Євген ЛУЦЕНКО: «К’єлліні підвозив мене на тренування»

Екс-хавбек «Чорноморця» та «Таврії» розповів про основні віхи своєї кар’єри

Євген ЛУЦЕНКО: «К’єлліні підвозив мене на тренування»
© Facebook. Євген Луценко (ліворуч)

Футбольна кар’єра Євгена Луценка увібрала в себе п’ять країн та дев’ять клубів. Він засвітився у київському «Динамо», але по-справжньому розкрився у Швейцарії. Йому пощастило виграти бронзові медалі чемпіонату України та підкорити кубкову вершину національного ґатунку. А тепер він очолює одну з дитячо-юнацьких спортивних шкіл Києва, що має назву «Переможець». Про все це Євген Луценко розповів у щотижневій програмі «Яна Маракана», ведучим якої є Павло Добрянський, голова правління Асоціації масового футболу міста Києва. 

— Я народився у Києві, — розповідає Луценко. — Мій батько — професійний футболіст. Тож моє дитинство пройшло у мандрах. Більше того, перші п’ять років свого життя я провів в Угорщині, де виступав мій батько…

— А ти сам де почав займатись футболом – в Угорщині чи Україні?
— Свої перші кроки у футболі я зробив у київській школі «Восход», звідки мене запросили до «Динамо». У «Динамо» тоді  якраз гуртували команду хлопчаків 1980 року народження. Можливо, Івану Івановичу Стрелецькому, що покликав мене до столичного гранду, сподобалось, як я зіграв проти «Динамо» — точно не знаю. Але мене запросили. Так я став гравцем «Динамо» і довго гордився цим почесним званням.

— Женя, згадай, як відбувався твій перехід зі школи «Динамо» до «Андерлехту»?
— Почну з того, що тоді «Динамо» було не те, що  зараз. Це був дуже бідний клуб. Дітям не давали ті умови, що були необхідні для якісного розвитку футболіста. Але, граючи за «Динамо», я викликався до юнацької збірної України, в складі якої поїхав на юнацький чемпіонат Європи, де на мене звернули увагу скаути «Андерлехту». А вже після чемпіонату на мене вийшов агент Костянтин Сарсанія, котрий запропонував поїхати до Бельгії. У мене на той час не було контракту з «Динамо», тож я згодився на цю пропозицію! Тоді не було ще цього бренду «Динамо», що є зараз... Якби зараз мені запропонували перейти з «Динамо» до іншої команди, я б задумався…

— За «Андерлехт» ти виступав упродовж трьох сезонів, але виключно на молодіжному рівні. Чому не вдалось дебютувати за основний склад цієї команди?
— «Андерлехт» — це великий клуб з великою кількістю іноземців, своєрідний клондайк талантів, що їх сюди привозять агенти. Чому не пробився до основи? Так, я був у юнацьких, молодіжних командах та дублі, але «щастило» одиницям. У «Андерлехті» тоді існувала практика: купуємо тих гравців, що класно зіграли проти нас. Тому молодим футболістам з клубних команд давали мало шансів розкритись на дорослому рівні. Тоді класно себе проявив у дорослій команді Вальтер Баседжо. Ще за якийсь час така доля спіткала Венсана Компані. Тобто, за основу «Андерлехту» практично не грали вихованці футбольної школи цієї команди.


ФК Андерлехт. Євген Луценко та Олег Ящук (праворуч)

— З «Андерлехту» ти у 1999 році перебрався до «Лозанни», що мала на меті виграти чемпіонат Швейцарії. Як у твоєму житті з’явилась «Лозанна»?
— На той час мені вже виповнилось вісімнадцять років і мене переповнювали амбіції грати у футбол. Я грав у дублі «Андерлехту», але  хотілось нарешті спробувати свої сили в першій команді. Однак, за словами тренера дублюючого складу, мене могли залучити до основи тільки в тому разі, якщо я зміню амплуа — з центрального півзахисника на правого захисника. Позаяк у першій команді існувала проблема з правими захисниками. Він казав: «Заграєш на новій позиції — миттєво потрапиш до першої команди». Але для мене так позиція наставника була незрозумілою.  Так, я намагався грати на новій позиції, але для мене це була справжня мука. Тому ми з моїм агентом ухвалили рішення перебратись до «Лозанни», яка робила ставку на молодих гравців.

— За «Лозанну» ти провів 73 матчі, що є твоїм особистим рекордом виступів за одну команду. Розкажи, чим запам’яталась тобі Швейцарія?
— По-перше, я пограв за хорошу команду, збагатився досвідом виступів у Єврокубках. По-друге, саме тут відбулось моє становлення як футболіста дорослої команди. Ми зіграли у фіналі Кубка Швейцарії, обігрували «Аякс» у Кубку УЄФА. Тут почалось моє доросле футбольне життя.

— Подейкують, що ти залишив «Лозанну» через фінансові проблеми, що виникли в клубі. Це правда?
— Так. Сталось це через те, що президент втратив інтерес до клубу. Тому гравці розбіглись хто куди. До слова, саме тоді я отримав запрошення з Італії, від команди, яку очолював Роберто Донадоні.

