Топ-5 найпам’ятніших чемпіонських матчів Динамо

Яскравою перемогою над «Інгульцем» у матчі-скудетто київське «Динамо» засвідчило слушність своїх претензій на чемпіонський титул. Із цієї нагоди блогер Sport.ua Олексій пригадує найзнаковіші історичні матчі з тих, що принесли динамівцям золоті медалі.

«В этом всем футбольном мире лишь команды три-четыре конкуренты ваши вероятные…» – перероблена пісня на мотив «Ранкової гімнастики» Володимира Висоцького у виконанні артистів одного з київських театрів на черговому вшануванні чемпіонів країни київських динамівців у 1980-х спричинила бурхливу схвальну реакцію переповненого на такій урочистій події київського Палацу Спорту. Всіх слів пісні вже й не пригадую, та закінчення цієї строфи закарбувалося в пам’яті міцно: «Будьте нам еще 30-кратные…» Що ж, після чергової звитяги киян у національному чемпіонаті кількість їх чемпіонських титулів сягнула позначки «29», а до реалізації побажання-заклику з 1980-х залишився один крок. Протуберанці вболівальницької пам’яті нині вихоплюють із глибин, що називається, най-най-найемоційніші чемпіонські матчі киян.

1. 19.06.2001. «Динамо» (Київ) – «Дніпро» - 2:1 (0:0). Голи: Несмачний (84), Мелащенко (85) – Спєвак (49). 15 000 глядачів.

Безумовно, найяскравіший за емоціями динамівський матч-скудетто! Певно, десь у районі 80-ї хвилини навіть найпалкіша  динамівська торсида втратила вже віру в жадане чемпіонство. Однак наполегливість Андрія Несмачного та Олександра Мелащенка далася таки взнаки: два голи в самому епілозі матчу принесли свято на динамівську вулицю та розчарування (що в підсумку вилилося в заяви на кшталт «золоті медалі в нас вкрали») в табір донецького «Шахтаря». Ударні 80-ті хвилини – свого роду фірмовий знак киян – якнайяскравіше виявилися саме в цій надскладній грі. Це було останнє чемпіонство Валерія Васильовича Лобановського.

2. 07.12.1986. «Динамо» (Київ) – «Динамо» (Москва) – 2:1 (2:0). Голи: Рац (15), Бєланов (36, з пенальті) – Коливанов (56). 100 000 глядачів.

Казкове закінчення многотрудного сезону: в останній грі чемпіонату безпосередньо між собою з’ясовують стосунки пошукачі «золота». Киянам потрібна лише перемога, москвичів влаштує нічия. Напрочуд теплий грудень, гаряче дихання 100-тисячної арени, вишуканий футбол у виконанні справжніх майстрів цієї гри. Доля чемпіонства висіла на волосині (в першому таймі кращими були господарі, в після перерви вже активничали гості), однак Лобановський, на відміну від 1982 року, все ж таки переграв Малофєєва. А Київ поринув у шалений вир святкування!

3. 07.10.1990. «Динамо» (Київ) – ЦСКА (Москва) – 4:1 (1:1). Голи: Деркач (23, 53), Юран (52), Саленко (64, з пенальті) – Корнєєв (38). 42 500 глядачів.

Знову матч між основними претендентами на титул. Лобановський, розігнавши хід команди в тому чемпіонаті, вивів її на 1-ше місце, та надалі покинув колишній СРСР, поїхавши піднімати футбол в Об’єднаних Арабських Еміратах ще до закінчення передостаннього союзного сезону. Менше з тим, сила інерції була настільки потужною, що керована Анатолієм Пузачем команда катком пройшлася по суперниках, достроково ставши чемпіоном і довівши свою перевагу безпосередньо в матчі з головним конкурентом.

У 1990 р. якось одногодинно зменшився інтерес до футболу: відвідуваність матчів відчутно впала, «Союз незламний» хитався, соціалістичний лад оголював свою нездатність протистояти викликам, що стояли перед людством. Здавалося би, вирішальний чемпіонський матч, а аншлагу й близько немає. Щоправда, всередині стадіонної чаші складалося візуально враження, що глядачів на трибунах було більше за половину від номінальної місткості стадіону. Деякі тодішні медіа навіть проігнорували офіційну 42-тисячну цифру, дали в «компотах» зовсім іншу – 60 000 глядачів. А після гри вперше в Києві був чемпіонський салют (наставала нова ера святкувань!), найвідданіші фанати вибігли до своїх улюбленців і разом із ними пробігли коло пошани (як шкода, що цього атрибуту чемпіонства не було цьогоріч через порожні трибуни!), ну, а ті, що залишилися на трибунах, запалили традиційні газетні факели. Таким було останнє союзне чемпіонство киян. А «Советский спорт» відзначив цю подію заголовком українською: «Знову Київ краще за всіх!»

4. 10.05.2009. «Динамо» (Київ) – «Таврія» (Сімферополь) – 3:2 (0:1). Гіоане (55), Несмачний (75), Алієв (90+2) – Ідахор (3), Монахов (57). 12 000 глядачів.

Матч виявився несподівано складним для киян. Двічі відіграватися по ходу матчу-скудетто й зрештою домогтися вольової перемоги в самому епілозі гри – чим не сюжет для детективного твору! Андрій Несмачний засвідчив свою спеціалізацію на голах у чемпіонських матчах, а Олександр Алієв укотре продемонстрував неабиякий хист до пробиття штрафних. Власне, його удар уже в компенсований час і приніс киянам перемогу! Це – єдине українське чемпіонство Юрія Павловича Сьоміна. Стадіон радо вітав тріумфатора, а росіянин, відповідаючи на вітання вболівальників, ховав сумну посмішку – ймовірно, тоді він уже вирішив для себе, що покине столицю України й чудову, зіграну, з місцем в групі Ліги чемпіонів команду.

5. 17.10.1961. «Динамо» (Київ) – «Авангард» (Харків) – 0:0. 67 000 глядачів.

Не можна сказати, що ця гра була аж-аж-аж якою видовищною. Річ у тім, що ташкентський «Пахтакор» переміг прямого конкурента киян московське «Торпедо» ще до стартового свистка в столиці України, й кияни практично виходили на гру вже в ранзі чемпіонів. Не знали про це лише вболівальники, що заповнили вщерть (і навіть більш як!) Республіканський стадіон ім. М. С. Хрущова. По ходу київської гри про звитягу ташкентців оголосили по стадіону, й на трибунах почалося шалене святкування: пролунали вистріли з численних ракетниць (переважали сині кольори), спалахнули десятки тисяч саморобних газетних факелів, започаткувавши славну традицію. Футболісти-кияни навіть просили арбітра матчу львів’янина Ромуальда Газду зупинити гру, бо побоювалися, що стадіон запалає. Московській гегемонії у радянському клубному футболі було покладено край! «Динамо» вперше забрало золоті нагороди до столиці України!

***

У комірках уболівальницької пам’яті зберігаються гігабайти чемпіонських емоцій різночасся. Вболівальницькі байки завжди були фірмовою стравою київської футбольної кухні. Хтось відверто ріже буйди, хтось віцовно прикрашає дійсність численними присміхами, хтось прогалини в пам’яті компенсує творчим хистом. Я є щасливим від того, що пережив такі історичні моменти, а здебільшого був їхнім свідком безпосередньо на стадіонах. Плин часу невблаганний, футбол йде вперед, на смарагдових газонах з’являються нові кумири, натомість зв’язок між чемпіонськими динамівськими генераціями підкреслюють зірочки на клубній емблемі. Прихильники «Динамо» очікують на збільшення їхньої кількості вже найближчим часом.