Футбольні гуморески: від Лемешка до Луческу

«Кому вже немає духу посміятися з власних хиб своїх, краще тому вік не сміятися», – стверджував Остап Вишня. Із класиком вітчизняної сатиричної прози ХХ сторіччя складно не погодитися. Футбол завжди був благодатним ґрунтом для докладання творчої снаги вітчизняних сатириків-гумористів. На глузи майстри викликання усмішок брали й зарозумілість професійних футболістів, й надемоційність уболівальників, і неадекватну оцінку своїх футбольних здібностей футбольними нездарами. На виході вийшов цілий літературний пласт, поповнення якого триває і в нашочасся.

60-тисячний суддя

Спогади про гумористично-футбольні літературні експерименти розпочну з Остапа Вишні. Павло Михайлович Губенко (справжнє ім’я письменника) палко полюбляв «гру мільйонів», проте не цурався того, аби висміяти й своє ставлення до неї, і фанатичність пересічного вболівальника. У гуморесці «Удар! Ще удар!» м’яко-іронічно передано футбольну атмосферу повоєнного Києва.

«Коли над Києвом починають голубіти ночі, на каштанах бубнявіють бруньки, а на київських схилах витикається зелена травиця, – запахло, отже, весною! – кияни, зустрічаючись один з одним, весело посміхаються:

— Чули, коли сезон починається?

— В театрі?

— Та в якому там театрі?! На стадіоні травичка вже зазеленіла, а ви про театр!

— Та яка там травичка? Ще сніг на стадіоні! На схилах, щоправда, вже де-не-де зазеленіло.

— То ви не придивлялись! В середині поля справді ще сніг, а на штрафних площадках уже два кущики травиці виткнулось. Спеціально вчора сам ходив, сніг розгрібав. Осьось уже!»

Проте не самим лише вболіванням жили тодішні адепти футбольної віри. Остап Вишня розповідає і про запеклі футбольні баталії між першим і четвертим парадними (саме так у Києві половини минулого сторіччя звали під’їзди, тепер це якесь старорежимне слово – нечастий гість у лексиконі сучасників). Винаходить гуморист і такий собі київський рецепт ідеального футболіста, що його пропонують уболівальники: «Заслужений — та де заслужений — народний! — болільник авторитетно заявляє:

– Ех, якби до сміливості Лермана та додати удар Лемешка, ліву ногу Віньковатова, праву ногу Товта, серце Пономарьова, лоб Годничака, голову Дашкова, очі Гаврилюка, хватку Макарова… От би був центр нападу!

А чорноволоса Інна додає:

– А волосся Юста! Кучеряве! Білоголова Оля вимагає:

– І щоб хоч трішечки Комана!»

Додам, що маловідомий широкому сучасному вболівальнику Василь Годничак (народився у Мукачевому в угорській родині) прийшов до київського «Динамо» наприкінці 1940-х рр., і хоча був динамівцем упродовж трьох сезонів, але відіграв менше десятка ігор за популярний клуб (здебільшого захищав кольори резервного складу й здобув золоту медаль чемпіона СРСР 1949 р. у відповідному змаганні – саме тоді київські динамівці завоювали перший із п’ятнадцяти своїх союзних титулів серед дублерів), проте, як бачимо, встиг викликати симпатію в письменника-вболівальника та в героя його твору. А вихованець буковинського футболу Микола Гаврилюк активно грав у «Динамо» наприкінці 1940-х – на початку 1950-х рр. й заслужив на вболівальницьку шану.

Іронізує письменник і над необ’єктивністю простого любителя футболу. «Складна гра — футбол. І не так технічно, як психологічно.

Грають одинадцять майстрів.

Їх судить один суддя!

А того одного суддю судять п'ятдесят-шістдесят тисяч чоловік. І коли прислухаєшся до вироків отого шістдесятитисячного судді, виходить, що суддя всесоюзної категорії знає правила гри значно гірше, ніж, приміром, отой тринадцятилітній шкет, що в нього очі на лоба вже вилізли, а він кричить:

«Суддю на мило!»

Зверніть увагу: «60-тисячний суддя»! Ех, де тепер та відвідуваність футбольних матчів!

І як гімн великій грі в Остапа Вишні: «Кожної весни мільйони футбольних м'ячів літають над неосяжними просторами нашої чудесної Батьківщини». От чому футбол кличуть «грою мільйонів»! Винайдений Вишнею новий тип фейлетона – усмішка – припав до душі багатьом поціновувачам українського влучнослів’я.

Ну, а в кіноплівці тотальну футболізацію повоєнного Києва показано в короткому метрі за участю Тарапуньки (Юрія Тимошенка) та Штепселя (Юхима Березіна) «Тарапунька і Штепсель під хмарами» (вийшов на екрани в 1953 р.). Тут тобі й бюрократи, й пенсійна проблема, й повага до майстрів шкіряного м’яча та їх родичів, й демократичність футболу – в Золотоверхому на стадіон йде й старе, й мале. Щоправда, домашня гра з «Торпедо», показана у фільмі (1:2), – художня вигадка, адже в тогочасся матчу в Києві між «Динамо» й «Торпедо» з таким рахунком не було. А ось за п’ять років до того кияни справді поступилися автозаводцям із рахунком 1:2, проте це було в Москві. Прикметно, що по закінченні тієї взаправдашньої гри динамівці подали протест, посилаючись на необ’єктивне суддівство, але його не задовольнили.

