Олексій ЖИТНИК: Ґрецкі в роздягальні говорив тихо, щоб всі прислухалися

В роки гравецької кар’єри він мав прізвисько «Слон». Олексієві Житнику воно підходить в усіх розуміннях. Бо ж і на ногах стоїть дуже міцно, і морально стійким був з юних років – у 19-річному віці Олексій став олімпійським чемпіоном, а через рік в одній команді з великим Вейном Ґрецкі грав у фіналі Кубка Стенлі.

У інтерв’ю Sport.ua Житник згадав про татові щитки з поролоновими вставками, реверанс для «Сокола» перед переходом в НХЛ, Тихонова, Ґрецкі й Ґашека, а також назвав найперспективніших сучасних хокеїстів України.

«На коронавірус перехворів торік. Думав, що то грип»

— Олексію, тривалий час ви живете на два міста, розташовані одне від одного на відстані семи з половиною тисяч кілометрів. А ще начебто регулярно відвідуєте Росію. Не важко?
— Виходу немає. У мене діти в США. Раніше взагалі перебував в Америці на рік місяців вісім, а решту часу тут, У Києві. Тепер діти виросли і все трохи змінилося. Донька Аліна цьогоріч закінчує університет. Вона живе в Маямі. Син Максим – у Нью-Йорку, раніше трохи грав у реґбі, виступав за університетську команду. Але, завершивши навчання, тренується мало. Макс збирався грати в регбі на любительському рівні, але через пандемію змушений свої плани відтермінувати. Підтримує форму самостійно, відвідує спортзал. Син уже мав роботу, але через коронавірусну кризу останні півроку залишається безробітним. З літа начебто має працевлаштуватися знову. На щастя, щеплення в Нью-Йорку проводиться доволі інтенсивно, а тому криза невдовзі має залишитися позаду. Я, звісно, дітям намагаюся допомагати, але зараз вони вже більше залежать самі від себе. Живуть вони окремо, з друзями.

Тож тепер вісім-дев’ять місяців живу в Києві. Приміром, за минулий рік був у Нью-Йорку приблизно місяць, у грудні. Звісно, втрутилася пандемія. За інших обставин, можливо, їздив би до дітей частіше. Але загалом в Україні мені зараз комфортніше. Почуваюся тут потрібнішим. У Росії ж востаннє був дуже давно. Сім чи вісім років тому. Ще до всіх подій.

— Ваші діти в побуті уже вочевидь англомовні. А з батьками як спілкуються?
— В основному все ж російською, хоча іноді переходять на англійську. Між собою Максим і Аліна уже говорять лише англійською. Я ж намагаюся писати дітям навіть українською мовою. Щоб не забували свого. Раніше діти регулярно приїздили до Києва, приблизно по три місяці жили з родичами на заміській дачі. Нині у них своє життя, але російською все ж спілкуються практично без акценту.

— Наскільки мені відомо, ви особисто вважаєте себе стійким до коронавірусної інфекції.
— Давайте постукаємо по дереву. Мені здається, що перехворів на Covid-19 торік у березні. Мене тоді дві чи три ночі сильно ковбасило, трималася температура під 40. Тоді інфекція лише починала поширюватися і в нас про неї майже нічого не знали. Я думав, що то грип. Напередодні гостювали з дружиною у доньки в Іспанії. Саме тоді, коли там і в Італії розпочинався спалах пандемії. Тож вийшло, що днів п’ять похворів, а вже через тиждень відновив тренування. Вважаю, що людина має підтримувати імунітет постійно. Не можна з’їсти за раз кілограм часнику і думати, що організм стійкий до вірусів. Імунітет треба підтримувати щоденно – правильним харчуванням, здоровим способом життя.

Я постійно граю з друзями в хокей, раз на тиждень збираємося з друзями за більярдним столом, регулярно ходимо з друзями в лазню, щоб не застигали мізки, граємо в покер. Крім того, п’ю корисні чаї та йогурти, які створюють у шлунку правильну мікрофлору. Більшість моїх друзів і рідних Covid-19 вже перенесли. То і дружина, яка здавала позитивний тест, і донька, яка навіть встигла кілька тижнів тому провакцинуватися. При цьому я з дружиною в той час знаходився вдома і залишався здоровим. Так само як точно знаю, що мав контакти з хворими на коронавірус, але, на щастя, сам вірусу не підхопив.

