та розвитку пляжного футболу в Україні. Я багатьом кажу: «Великий футбол – круто, але треба займатись пляжним футболом». Адже це дуже цікаво. Яскравий вид масового футболу. Пляжний футбол відрізняється від інших різновидів народної гри елементами шоу. Це дуже подобається глядачам. Отож грайте в пляжний футбол, а пісок ми забезпечимо.

— Ви дуже довго у футболі. Чи залишилась ще якась футбольна мрія? 
— Авжеж. Мрію створити свій футбольний клуб!

Павло ДОБРЯНСЬКИЙ, спеціально для Sport.ua