ЖИТНИК: «Грав за Росію, але Україна і Київ завжди будуть найріднішими»

У другій частині інтерв’ю Sport.ua легендарний український хокеїст розповів про два програних фінали кубка Стенлі, пояснив, чому виступав за російську, а не українську збірну й назвав найперспективніших, з його точки зору, гравців сучасного київського «Сокола».

Перша частина інтерв’ю з Олексієм Житником - «Ґрецкі в роздягальні говорив тихо, щоб всі прислухалися»

«Ми вели у другому матчі фінальної серії, але судді вирішили зробити заміри ключки»

— Олексію, в першому ж сезоні в НХЛ ви зупинилися за крок від перемоги в Кубку Стенлі. Виходить, у 20-річному віці ви могли виграти практично все, чим багатий світовий хокей. Але не склалося – фінальну серію «Монреалю» «Лос-Анджелес» програв.
— А ще я міг стати першим вихідцем з СССР, який брав до рук Кубок Стенлі. Проте тоді я не думав ні про історичну складову, ні про те, що шанс поборотися за Кубок знову мені випаде ще лише раз і ним теж не скористаюся. Можу лишень сказати, що у 1999-му, коли грали у фіналі з «Баффало» проти «Далласа», я цінував цю нагоду більше. У дебютному сезоні сходження здавалося красивою пригодою. Тому після поразки у фіналі вирішив, що наступного року потрапимо туди знову і вже переможемо. Але так не буває.

Досі певен, що ми мали всі шанси на перемогу в серії з «Монреалем». Перший матч на виїзді ми виграли, а в другому вели 2:1, коли за лічені хвилини до завершення основного часу судді вирішили зробити заміри і помітили завеликий загин ключки Максорлі. Нас покарали двома хвилинами штрафу. Суперники більшість реалізували, а в овертаймі вирвали перемогу. Рахунок у серії вирівнявся, а наступних три матчі ми програли. Причому обидві домашніх гри теж програли в овертаймах. «Канадієнс» у тому плей-оф взагалі щастило. Хоча команда в них, звісно, була дуже сильна, з відмінним воротарем Патріком Руа, з Джоном Леклером.

— Як так вийшло, що в наступному сезоні фіналіст Кубка Стенлі, з тими ж тренером і гравцями, з великим Ґрецкі у складі взагалі не вийшов у плей-оф?
— Так вийшло. Забракло, здається, чотирьох очок. У нас тоді команда була вікова, більшості хлопців – помітно за 30. Може, не розрахували сил. Але на те й НХЛ. Там втриматися два сезони на одному рівні дуже складно. А такі команди як «Піттсбурґ», «Детройт» чи «Чікаґо», які за останніх 30 років повигравали Кубок Стенлі по два рази поспіль, можна назвати великими. Зараз чемпіонат став ще непередбачуванішим. І виною цьому не стільки ситуація з пандемією, скільки правило вільних агентів. Я такий статус отримав у 32 роки. Зараз хокеїсти стають вільними агентами і можуть обирати команду на піку кар’єри, в 28.

— Навряд чи це справедливо.
— Не знаю. В лізі вважають, що до 28 років для клубу володіти правами на гравця достатньо. Для хокеїстів це позитив. У мене ж виходило, що з 29-ти впродовж трьох років я продовжував контракт з «Баффало» на рік. Кожному перепідписанню передували тривалі перемовини. Пропонував керівникам обміняти мене, раз не підходжу. Але ті обмінювати не поспішали, проте й платити хотіли менше. При цьому не встигав підготуватися, бо пропускав три підготовчих табори поспіль, іноді – старт сезону. Нині такої проблеми перед гравцями немає.