«Богданов довіряв мені відразу»

— Та ви й протягом ігрової кар’єри, яка тривала два десятиліття, випадали через травми вкрай рідко. Обравши свого часу хокей, Ви влучили в яблучко. Але чому саме ця гра? Адже коли ви у кінці 70-х починали заняття спортом, «Сокіл» ще не вважався в СССР грізною силою, а в Києві популярним було найперше футбольне «Динамо»…
— Усе вийшло банально. На десять років старша сестра Ганна займалася тенісом і тренувалася на кортах вгорі над Республіканським стадіоном, тобто на заняття ходила повз ковзанку «Крижинка». То Аня запропонувала віддати нас, братів-двійнят у якусь секцію на кризі. Щоб не рознесли квартири. До хокею я навіть встиг позайматися фігурним катанням і боротьбою. А у дворі, звісно, влітку постійно бігали за м’ячем, а взимку – за шайбою. Тоді ж захоплень не було. Телебачення складалося з двох з половиною телеканалів, ґаджетів теж не було.

— Достатньо проаналізувати склад «Сокола» чи «Динамо», починаючи з 1963 року, щоб зрозуміти, що до другої половини 80-х років за команду грали здебільшого вихованці російського хокею. І лише ближче до розпаду СССР місцевих вихованців у команді стало більше.
— То зрозуміло, бо в Росії канадський хокей почали розвивати раніше. І тоді це була одна країна. Коли росіяни починали грати, в Києві відкритих ковзанок практично не було. З’являлися лише поступово. Той же спорткомплекс «Авангард» з’явився лише в 1970-му. А щоб виховати хокеїста серйозного рівня, потрібно десять років. Ось до кінця 80-х 16-17-річні вихованці київської школи поступово почали підбиратися до основи «Сокола». І то за умови, що в ДЮСШ «Крижинка» та «Сокіл» у ті роки був не набір, як зараз, а відбір. Тренери обирали 20-30 найкращих на їхній погляд з-поміж 200-300 охочих займатися хокеєм. Нині спорт перестав бути пріоритетом серед батьків. На жаль.

— На ваш вибір вплинула думка батька чи матері?
— Мій тато років до 70-ти бігав у футбол на верхньому полі Республіканського стадіону, а в молодості довго виступав спершу за студентські, а потім за любительські команди Києва. Хокей батько просто дивився. Я жив на Печерську, до ковзанки «Крижинка» добирався через три зупинки на тролейбусі. Тато допомагав мені робити форму. Тоді не було нагоди купувати екіпірування так, як зараз, тому титанові щитки з поролоновими вставками шукали самі. Також діставали «беушні» рукавиці, клеєні ключки. Нормальний шолом Joffa, котрий дійсно захищав голову, батько купив мені, коли був, здається, 12-річним. Так само дефіцитними і в основному вже ношеними були ковзани. Щоб придбати їх, довелося користатися зв’язками мого тренера Валерія Голдобіна. Іншими словами, тато заохочував моє захоплення хокеєм, але не говорив, чим треба займатися.

Олексій Житник із батьками

— Зізнайтеся, чого було більше – страху чи захоплення – коли вперше потренувалися з такими легендарними гравцями «Сокола», як Юрій Шундров, Сергій Горбушин, Андрій Овчинников, Раміль Юлдашев, Олег Ісламов, Анатолій Степанищев?
— Перехід був плавним, бо наші дитячі команди завжди тренувалися перед заняттями першої команди чи після них. Відповідно ми бачили старших хлопців, а вони знали нас. Також практично не пропускав, якщо був у Києві, матчів «Сокола» у Палаці спорту. Тобто перед тим, як потрапити у 17 років в основну обойму, я вже знав, чого чекати і хто є хто. До того ж тренер Анатолій Богданов, який був вельми жорстким і вимогливим, мені з самого початку довіряв. Я розумів, що раз є такий шанс, ним треба користатися. Тим паче, що паралельно я їздив до лав молодіжної збірної СССР, з якою став другим на молодіжному чемпіонаті світу. В Саскатуні у 1991-му ми програли лише канадцям, за яких виступали здебільшого гравці, задрафтовані в НХЛ. Я мав уяву, до чого треба прагнути. Крім того, в 1990-му вперше зіграв за першу збірну СССР на Іграх доброї волі в Сіетлі.