— Ти підписав контракт з італійським «Ліворно», але не зіграв за цю команду жодного матчу. Чому?
— Тоді «Ліворно» грав у Серії Б, але мав у своєму складі багатьох класних гравців. Одним з них був Томас Данілявічус, з яким ми з ним перетинались у Швейцарії. До слова, він зараз є президентом Федерації футболу Литви… Узагалі, в «Ліворно» було класно і цікаво грати. Пам’ятаю, як К’єлліні, що є зараз справжньою зіркою світового футболу, тоді підвозив нас на тренування, йому на той час було шістнадцять. Щодо мене, то я багато забивав у товариських матчах.  Ось тільки заграти в офіційних матчах «Ліворно» мені не вдалось, адже в Італії тоді вийшов закон,  в якому було написано, що за команду Серії Б може бути заявлений лише один гравець, що не є мешканцем Євросоюзу. Так сталось, що цим гравцем був Данілявічус, який прийшов до команди раніше за мене. Тож мені довелось шукати нову команду…

— Як далі розвивалась твоя кар’єра?
— Півроку я був без команди, адже з «Ліворно» я пішов на прапорці трансферного вікна. Було дуже важко працевлаштуватись. Я їздив на перегляд до грецького ОФІ, але їм потрібен був гравець іншого плану. А вже взимку я поїхав до московського «Динамо», яке очолював Віктор Прокопенко — Великий тренер і Велика людина. Він мене запросив на збори, за підсумками яких став виступати у Москві.  

— Що тебе спонукало повернутись до України?
— У першу чергу, я мріяв про збірну. Коли я був гравцем «Шинника», я викликався до збірної України. І навіть провів два товариські матчі з Лівією та Македонією. Тоді я був у чудовій формі. Але згодом у мене виникли розбіжності з тренером «Шинника», я втратив місце у складі. Але ж мені треба було грати, адже я мріяв потрапити на чемпіонат світу. Тим паче, що Олег Блохін мені тоді дав зрозуміти, якщо я гратиму в клубі, то можу зіграти на Мундіалі. Незабаром я отримав пропозицію від «Чорноморця», з яким працював Семен Альтман, асистент Олега Блохіна в збірній. Ця пропозиція мене повністю влаштувала. Я розумів, що, граючи за «Чорноморець», я зможу потрапити до збірної. Але, як виявилось, я дуже помилявся…


ФК Чорноморець

— Цікаво, що зі своєю ж першою командою — «Чорноморцем» — ти виграв бронзові медалі національного чемпіонату. У чому була сила того «Чорноморця»?
— Так, ми чудово грали. У нас була класна команда. Так би мовити, ми були чемпіонами України серед тих команд, хто був нижче «Шахтаря» і «Динамо». Тому що шансів на перше та друге місця шансів не було ні в кого, окрім «Шахтаря» та «Динамо». Попри це, Семен Альтман не забажав брати своїх підопічних по клубу до збірної…

— Ходили чутки, що в «Чорноморці» були затримки по зарплаті. З тобою повністю розрахувались?
— Насправді, в Одесі тоді мало з ким розрахувались. Там поступали дуже негарно. Наприклад, коли я підписував контракт, мені пообіцяли квартиру. На кшталт підйомних: «Якщо ти гратимеш за нас три роки, ти отримаєш квартиру». Я повертаюсь з оренди, запитую, де моя квартира, на що мені відповідають: «Вона вже продана».  Я намагаюсь парирувати: «Я буду судитись, бо в мене є документи». А мені у відповідь: «Так, ти можеш судитись. Але тоді ми на тебе поставимо такий цінник, що ти нікуди не перейдеш…» Тоді я ухвалив рішення залишити квартиру клубові й піти з команди в статусі вільного агента. Правда, з часом клуб всі борги виплатив. Тож я не маю жодних претензій до «Чорноморця».

— Ще одна важлива віха твоєї кар’єри — сімферопольська «Таврія», що ти з нею виграв Кубок України. Що стало вирішальним фактором у фіналі з донецьким «Металургом»?
— Ми забили два швидких м’ячі, чим застали зненацька суперника… У нас була хороша команда, яку створив Сергій Пучков. Так, ми на своєму шляху до фіналу не зустріли ані «Динамо», ані «Шахтар», але це не применшує заслуг «Таврії» у цьому турнірі. Такі тріумфи — пам’ять на все життя.

— Нещодавно ти став директором ДЮСШ «Переможець». Розкажи, як відбулось твоє призначення?
— Я дізнався, що звільнилось місце директора цієї ДЮСШ, та, спробувавши себе в різних футбольних іпостасях, вирішив зробити хорошу справу для дітлахів, збудувати класну базу для тренувань, зробити цей процес яскравішим. Тому я подав заявку на участь в конкурсі, який успішно пройшов. 

— Так співпало, що з твоїм приходом до керма «Переможця» на базі цієї школи з’явилась команда «Соккер-ю23», що виступає в чемпіонаті Києва з пляжного футболу. Ти вже бував на матчах цієї команди в столичному турнірі?
— Так, мене запрошував Сергій Харченко, директор «Міста Спорту», відвідати ці поєдинки. Зараз я знайомлюсь з усіма справами ДЮСШ «Переможець». Намагаюсь якомога більше приділяти уваги пляжним видам спорту.

— А де відбуваються тренування з пляжного футболу?
— На території «Міста Спорту», що в Гідропарку.

— А скільки загалом дітлахів займаються в «Переможці»?
— Приблизно, чотириста п’ятдесят дітей. Найближчим часом плануємо відкрити відділення пляжного волейболу в ДЮСШ «Переможець».

Павло ДОБРЯНСЬКИЙ, спеціально для Sport.ua

Підписуйся на наш канал в Telegram і дізнавайся всі найсвіжіші новини раніше за всіх!

Юрій Штембєрг, Sport.ua

(7 голосів)

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl + Enter.

Новини партнерiв
Коментарі
    Коментарі відсутні. Ви можете стати першим.
    Коментарі відсутні. Ви можете стати першим.
Ви не авторизовані.
Якщо ви хочете залишати коментарі, будь ласка, авторизуйтесь.
Якщо ви не маєте облікового запису, ви повинні зареєструватися.
Продовжуючи переглядати SPORT.UA, Ви підтверджуєте, що ознайомилися з Політикою конфіденційності