«Після двох-трьох поразок Ґашек міг не заснути до п’ятої-шостої ранку»

— За «Сейбрз» ви відіграли десять сезонів і, можна сказати, застали розквіт команди, яку асоціювали найперше з легендарним чеським воротарем Домініком Ґашеком.
— До нас «Сейбрз» не потрапляли у фінал Кубка Стенлі 24 роки, а єдиний фінал у 1975-му програли. На тлі «Баффало Біллз», який чотири рази поспіль потрапляв у Супербоул, тобто боровся за головний трофей американського футболу і кожен раз програвав, досягнення хокеїстів виглядали скромно. Від нас із далеко не видатною за іменами командою і середнім бюджетом теж ніхто див не очікував. Із суперзірок у нашому складі, крім Ґашека, був ще тільки Пет Лафонтен. Але й той через струс мозку пропустив цілий сезон, а в 1997-му взагалі перейшов у «Нью-Йорк Рейнджерс». Тому змушений погодитися, що наше «Баффало» знали найперше завдяки Домінатору.

— Він чимось відрізнявся від інших воротарів?
— Та наче й нічим. Звичайна людина. Знаю його добре, бо впродовж чотирьох років ми ділили на виїздах готельні номери. Але Домінік шість разів здобував «Везіна Трофі» найкращому воротареві сезону в НХЛ, у 1998-му допоміг Чехії виграти олімпійське золото, причому від американців у чвертьфіналі і канадців у півфіналі пропустив по одній шайбі, Канаду обіграв у серії булітів, а в фіналі здійснив «шат-аут» у матчі з росіянами. Думаю, без Ґашека усім цим суперникам чехи програли б.

Домінік сильний найперше тим, що він хоче перемогти завжди, у що б не грав. Навіть коли ми в номері грали у шахи чи карти. Ґашек завжди був сконцентрованим і азартним. Про хокей годі й говорити. Ми знали, що ведучи 3:1 з Домініком у воротах, перемоги вже не віддамо. Треба було бачити, як він працював на тренуваннях. Коли команда відпрацювала, Ґашек залишав із собою молодих, кидав на лід ключку і говорив: «Кидаємо верхом, буду відбивати головою». Домінік звик працювати багато. Команда в нас була робочою, за кількістю кидків ми поступалися суперникам у більшості матчів. Тому в тих 55-60-ти матчах регулярного чемпіонату плюс поєдинки плей-оф Домінік мав дуже багато роботи. Не кажу, що Ґашек нас постійно витягував, але що був стержнем команди – безсумнівно. При цьому коли траплялися серії з двох-трьох поразок, Домінік міг не заснути до п’ятої-шостої ранку.

— У плей-оф «Баффало» з вами у складі два сезони поспіль програвав «Філадельфії».
— «Флаєрз» тоді постійно називали фаворитами Кубка Стенлі. Усі лише гадали, в якому році це станеться. Ми ж, навпаки, завжди входили у плей-оф у статусі андердоґів. Але неприємних андердоґів. Нас усі боялися. У «Філадельфії» тоді виблискував Legion of Doom («Легіон смерті») Джон Леклер – Ерік Ліндрос – Мікаель Ренберґ. Усі хлопці – під 110 кг ваги, біжать, кидають, кожен забивав у межах 50 шайб за сезон. По людях то була могутня команда, але трофею здобути вони не змогли. Ми «Філадельфії» двічі програли. Але в 1998-му, після Олімпіади, змогли перекрити згадувану лінію і виграли серію 4:0. Я тоді грав у парі з чехом Ріхардом Шмегликом. Ми років сім разом провели в одному дуеті. Нас саме проти Леклера, Ліндроса і Ренберґа випускали. З нами виходив Майк Пека, здатний відіграти в обороні нападник силового плану, який вмів відпрацювати на вкиданнях і у меншості. Ось нам вдалося знайти ключики, як закрити провідну ланку «Флаєрз». І, звісно, відмінно зіграв Домінік.

— Тоді виглядало, що олімпійський кураж Ґашека не минає. Але в півфіналі «Баффало» поступився «Вашингтону».
— Можна сказати, що грали дві європейських команди. У тому розумінні, що що в нашому складі, що у «Кепіталз» тоді виступало багато європейських хокеїстів. У нас 10-11 європейців було постійно. Я ще впродовж двох місяців встиг пограти за «Сейбрз» поряд із Алєксандром Могильним. То коли мене в 1995-му обміняли із «Лос-Анджелеса» у «Баффало». Ми тоді грали в плей-оф, а в наступному році Алекс перейшов у «Ванкувер». Потім склад змінювався, але нові фіни, чехи, шведи, росіяни з’являлися постійно. Але «Вашингтон» не відставав. У воротах в них грав німець Олаф Кольціґ, у полі – фін Еса Тікканен, росіянин Андрєй Ніколішин, словаки Петр Бондра і Ріхард Зеднік.