«Тихонов любив, щоб його установку виконували суворо і не вітав імпровізації»

— У «Соколі» ви дуже швидко почали грати в першій парі оборонців з досвідченим Валерієм Ширяєвим.
— Кажу ж, що Богданов мені довіряв. Якось так виходило, що я відразу був поряд з найдосвідченішими хокеїстами. Скажімо, попервах жив на базі в Пущі-Водиці з Горбушиним. Сергій – дуже стримана, спокійна людина. Перед тим як поїхати грати у Францію, він мені дуже допоміг. А з Валерою, звісно, грати одне задоволення. Хоча не скажу, що ми постійно виходили в одній парі. Іноді мене ставили в дуеті з Овчинниковим, який був універсалом і міг зіграти й у нападі. Також виходив у парі з Сергієм Лубніним чи кремезним латвійцем Дмітрійсом Зінов’євсовим. Зі всіма пограв і зі всіма було по-своєму цікаво. Причому для мене не було принципово – лівим чи правим оборонцем грати.

— Легендарний капітан футбольного «Динамо» Олег Лужний якось обурювався, мовляв, яка різниця – лівого центрального чи правого центрального захисника грати.
— Отож. Якщо ти сильний гравець, то такі дрібниці не будуть для тебе проблемою. Я іноді міг побігати й у нападі, головне, щоб довіряли місце у складі. Довірою тренера треба дорожити, а не ставити вимоги, де тобі грається комфортніше.

І ми ж грали справді сильно. Особливо показовими були виставкові матчі з клубами НХЛ – «Калґарі Флеймз» і «Міннесотою Старс». Останніх ми перемогли 5:0. Пам’ятаю емоції в людей, які тоді заповнили Палац спорту. Та на нас тоді постійно збиралися повні трибуни – і в Палаці, і в не такому місткому «Авангарді», де провів 11 років кар’єри.

Об’єднана команда під керівництвом Тихонова виграла олімпійське золото Альбервілля-1992

— У московський ЦСКА восени 1991-го переходили, щоб мати більше шансів потрапити до складу збірної на Олімпіаду?
— Ні. Просто там бачив більше перспектив. Я взагалі не розраховував, що мене візьмуть на Ігри. Там гравців без мене не бракувало. Але коли потрапив у ЦСКА, продовжив прогресувати. У 1992-му ми стали чемпіонами світу серед молоді, причому тих же канадців перемогли дуже впевнено – 7:2. Але навіть після того я намагався не думати про Ігри в Альбервіллі. Проходив усі збори і якби не потрапив у заявку, сприйняв би рішення Віктора Тихонова з розумінням. Проте, звісно, сильно зрадів, коли опинився у списку обраних. Віктор Васильович тоді зробив ставку на представників внутрішнього чемпіонату – взяв трійку нападників зі «Спартака», запросив представників московських «Динамо» і «Крильєв Совєтов», а з легіонерів були лише В’ячеслав Биков і Андрєй Хомутов, які на той момент виступали в Швейцарії.

— При цьому вас Тихонов на Олімпіаді випускав у «динамівській» ланці.
— Грав у парі з Дмітрієм Юшкевичем, а в нападі грали Льоша Жамнов, Алєксєй Ковальов і харків’янин Сергій Петренко. Чому так – не знаю. Тихонов бачив нас під час багатьох турнірів і вирішив, що таке поєднання буде найкращим. При цьому ми їхали в Альбервілль з розумінням, що друге місце буде провалом. Рішення Тихонова не обговорювалися і не коментувалися. Віктор Васильович на ту мить виграв у хокеї вже все, що можна було виграти, тому робив усе, що вважав правильним. То – надзвичайно суворий і вимогливий тренер. Мав з ним нормальні робочі стосунки і впродовж року виступів у складі ЦСКА, і до того, як приїздив до лав збірної з «Сокола».

Тихонов любив, щоб його установку виконували суворо і не вітав імпровізації. Навіть коли мова була про досвідчених гравців, а такі молоді, як я, собі самодіяльності й не дозволяли. Мав завдання – чітко відоборонятися, відібрати-віддати і змінитися. Підключення в атаку віталися лише тоді, коли не існувало ризику помилитися в обороні. Можливо, я був обмежений функціями, але такі закони гри в хокей. Є вимоги і їх треба дотримуватися. Раз ми стали олімпійськими чемпіонами, то рішення Тихонова були правильними.

