Камо грядеши, або Куди рухається Динамо

Четвер, пізній вечір. «Динамо» вилітає з Ліги Європи. Правда, те, що кияни не пройдуть далі, стало очевидно ще в першому таймі. Або навіть раніше, побачивши прес-конференцію Мірчі Луческу перед матчем. Мовляв, та ми будем старатися, але ж ми і так вже далеко зайшли, а в нас молода недосвідчена команда…

Чесно кажучи, непрохід «Динамо» в чвертьфінал Ліги Європи читався ще тиждень назад, після першого матчу. І навіть не через те, що програли 2:0. Рахунок – то таке, тим більше, він не став дуже страшним, теоретично, ці два голи можна було б відіграти. Як, наприклад, однойменна команда з Загреба. Але хто мав відігравати?

На полі були гравці, які грали так, як вміють. Вони хочуть грати, як «Барселона», але… Не виходить. Немає швидкості прийняття рішень. Отримано м’яч в центрі поля – і пас назад, бо ж страшно помилитися. А як не страшно і м’яч просувається вперед – то кілька дотиків і втрата через помилки в техніці. Або не втрата. А пас назад. Бо ж страшно помилитися.

І так з року в рік у єврокубках «Динамо» мучиться. Постійно одне і те ж: «не вистачає класу, недосвідчені гравці, на другий рік буде краще». І ця вже осточортіла фраза кожного року кимось озвучується – чи президентом, чи тренером, чи кимось із гравців – «в нас головний пріоритет чемпіонат і кубок».

І сенс з того? Виграти чемпіонат, потрапити в групу Ліги чемпіонів, сподіватися, що дуже пощастить і випаде легка група, вийти з групи і програти в 1/8 фіналу? Це, виходить, мрія нинішнього «Динамо», його стеля? Ну, так, отримати солідні фінансові надходження. Заради цього граємо? 

Або зайняти 3 місце в групі ЛЧ, вийти в ЛЄ і сподіватися, що буде щастити з жеребом і пощастить потрапити аж до чвертьфіналу? Та станеться колись таке. Але ми вже з року в рік бачимо, що буде, коли після відносно легкого суперника в 1/16 далі випадуть «Лаціо», «Вільярреал» чи, боронь Боже, «Челсі».

А кому треба чогось інакшого?

Президентові клубу? Він мріє, що настануть часи, коли в клубі буде другий Лобановський, будуть грати свої вихованці в команді і «Динамо» буде ставити на вуха Європу. Як вже більш ніж двадцять років тому. Або, в крайньому випадку, за цих вихованців топ-клуби будуть платити великі гроші. Ну, пропозиції, менші за двадцять мільйонів, навіть розглядатимуться не будуть.

От тільки з другим Лобановським не виходить вгадати. Були спроби з Ребровим. Так він захотів нових гравців. А можливостей купити таких не було. От і все. Отак і виходить – Ігор Михайлович вкладає душу і немалі ресурси в клуб (честь і хвала йому за це), а віддачі нема.

Іншим керівникам клубу? Не смішіть. Тут писати нема чого. Вони щось вирішують?

Тренерам? Так, звичайно. Але, знову ж таки, підібрати толкового тренера, щоб був кваліфікованим і хотів розвиватися (припустим, їздити у відпустки на стажування кудись, а не на рибалку), не виходить. Сьомін був. Виходило, але зорі не зійшлися, невчасно «Локомотив» всунувся і зіпсував і київську команду (яка після півфіналу Кубку УЄФА, здавалося, була здатна гори звернути), і собі користі не приніс. Ребров був. Див. вище. Може, ще буде.

Луческу… А хто знає, які в нього плани і амбіції? Так, після його приходу «Динамо», здавалося, ожило. Свої очки почали брати стабільно в матчах з середняками, з якими за Хацкевича і Михайличенка регулярно були проблеми.

Але. Чемпіонство, швидше за все, в цьому сезоні нікуди не дінеться. В стані головного конкурента пробують надувати щоки в стилі «ми будемо боротися і ще нічого не втрачено», але «Шахтареві» зі своїми проблемами розібратися б. Здається, там і самі знають, що чекати від завтрашнього дня. І що з чемпіонства? Груповий етап ЛЧ, а далі – читайте вище. Хотілося б амбіційніших завдань. Нам, вболівальникам, хотілося б.

А чого хочеться Мірчі Михайловичу? Судіть самі. Героїчно проходиться кваліфікація. А вже у групі заявляється – ми занадто слабкі, щоб боротися з «Юве» і «Барсою», Ліга Європи наше все. Вийшли в Лігу Європи. І що отримали? «Нема чого боротися, ніхто не чекав, що ми так далеко зайдемо». Блін, та хоч би так прямо не говорив би. Оте класичне «ми боролися», «докладемо всіх сил» і «до самовіддачі претензій нема» звучало б не так  образливо.

Гравцям? Пам’ятаєте, як «Динамо» в 1/8 ЛЧ грало з «Ман Сіті» і програло? Тоді звучало – та в нас молода команда, в них в центрі поля грає Яя Туре, а в нас зелений Буяльський. Пройшов же час? Буяльський вже давно не зелений. А де прогрес в його грі в Європі? Так, на фоні ЧУ непогано. А що показав він проти «Вільярреала»? Там вже не було Яя Туре. І потім дивуємось, чого Шевченко до збірної не викликає.

Чи Циганков щось, може, показав? Чи Миколенко? Чи хтось інший? Та ні. Нинішні футболісти звикли варитися в своєму соку (чемпіонаті України, тобто), а потрапляючи в єврокубки, починається стара пісня «не вийшло, але ми ж доклали всіх зусиль. Чого ви від нас хочете?».

Та й справді. Не стріляйте в піаніста.

Вболівальникам. Не знаю вже, чого чекати. Може, таки прорве «Динамо». Має ж бути біла смуга. Лишається поки думати, який вибрати девіз в очікуванні – чи «Contra spem spero», чи «Dum spiro - spero». Чи взагалі – «Quo vadis»?