«Галл забив з порушенням, але поки його помітили, «Далласу» вручили Кубок Стенлі»

— Тож друга нагода здобути Кубок Стенлі вам випала у 1999-му, коли «Сейбрз» у фіналі поступився іншій захисній команді – «Далласу».
— У тому плей-оф ми теж були андердоґами. Найперше напередодні півфінальної серії проти «Бостон Брюїнз», у складі яких тоді виділялися воротар Рей Бурк і нападник Кем Ніллі. Але гра у плей-оф відрізняється від регулярки кардинально. Налаштовуєшся, що треба виграти чотири матчі. І чим швидше, тим краще. У таких матчах іноді на провідні ролі виходять гравці, які весь сезон перебували в затінку. Як в нас у 1998-му Метью Барнебі. Хороший хлопець, який міг забити, міг побитися та зірковим ніколи не був. Проте тоді він закинув у плей-оф стільки ж, скільки за весь регулярний чемпіонат – сім шайб. Або візьміть нашого Руслана Федотенка, який у 2004-му в останньому матчі фіналу закинув обидві шайби і приніс «Тампі-Бей» Кубок Стенлі. А до того ж у нього була далеко не видатна статистика. В плей-оф люди іноді розкриваються зовсім по-іншому. І записують свої імена в історію.

А «Даллас», якому ми програли в фіналі, був не таким уже й закритим. Майк Модано, Бретт Галл, Сєрґєй Зубов, Джо Ньювендайк – це видатні хокеїсти. Там було кому атакувати.

— Проте, як прийнято говорити серед людей, які грають у букмекерських конторах, той «Даллас» зазвичай грав на тотал «менше».
— То була грамотна команда, яка дуже вміло реалізовувала більшість. Ми знали, що проти «Далласа» ліпше не вилучатися. А ще в них був сильний воротар Ед Белфор. Крім того, раніше були трохи інші правила. То зараз ледь зачепиш суперника – фол. У ті часи іноді на тебе «надягали такі піджаки», що неможливо було порухатися. Ключками оборонці на п’ятаку теж працювали активно – гомілкостопи і руки відсушували. Хокей тоді був бруднуватий.

Але загалом наша серія з «Далласом» вийшла рівною. Долю заключного, шостого матчу вирішив суперечливий гол Бретта Галла в овертаймі, який рефері не мав зараховувати. Тоді ввели нове правило – ковзан не може заходити у межі воротарського майданчика навіть на сантиметр. Перейшов лінію – взяття воріт відміняється. Галл це правило порушив, але відео переглядом судді тоді не користувалися. В залі відразу почалися овації, організатори вистелили червону доріжку, витягли Кубок Стенлі, Ґері Бетмен вийшов на лід. А ми в роздягальні подивилися повтор. Звісно, ніхто відмотувати гру назад не став.

Той самий гол Бретта Галла

— Кінцем епохи для того «Баффало» став 2001 рік, коли команду залишив Домінік Ґашек.
— У «Сейбрз» тоді змінився власник – колишній президент клубу Джон Ріґас мав проблеми, а його сини взагалі потрапили до в’язниці. Домінік був незадоволений, що нове керівництво не хоче купувати хороших гравців, хоча після фіналу-1999 нам обіцяли і підсилення, і підвищення заплат. Ні того, ні іншого врешті не сталося. Тому Ґашек і пішов. За ним в «Айлендерс» перебрався Майк Пека. Замість них не підписали нікого. Я протримався в Баффало аж до локауту-2004. Хоча то вже були інші емоції. Не було результату, та ще й мені заважали травми – одного разу навіть ламав ключицю. Без Ґашека жодного разу в плей-оф ми не потрапили. Через те перехід у «Нью-Йорк Айлендерс» сприйняв з надією.