— А ось ЦСКА, який завжди був фаворитом чемпіонатів СССР, в останньому «совєцькому» сезоні став другим, поступившись московському «Динамо». Чому?
— За два роки армійці тоді мали стільки кадрових втрат, від яких не оговталася б жодна команда. Спершу поїхали Биков з Хомутовим, потім за океан втекли Паша Буре і Сєрґєй Федоров. Та ще й Слава Козлов улітку потрапив в аварію і той чемпіонат пропустив. Фактично, команду Тихонов збирав з нуля. До всього нас тоді ще обманули, не виплативши заробленого. Тривалий час очікували заборгованого. У той час СССР вже розпався, а в травні 1992-го нам сказали: «Вибачте, нічого немає». При цьому ми боролися з «Динамо» до останнього. Показово також, що з тих складів ЦСКА і «Динамо» впродовж наступного року майже всі гравці поїхали в НХЛ і виступали там надійно протягом багатьох років.

«В Америці – капіталізм: граєш у хокей і отримуєш за це гроші»

— Ви, якщо не помиляюся, перед НХЛ встигли повернутися в «Сокіл».
— Так, прийняв пропозицію киян повернутися, уже коли був задрафтований. На той момент уже мав агента і міг поїхати й із Москви. Але хотів, щоб компенсацію за мене отримав «Сокіл». Тож повернувся. Прийняв присягу української армії, знову став гравцем київського клубу, а через лічені дні вилетів до Лос-Анджелеса. Агент домовився, щоб я підписав контракт за схемою 3+1 і «Сокіл» за мене отримав непогані кошти.

— Статус олімпійського чемпіона вплинув на ставлення до вас в НХЛ?
— Для них ні олімпійське золото, ні титул чемпіона світу нічого не означають. У НХЛ за гравцями слідкують за іншою динамікою. Їм важливо, що хокеїст з 15-ти років виступає за національну збірну, що регулярно брав участь у чемпіонатах світу різних вікових категорій. У лізі бачили, що збірна СССР зі мною у складі постійно обігрувала канадців, американців, шведів. Звісно, коли гравець у 19 входить до складу першої збірної, щось він вміє. Незалежно від того, виграв він щось із командою чи ні. Щоправда, обирати колишніх хокеїстів з СССР під першими номерами тоді ще побоювалися, бо не були впевнені, що ми приїдемо. Тому мене обрали 81-м. Втім, після скандального від’їзду Фетисова і Касатонова надалі люди в НХЛ уже переходили без дозволів Спорткомітету.

— Наскільки важко людині із СССР було адаптовуватися до життя в Америці ментально?
— А куди діватися? Свободи в НХЛ начебто більше, але й там сильно не розгуляєшся. Часу ні на що інше, крім хокею, не залишалося. 82 матчі за сезон, тренування, переїзди – треба постійно бути в формі. Якщо погано готовий – за спиною довга черга з конкурентів. Випасти з обойми легко, а повернутися складніше. Тут ми звикли, що нас годують і вкладають спати. В Америці волі більше, але при цьому роботу треба виконувати без заминок. Не виходить – система викидає. Ніхто ні з ким не панькається і не вговорює.

То в міжсезоння легше. Відіграв останній матч – пройшов медобстеження і до наступного сезону вільний. Готуйся, як хочеш – сам, з командами, взагалі не тренуйся. У порівнянні з совєцькою системою контраст разючий. У нас практично весь рік ми перебували на зборах. Коли отримував один вихідний за два тижні, почувався щасливим. В Америці ж – капіталізм у найширшому розумінні слова. Граєш у хокей і отримуєш за це гроші. Розумів, що виключно на пляжі влітку лежати не можу, але й вбиватися щодня на двох-трьох тренуваннях не треба. Як правило, у червні я відпочивав, а в липні-серпні тренувався двічі на день з «Соколом».  

Олексій Житник може похизуватися унікальним фотом із президентом США Рональдом Рейґаном

— Англійською бодай на базовому рівні після переїзду в США володіли?
— Ні. Але мені пощастило, що в Лос-Анджелесі тоді не було жодного російсько- чи україномовного хокеїста. Жив я з канадцями. Це – Роб Блейк, Дерил Сидор. До речі, Дерилова бабуся – українка. Вона, здається, англійською не розмовляла взагалі. Коли приїздив до них до Едмонтона в гості. Спілкувалися виключно українською. І стіл вони теж накривали наш. Горілка на ньому теж була. Проте з Сидором ми розмовляли англійською. Мені це допомагало, бо розумів, що мушу якомога швидше прижитися до того середовища. Перших три-чотири місяці через незнання англійської мені було важко, але десь після Нового року почав потихеньку звикати, на розмовному рівні англійську вже засвоїв. Принаймні, хлопці мене розуміли. Хто хотів. А хто не хотів, то якою б мовою ти не розмовляв, він не зрозуміє.