Додам, що тема протистояння «Динамо» (Київ) – «Торпедо» широко описана в художній літературі, зокрема й із гумористичним забарвленням. Так, перипетії походу на гру між цими командами в Києві (діставання квитків, ажіотаж, дитяча захопленість футболістами й грою) майстерно й із тонким гумором описав Всеволод Нестайко у своєму романі «Тореадори з Васюківки», але це вже сталося трохи згодом, у 1960-ті.

…Тренувалися… аж три дні

Неабиякий хист до сміхослів’я виявив і Павло Глазовий. Свого часу саме Остап Вишня помітив талановитого юнака, коли той навчався в Криворізькому педагогічному інституті, й посприяв переведенню хлопця до столиці тодішньої УРСР. А вже там Павло Глазовий сповна реалізував своє обдарування. Тривалий час працював заступником головного редактора сатирично-гумористичного часопису «Перець». 3-мільйонний наклад і більш як 10 мільйонів карбованців щомісячної виручки від продажу видання, наче знак якості! Хоча радянська влада гонитву за грошима закликала висміювати, проте не цуралася підраховувати щомісячні прибутки від публікування сатиричних памфлетів у «Перці».

Гумореска Глазового із циклу «Куміада» «Як куми футболістами були» – це й ненав’язливе нагадування про так званий «інститут кумівства» в Україні, й глузування з тих, хто неадекватно оцінює свій футбольний хист: «Всі були б такі в команді «Урожай», Ми поклали б на лопатки Уругвай, Перу, Мексику, і Чилі, й Парагвай». Зверніть увагу: за взірець беруться популярні в 1960-ті рр. латиноамериканські команди. І ще. Хай і опосередковано, але в цій гуморесці засуджується легковажність-дармограйство: «Тренувалися ми з кумом аж три дні. Бив я кумові в ворота, кум – мені. І такого з ним прогресу досягли, Що й самі собі страшними вже були».

В іншій гуморесці Глазового смішливе сусідує з трагічним, але з твору можна виснувати: жага до футболу в справжнього вболівальника непереборна.

Ой ховають болільника, а це вам не жарт:
Десь на матчі на футбольнім оглушив інфаркт.
Сонце сяє, квітнуть квіти – золота пора.
Матч по радіо транслюють, йде футбольна гра.
Раптом мертвий віко скинув, у труні встає
Та й питає: – Хто там грає? Хто кому дає? –
І сказав йому товариш, відігнавши мух:
– Нашим знову наклепали. Спи вже краще, друг…

Футбол для… тещі

Природньо, не міг пройти осторонь футбольної теми й інший знаний сатирик-гуморист повоєнного часу, завідувач відділу фейлетонів «Перця», кількаразовий депутат Верховної Ради УРСР Степан Олійник. Його віршований гумористичний твір має назву «Розповідь болільника Степана Олійника».  В ньому Степан Іванович із тонким гумором розповідає про навертання до футбольної віри своєї тещі. Спершу мати дружини патетично питалася в зятя: «Ти любиш м’яч чи жінку?» Проте одного разу герой гуморески придбав тещі квитка на футбол (сам буцімто не зміг піти). І звідтоді вона перейнялася популярною грою, і вже картає-шпетить зятя тоді, коли він не в змозі дістати пропуски на стадіон. І на закінчення цієї оповіді – картина присутності новоспеченої фанатки на футбольному матчі:

Пищала женщина одна:
«Давай!.. Лупи в куточок!»
Даю вам слово – то вона,
Знайомий голосочок!

На слизькому полі

Ще один зірковий майстер іронії та гумору уродженець Тернопілля Євген Дудар в «Інтерв’ю з самим собою» веде із собою такий діалог: «Як ти дивишся на сучасну критику сатири?
– Як футболіст, що грає на слизькому полі, на улюлюкання болільника».

Зауважу, що інтерв’ю датоване 1968 р. – фактично часом початку наступу реакції на більш-менш вільне слово відлиги. Дудар є артистом-виконавцем власних творів зі сцени, нагромадив у своєму доробку понад десять тисяч публічних виступів, творчих вечорів, радіо- і телезустрічей.

Ну, й жага до життя, в якій футбол відіграє не останню роль, також оспівана Дударем у збірці «Штани з Гондурасу»: «…Фірму «Чобіток» облетіла кумедна новина. Іван Степанович Ратичка ганяв у дворі з малюками в футбол і зламав ногу.

– Чорті-що, – говорили у фабкомі. – Дід однією ногою стоїть у могилі, а поводиться, як шістнадцятирічний. Пора, мабуть, старого на пенсію».