«У 38 зрозумів, що час йти з хокею»

— Локаут ви провели в казанському «Ак Барсі», «команді мрії» за російськими мірками. Але стати там чемпіоном на диво не змогли.
— Ми тоді зволікали з європейськими варіантами до останнього, сподіваючись, що профспілка зможе знайти з лігою компромісний варіант. Але не вийшло і відмовлятися від пропозиції «Ак Барсу» було б тупо. Тим паче, що команда зібралася дуже цікава. Зокрема грав тоді в Казані новоспечений володар Кубка Стенлі у складі «Тампи-Бей» Венсан Лекавальє. Весь захист команди і майже весь напад складався з гравців НХЛ.

— І як така команда могла програти в стартовому раунді плей-оф ярославському «Локомотиву»?
— У нас тоді зламався основний воротар Коля Хабібуллін. Крім того, суперники на нас тоді налаштувалися дуже добре, зіграли суворо в обороні. Нас в’язали і дали вкрай мало нагод відзначитися. Мабуть, ми теж винні, що трохи недооцінили суперника. Не дивно, адже в регулярному чемпіонаті ми виглядали дуже переконливо. Мушу сказати, що попри невдачу керівництво «Ак Барсу» перед гравцями розрахувалося в повному об’ємі. Хоча керівництво не приховувало невдоволення.

— В «Айлендерсі» після завершення локдауну для вас теж усе склалося не так, як хотілося б.
— Для мене особисто сезон завершився достроково. В 65-й грі зламав ногу. Оскільки ж команда в плей-оф не потрапила. В міжсезоння в нас змінився тренер. Ми виглядали сильніше, але в ході чемпіонату мене обміняли в «Філадельфію». Команда в плей-оф потрапила, але ще до завершення регулярки я опинився в «Атланті», з якою теж вийшли в плей-оф. Я в складі трьох команд набрав 39 очок, грав у середньому по 25-27 хвилин, виходив у більшості і меншості. Іншими словами, індивідуальна статистика виглядала пристойно.

— Проте наступний сезон виявився для вас за океаном останнім.
— В «Атланті» на початку сезону змінився тренер. Боб Гартлі пішов, а Дон Водделл мені вже не надто довіряв. Останніх 15 матчів взагалі не грав. Після того ж, як команда не вийшла в плей-оф, вирішив, що в 36 пора кар’єру в НХЛ завершувати. Мене не цікавила роль оборонця третьої пари чи взагалі запасного. Хотілося ще пограти. Сили були, тому влітку 2008-го прийняв пропозицію московського «Динамо». І затримався в команді на два сезоні. Поки у 38 не зрозумів, що час йти з хокею. Розумів, що грати на колишній швидкості вже не можу.

— Наскільки болісним був для вас перехід від спортивного життя до звичного для звичайної людини побуту?
— Загалом, пережив той період спокійно. Повернувся у США, щоб виховувати дітей, які тоді перебували у тінейджерському віці і потребували батьківської опіки. У той час мені бракувало не стільки хокею, скільки постійних роз’їздів, життя в готелях. Було незвично прокидатися вранці з розумінням, що нікуди йти не треба. Сьогодні, завтра і післязавтра. Але звик, а в 2012 році приїздив в Україну, щоб вести авторську програму «Своя гра» на телеканалі «Хокей». Як телевізійник, навіть з’їздив на чемпіонат світу в Фінляндію. А паралельно відновив тренування і почав виступати у Києві в Нічній лізі. Хоча за перших роки два після завершення кар’єри набрав кілограмів 15-20. Тепер скинув вагу до звичних для себе в роки гравецької кар’єри 105-107 кг. 

«Ми з Зубком не спілкуємося і в нас різні погляди на хокей»

— Торік у грудні ви намагалися подати кандидатуру на посаду президента Федерації хокею України. Під час передвиборчих колізій вам найперше дорікали тим, що після розпаду СССР виступали за збірну РФ, а не України.
— У нас завжди так – якщо немає за що вчепитися, приплітають мову або політику. Але навіть якщо б я хотів виступати за Україну, в мене б у 90-ті роки це не вийшло, бо наша національна команда виступала в нижчих дивізіонах чемпіонату світу, матчі яких відбувалися тоді, коли в НХЛ тривав регулярний сезон. Потім, коли збірна України вийшла в елітний ешелон, мусив обирати – грати за Росію (куди я теж з огляду на завантаженість за океаном потрапляв не завжди) чи відбувати чотирирічний карантин, сподіваючись у 32-33 зіграти за Україну. Я обрав перший варіант. При цьому своїх коренів не забував і в Матчах всіх зірок НХЛ грав з українським прапорцем на светрі. Комусь у Росії це теж не подобалося. Але мене це не цікавило. Як відомо, людина в своєму житті не може обрати лише Батьківщину і батьків. Для мене Україна і Київ завжди будуть найріднішими.

