Дієго Марадона. Не відрікаються люблячи

Марадона, який показує дулі в ВІП-ложі якогось стадіону на ЧС-2018, Марадона, який готується стати якимось начальником в білоруському «Динамо» з Бреста, Марадона, який бризкає жовчу на Лео Мессі з приводу «я б зіграв краще»: друзі, це не той Марадона. У сенсі, не той самий, справжній. Все перераховане вище - то речитатив легенди, яка зійшла з п'єдесталу. Їй, легенді, дозволяли багато. Якщо не все. Кивали на титули. І на обраність. А ще - на зайву вагу. І пристрасті до речей, які йдуть в прямий конфлікт з грою мільйонів. Але «він же пам'ятник, хто його посадить» - так або приблизно так міркувала гальорка. Або школота. І була по-своєму права. Тільки їм всім навіть невтямки, кого ми втратили. І яким він був - ні, не хлопцем. Велетнем. Навіть крутіше. Немає таких зараз. І не буде.

Йому було всього нічого - 60 років. Його ровесники, які отримали в спадок від Творця міцніші нерви і здоров'я, і ​​зараз виходять на стадіони, доводячи, що ще можуть. І є ще десь там порох. Вони мають на це право. І мають за це непогані гроші. Але, як сказав колись один колись відомий футболіст збірної СРСР, в ветеранських матчах «вбиваються» найбільше ті, хто під час перебування спортсменом просто «філонив». Марадона в товариських і ветеранських поєдинках практично не брав участі. Все, що він міг сказати в футболі, він уже сказав. Після 1997 року світ уже не знав Марадону-футболіста. Світ знав Марадону-ідола. «Яким би я був гравцем, якби не кокаїн» - плакав Дієго Армандо в документальному фільмі Кустуріци. І всі плакали у відповідь. Фільм вийшов в 2008-му, ще до всіх цих Інстаграмів, набивання м'яча на геніталіях і змаганнях по числу передплатників. Сербський кінематографічний геній-самоучка показав справжнього футбольного генія-самородка, яких не було досі. І вже не буде.

Ті, хто хоча б по дотичній можуть згадати футбольну кар'єру Марадони-гравця, лише підтвердять, кого ми всі зараз втратили. Ну, а хто його не згадає на футбольному полі в силу віку... Що ж, таким я просто пропоную поритися в архівному футбольному відео 80-х років минулого століття з тегом «Марадона»: ви не те, що не пошкодуєте, ви прозрієте.

***

Про нього, як і про все велике, можна говорити довго, до нескінченності. Він, як і все велике, неоднозначний. Ернст Неізвєстний, знаменитий радянський скульптор і архітектор, спорудив монумент на могилі колишнього глави компартії Радянського Союзу Микити Хрущова в чорно-білих тонах, натякаючи таким чином на суперечливу фігуру колишнього генсека. Фігура Марадони - з цього порядку. І якщо її будуть ліпити, а її неодмінно будуть, потрібні, на мій погляд, тільки ці кольори - білий і чорний. Тому що півтони йому не потрібні. Він був вище за них. Тому що був спочатку геніальним спортсменом, а вже потім усім іншим.

Вперше про нього дізнався світ в 1979 році, коли на чолі молодіжної збірної Аргентини Дієго Марадона став чемпіоном світу серед двадцятирічних. У фіналі «небесно-блакитні» переграли збірну Радянського Союзу, в якій виблискував Олександр Заваров. За глибиною таланту, а також за вмінням його тринькати юний луганський чарівник м'яча міг посперечатися зі своїм аргентинським ровесником, але талант уродженця трущоб Буенос-Айреса виявився настільки вражаючим, що він переплюнув всіх своїх однолітків. І всіх чарівників м'яча того часу.

Але обов'язково потрібно розуміти контекст. У 1982 році Дієго Армандо Марадона перейшов у «Барселону» за рекордні на той момент вісім мільйонів доларів. Він повинен був підірвати чемпіонат Іспанії так, як його підірвав набагато пізніше ще один аргентинський геній - Ліонель Мессі. Але Марадона був іншим. Він був холериком. І не вмів чекати. Його нещадно били по ногах. Практично в кожному поєдинку ЛаЛіги. Тоді, щоб ви розуміли, не було ВАР. Тоді судили за симпатією. Дієго не витримав постійних ударів нишком, і вирішив виїхати з Іспанії. І ось тут і починається його Одкровення.

Трохи пізніше Марадона скаже, що перехід в «Барсу» був помилкою. І він вирішив піти куди б то не було. Перша серйозна пропозиція виявилася з Неаполя, і Марадона повівся. І не прогадав.

Ні до, ні після Марадони «Наполі» не був настільки крутим у чемпіонаті Італії. «Партенопеї» з Марадоною на чолі ставали двічі чемпіонами Італії - в 1987 і 1990 роках. Пам'ятається, в далекому 1987-му, коли «Наполі» на всіх парах мчав до скудетто, вся Італія віддавала належне аргентинському генію, але не вірила, що його команда таки здобуде золото. Але вона здобула! «Як шкода, що ви всього цього не бачили» - пам'ятний напис на паркані неаполітанського кладовища після закінчення футбольного сезону 1986/1987. І знаменита відповідь: «А хто вам сказав, що ми не бачили?!». Творцем, душею і маестро того чемпіонства неаполітанців був Марадона. Пам'ятаю, як в радянському «Футбольному Огляді» смакували гол Марадони у ворота «Верони» з сорока метрів: Дієго прийняв м'яч на груди і майже з центру поля зарядив його в сторону воріт. Футбольний снаряд залетів точно під поперечину.  Марадона дістав м'яч з сітки воріт і поцілував. Цей трюк стане його візитною карткою.