Футбол і пиво

Олексій Домницький народжений в перші повоєнні роки. ВІн застав футбольний бум 1960-х і в змозі порівняти його із сучасністю, де криклива реклама стверджує, що, мовляв, «футбол без пива – не футбол». Цю нісенітницю Олексій Михайлович (до речі, вчитель фізики за фахом) майстерно обіграв у гуморесці «Вболівальники». Тут висміюється серед іншого надмірне шанування легіонерів у нашому футболі (характерне для початку ХХІ ст.). «Чорненький» (було написано ще до суворої боротьби УЄФА з расизмом чи її імітації) хлопець із «нашого» клубу «із двох метрів» поцілив у штангу. На запитання «Чому так?» дотепні вболівальники з гуморески відповідають:

– Може, й п’яний.

Глянь рекламу, –

Хтось відповідає, –

Нині ж кажуть,

що без пива

Футболу немає.

Потрійна кара – наслідок подвійних стандартів

Про наслідки вживання міцного слівця йдеться у гуморесці Віталія Перетятька «Футбол (Розмова по телефону)». Там мат під час перегляду футбольного матчу вартував уболівальнику зламаного носа – постаралася дружина надемоційного фана. Жанр свого твору «Футбол та вікно» Олександр Панін визначає як «Жарт». Стара жіночка була, коли м’яко, не в захваті від футбольної гри перед своїм вікном і, злютувавшись, порвала м’яч на шмаття. Автор виснує наприкінці твору: «Як копаєш м`яч – Роздивляйся довкола, З Ягою ніколи Не грай у «футбола»!» Інший жарт того самого автора має назву «Футбольний калейдоскоп». У ньому йдеться про футбольні здібності різних тварин. Й всіх перемагає, звісно ж, «зайчик прудконогий», який утік від усіх, «та ще й з м’ячем».

Харків’янин Микола Снаговський в творі, написаному від імені… футбольного м’яча «Де сховався футбольний м’яч», наголошує на тому, хто головний на футбольному полі. М’яч кепкує з футболістів: «Удають, що  від них, талановитих, залежить напрямок мого руху. Ага! Стали та й поспостерігали б, куди я ляжу перепочити або подрімати… То тільки двадцять два телепня на футбольному полі думають, що грають за своїми правилами… Хай усі знають, хто на полі господар, найголовніший гравець». Ну, й несправедливість, як її, звісно, розуміє м’ячик: «Значить, виходить, команд – дві, воріт – двоє, а я – один! Це ж яка несправедливість». Зауважу, щоправда, що останнім часом трохи набуває популярності гра в футбол двома м’ячами. Спробуйте – цікаво!

Григорій Божок висміює псевдоборотьбу європейського футбольного чиновництва з расизмом. У вірші «Потрійна кара», написаному в 2013 р., він іронізує над подвійними стандартами: «У Парижі та у Римі Б’ють і спалюють машини,  В нас машини не горять – Нам не можна й покричать!». Іронію, гірку усмішку й водночас справжній біль затятого вболівальника простежуємо в іншій поезії Божка під красномовною назвою «Динамо» спить». Автор бідкається: «Як ти в світі будеш жить І таку ганьбу терпіть, Коли Київське «Динамо», Як у прірву, вниз летить?!» І хоча гумореска написана за часів тренерства Олега Блохіна в київському «Динамо» (а саме 5 березня 2013 р.), є в ній нотки пророцтва: «Дожилися, що Луческу Українцям дав воскреснуть». А наостанок, звісно, вболівальницька віра, як без неї: «Вірю в Київське «Динамо»,  Що воно з своїх постане,  Дороге нам всім, любиме – Візитна картка України!».

Хай зрідка, але балують футбольними гуморесками поціновувачів сатиричного слова й жінки. Ірина Гуцал у жарті «Про футбол» згадує фінал чемпіонату світу 2014 р., іронізує над жіночим ставленням до футболу («дивлюсь футбол і щось вже розумію») й марно намагається збагнути феномен великої гри («З таким футболом ми б не спали ніч, І другу ніч би втупились в екрани. Футбол це все ж феноменальна річ. Й незрозумілий цей народ все ж – фани»).

***

Так, футбол і те, що довкола нього, часто-густо змушують сатириків-гумористів стати до роботи з такою вервою, що, певно, й Стаханов позаздрив би. «Вечірній квартал», КВН, «Ліга сміху» та інші гумористичні проєкти та змагання раз по раз обігрують футбол і те, що його оточує. Сміятися над собою, певно, ми вміємо, як мало хто в світі. А футболістам нашим щиро зичу, аби їхня гра спричиняла у вболівальників здебільшого справжнє захоплення, а не іронічний, хоча подеколи й із присмаком гіркоти сміх. Однак хай там як, а скільки ходитимуть люди по нашій землі, стільки й багатітимуть вони на дотепне слово. Із 1 квітня, шановне фанство-вболівальництво!