— До участі у виборах ви допущені не були й тепер, виходить, зосередилися найперше на київському «Соколі», в якому обіймаєте посаду президента.
— Переконаний, що Федерація хокею України не допустила мене до виборів безпідставно. В своєму недавньому інтерв’ю новообраний очільник ФХУ Георгій Зубко сказав, що спілкується зі мною і що в нас однакові погляди на хокей. Так ось, це трохи не так. Ми не спілкуємося і в нас різні погляди на хокей.

Але відроджувати гру треба. Якщо у 2012-му, коли чимало гравців мого покоління ще виступали, залишався осторонь, то нині, в ситуації, коли Вася Бобровников, Костя Касянчук, Юра Гунько, Сашко Матвійчук, Костя Сімчук, Олег Шафаренко завершили кар’єри, а на їхнє місце не підготували нікого, байдужим зоставатися важко. Збірна скотилася в третій дивізіон чемпіонату світу і посідає там останні місця, на весь Київ є дві з половиною ковзанки, спорткомплекс «Авангард» не можуть відновити понад десятиліття. Треба щось робити. Спершу посприяв Сімчуку, Славі Завальнюку і Владові Сірику в розвитку дитячо-юнацької школи «Сокіл». Ми не маємо постійної дислокації, постійно переїжджаємо на різні ковзанки, але ДЮСШ функціонує.  

Поряд з тим, задумали заявити молодіжну команду «Сокола» в чемпіонаті України. То ідея не стільки моя, скільки Сімчука, Сірика і Завальнюка, але спільними зусиллями ми її втілили. Нам посприяла київська мерія, вдалося залучити приватних інвесторів. З урахуванням пандемії ми до останнього не знали, чи вдасться заявитися, але завершилося все виходом «Сокола» у фінал Української хокейної ліги. В ході сезону з’явилося фінансування для того, щоб підсилитися досвідченішими хокеїстами. Треба віддати належне головному тренерові Олегові Шафаренку. Він провів величезну роботу, щоб наша команда змогла конкурувати з «Кременчуком», «Донбасом», херсонським «Дніпром». Від нас ніхто не очікував перемоги над «Кременчуком» у півфіналі, а ми виграли серію всуху, 4:0. Так, «Донбас» поки сильніший, але для першого сезону ми відіграли дуже непогано. То за умови, що попередній чемпіонат України був, з моєї точки зору, найсильнішим в історії.  

Олексій Житник, Олег Шафаренко і Костянтин Сімчук

— Турнір критикують через велику кількість легіонерів. На ваш погляд, молоді українські хокеїсти в цих умовах прогресують?
— У нас немає іншого виходу, крім як запрошувати іноземців. 160-170 українських гравців хорошого рівня не наберемо. Робити лігу молодіжною теж не вихід, бо молоді хлопці стрімкіше прогресують у конкуренції з досвідченими хокеїстами, за плечима яких роки кар’єри на високому рівні. Звісно, прогрес помітний. Говоритиму найперше про гравців «Сокола». Скажімо, про 17-річного оборонця Артура Чолача. Хлопець ще виступає в масці, але вже демонструє, що може виступати на хорошому рівні. Він добре бачить гру. Чи взяти Фелікса Морозова, який у минулому сезоні був капітаном «Сокола». У нього є сила, техніка, але трохи бракує відчуття на гол. Фелікс наче й демонструє непогану результативність, але може забивати більше. Загалом хлопців, у яких є потенціал, чимало. Але їм треба грати у конкурентному середовищі, а не зупинятися. Тоді буде й прогрес.