А ще на чолі «Наполі» він виграв і єдиний досі континентальний трофей - Кубок УЄФА в 1989-му. І теж несподівано. Але той період став для Марадони лебединою піснею в Італії. А головною його піснею став чемпіонат світу 1986 року. Напевно, безглуздо розповідати «перипетії» того Мундіалю. Хто не бачив - пліз, подивіться, зараз можливостей вистачає. Скажу лише, що до чвертьфіналу Марадона був лише пересічним геніальним скиглієм: постійно скаржився, що його б'ють по ногах.

***

Правда били. І били боляче. Але Марадона якось зміг все це пережити. І видав те, що до сих пір є неперевершеним в чемпіонатах світу: його голи в ворота збірних Англії та Бельгії. Перегляньте їх, не пошкодуєте. Це те, що вам не покажуть ні Мессі, ні Роналду. І навіть його знаменита «рука» Бога в грі з англійцями стала легендою: туди теж не пропускають з аби чим.

Після чемпіонату світу 1986 року Марадона став іконою. Того року він виграв всі можливі індивідуальні призи в футболі. Він став найкращим футболістом світу, і це лише нюанс, яким могли його нагородити. Але саме в той рік Марадона став повільно, але впевнено перетворюватися з геніального футболіста на буркітливе божество. Він був тісно пов'язаний з неаполітанською мафією - напевно, в той час і в тому місці інакше і не могло бути. Його приз найкращого футболіста світу 1986 року довго зберігався в шафі боса неаполітанської коза-ностри. Саме тоді в його житті з'явився кокаїн. Настільки серйозно, що геній часто плутав реальний і віртуальний світ.

На чемпіонаті світу 1990 року ми побачили вже іншого Марадону - трохи роздутого і побронзовівшого, але все так само геніального. До сих пір пам'ятаю півфінальну гру того італійського Мундіалю - Італія - ​​Аргентина: матч відбувся в Неаполі, і практично все місто вболівало не за своїх, а за свого. Марадона тоді виграв, і пробився у фінал. Знову проти Німеччини. Але Італія йому не пробачила.

Після чемпіонату світу 1990 року на Апеннінах почали справжнє полювання на Марадону. Власне, навіть не потрібно було намагатися: Дієго сам давав привід. Пам'ятаю Дієго після того, як його зловили копи за перевищення швидкості: футболіст клявся, що більше не буде, але в той же час стверджував, що це йому мстять за поразку Італії в півфіналі.

А далі - більше. Почалися проблеми в сім'ї. Через той же кокаїн. «Повії - так, наркотики - ні» - аргентинець зі сльозами на очах намагався довести своїй благовірній, що він «не дуже винен». На жаль, не вийшло.

Власне, в 1992 році історія Марадони-генія закінчилася. Почалася історія Марадони «Божого помазаника». Через наркотичний скандал він виїхав з Італії - в Іспанію. Але вже не в «Барсу», а в «Севілью». Але то вже були сутінки патріарха. Погладшавший метр виділявся, хіба що, відмінним виконанням штрафних ударів та фарбованою шевелюрою.

Таким він і повернувся в Аргентину: намісником Бога, який міг собі дозволити не бігати, а виконувати.

Його по-справжньому лебедина пісня - чемпіонат світу 1994 року. Його, огрядного і повільного, але неймовірно харизматичного і все ще геніального, включили в заявку збірної Аргентини. І в двох стартових матчах за свою національну команду він дійсно «божив». А після другого, після допінг-тесту, його дискваліфікували на півтора року. Там в крові знайшли таке, чого вистачило б для того, щоб запроторити за ґрати як завзятого наркомана. Без Марадони Аргентина «посипалася». Пам'ятаю висловлювання тодішнього лідера збірної Франції Еріка Кантона: «найкращим футболістом чемпіонату світу 1994 року був Марадона». І це незважаючи на те, що Дієго провів лише два поєдинки.

***

А після почалася велика історія перетворення футболіста на прижиттєвий пам'ятник. Пам'ятаю довгі суперечки і репліки Дієго Армандо з приводу, хто ж кращий в 20 столітті: він чи Пеле. А ще пам'ятаю його довге лікування на Кубі від алкоголізму та наркотичної залежності. Він завжди залишався під прицілом папараці, під прицілом об'єктива бульварної хроніки. Численні дружини, діти, друзі, а з іншого боку - випадкові зв'язки, пороки, гріхопадіння - кумир мільйонів не втомлювався кидатися з крайності в крайність, не втомлювався мстити акулам пера усіма можливими засобами, в тому числі пневматикою.

А далі він просто пішов в тираж. Невдалий тренер збірної Аргентини, пошуки притулку в Еміратах, Ірані, Кувейті, Мексиці, Англії, Білорусі, рідній Аргентині і напевно десь ще. Він притягував увагу, немов магніт, і так же притягував скандали. А ще - усілякі болячки. Гладкий товстун в безрозмірних джинсах, з кубинської сигарою і віскі у склянці - ось його один з останніх прижиттєвих мазків.

Він і пішов в такому образі: повного буркотуна, незадоволеного життям і нинішнім «королем спорту». Мовляв, в мій час все було іншим: і життя, і футбол.

І це чиста правда. В епоху тотального, щирого і просто справжнього футболу Дієго Армандо Марадона був його уособленням. Його візитною карткою, його генієм. І його інфант терріблем. Він зробив себе сам. І вивів на висоту, вище за яку - лише Велика Ведмедиця.

Але сам себе і зруйнував. Нехай спочине його бунтівна душа...