«В НХЛ відразу зрозумів, що треба набирати очки»

— У «Лос-Анджелесі» вам випала честь грати поряд із Вейном Ґрецкі. Сприймали його як когось особливого?
— Та я до останньої миті не міг повірити, що буду знаходитися з Вейном в одній роздягальні, грати в одній команді! Та не лише з ним. Ярі Куррі, Люк Робітайл, Пол Коффі для мене теж тоді були неабиякими авторитетами. Та й від розуміння, що житиму в місті, яке до того постійно бачив у фільмах, теж паморочилося в голові. Для мене це виглядало надто нереально. Та головне – потрапити туди. Я прилетів у Лос-Анджелес із татом, також попервах допомагав російськомовний агент Серж Левін.

А знайомство з Ґрецкі, звісно, запам’яталося. Влітку ми зібралися в таборі Лейк-Еррол-Гет біля Каліфорнії. Спершу з’їхалися молоді, а старші гравці приєдналися до нас через п’ять днів. Загалом в обоймі було гравців 60. Мені пощастило, що Ґрецкі тренувався в тій групі, що й я. Перед першим тренуванням він під’їхав до мене, привітався і сказав: «Welcome. Я Вейн Ґрецкі». «Я знаю, хто ви», - відповів. Мушу сказати, що Вейн – дуже спокійна, стримана людина. В роздягальні він говорив тихо, так, що всі мусили прислухатися. Ґрецкі не кричав ніколи, говорив коротко, але по суті. Власник клубу Брюс Макнел був Вейновим другом. Дружина Ґрецкі, голлівудська актриса Джанет Джонс мала звичку збирати у себе всіх неодружених гравців команди у себе вдома. Нас назбирувалося гравців сім-десять. Вейн створював навколо себе позитивну ауру.

— Та й навколо нього ауру створювали теж, раз Ґрецкі приїхав до Лос-Анджелеса з Едмонтона з Марті Максорлі, своїм багаторічним тіло охоронцем на льоду.
— Хороший хлопець, я з ним в один час навіть жив разом. Він старший від мене на дев’ять років, у всьому мені допомагав.

— Ґрецкі вирішував щось із точки зору тактики, поєднання гравців у ланках?
— Вейн перших пів сезону пропустив після того, як на старті чемпіонату Брент Саттер травмував його, штовхнувши у спину. А коли повернувся? Відкрито не керував, але певен, що до думки Ґрецкі прислухалися. У нас тоді був молодий тренер Баррі Мелроуз. Він досі працює коментатором на ESPN. Баррі був дуже амбіційним. Він трохи старший за Вейна, але, звісно, авторитет легендарного володаря чотирьох Кубків Стенлі і тренера-новачка не порівнювався. Втім, спільну мову вони знайшли. Від нас ніхто не очікував виходу в фінал, але ми змогли на шляху до фіналу перемогти «Ванкувер» і «Калґарі», які вважалися в протистоянні з нами фаворитами.

— Для вас було несподіванкою, що Мелроуз ставив вас як новачка у перших парах оборонців і довіряв грати в більшості?
— Загалом ні. Мене брали як оборонця атакувального плану. У мене був гарно поставлений кидок, міг віддати передачу.

— Зачекайте. У СССР ви результативністю не вражали. Приміром, у складі ЦСКА в 44-х матчах сезону-1991/1992 ви набрали всього дев’ять очок.
— У НХЛ специфіка хокею інша. Мені відразу сказали: «Є нагода – підключайся і кидай». Канадський хокей націлений на ворота і я відразу зрозумів, що треба набирати очки. То лише згодом почав у рівній мірі концентруватися і на обороні, і на атаці. Спершу прагнув діяти результативно. А в СССР прагнули забивати красиво, робити зайві передачі, зайві закати. В Америці все просто – є ворота і в них треба заштовхати шайбу. Та ще й матчів удвічі більше. Тому й набирав у перших двох сезонах більше, ніж по 50 очок. Та й грати мені Мелроуз давав багато – по 20-22 хвилини. В «Баффало» пізніше взагалі був на льоду по 25 хвилин щоматчу. Коли тренер довіряє, почуваєшся комфортно. Виходячи на лід менше 20-ти хвилин, відчував, що мені цього замало.

Другу частину інтерв’ю з Олексієм Житником читайте завтра

Іван ВЕРБИЦЬКИЙ