Вернидуб і Зоря: тяжіння більше нема

На цей раз все по-справжньому. Наставник «Зорі» Юрій Вернидуб дійсно залишає команду. Про це заявив сам клуб, а не тренер. Так що можна вірити. Не те, що раніше, коли Юрій Миколайович після якогось резонансного програного поєдинку псіхане і заявить про відставку. Але після, переговоривши з клубним босом, охолоне, і, як ні в чому не бувало, продовжить тренувати команду. Команду, яка стала його рідною. До якої він майже за дев'ять років роботи приріс із м'ясом. І став її уособленням. А вона, команда - його другим его. На цей раз - тяжіння більше немає ...

Досі здавалося, що Вернидуб став для «Зорі» українським Фергюсоном. Він очолив цю команду, коли мріяти доводилося про збереження прописки у вищій лізі, а не про єврокубки. Але потихеньку-помаленьку «Зоря» світила все яскравіше, замість команди-ліфта з'явилася цілком впізнавана команда, зі своїм стилем. Нехай і не ексклюзивним. Але цікавим. Перш за все своєю емоційністю і бойовитістю. І не важливо, що ігрове обличчя команди створювалося, в першу чергу, за рахунок орендованих гравців. Спочатку з «Шахтаря», потім з «Динамо». А в проміжку - за рахунок гравців «Дніпра», що котиться в безодню. Важливе в даному випадку те, що Вернидуб міг об'єднати цих збитих льотчиків, міг вселити цим початківцям дельтапланеристам, що вони можуть грати в футбол. І що з «Зорі» теж можна потрапити в «Реал». Або, хоча б, в «Генк». І вже точно - в збірну України.

***

Напевно, говорити про те, що Юрій Миколайович був справжнім тактичним «фріком», як Нагельсманн з «Хоффе», або Емері з «Арсеналу», навряд чи доречно. Та й до рівня практично всіх тренерів з «Шахтаря» і «Динамо» (включно з все ще нинішнім коучем «біло-синіх») Вернидуб навряд чи колись добирався. Але ось як мотиватор, як людина-запальничка цей тренер міг дати фору і більш іменитим, і більш досвідченим. Та й ігроцького досвіду у нього було чимало. Разом з харизмою весь вернидубівський арсенал давав потрібний імпульс команді. Не міг не давати. І викликав з боку інтерес. Як мінімум. А то і захоплення. Що теж не дивно, адже в нашому тренерському цеху занадто мало яскравих, компетентних і неординарних особистостей. Які вміють і розповісти, і показати кузькіну мать. Якщо буде потрібно.

Здавалося, що в умовах повзучої деградації українського клубного футболу, на тлі якої «Зоря» якщо не виглядала велетнем, то, у всякому разі, практично завжди залишалася на гребені хвилі, повинен був залишатися на цьому гребені і Вернидуб. Навіть після того, як в минулому році програв боротьбу за бронзові нагороди «Ворсклі». Навіть після того, як програв на останніх секундах боротьбу за потрапляння в груповий етап Ліги Європи «Лейпцигу». І в першому випадку, і в другому було відчуття, що тренер ще може прислужитися своїй команді, що він все ще може дати їй необхідний поштовх.

Складно сказати, коли саме від цього відчуття почали відламуватися перші дрібні шматочки. Може, це сталося саме в Лейпцигу, коли розсерджений Вернидуб оголосив про свою відставку. Може, в кінці першої частини минулого сезону, коли «Зоря» безнадійно відстала від третьої «Олександрії». Але ось коли остаточно почав валитися здавалося вічний і комфортний союз Вернидуба і «Зорі», можна сказати напевно - нинішньої весни.

***

«Зоря» досить добре укомплектовалася в останнє міжсезоння. Досить добре навіть по нашим середнім мірками. Але був розгром від далеко не бездоганного «Динамо» (0:5), далі - ще більш дивна поразка від все того ж «Динамо» - 2:3, вліт в одні ворота «Шахтарю» (0:3), домашня поразка від «Маріуполя» ... Команду Вернидуба лихоманило не по дрібниці. Однак головна трансформація відбулася з її наставником. Особливо після поразки в півфіналі Кубка України від першолігового «Інгульця». Він якось подався раптом, змінився візуально. Постарів, чи що. Не було видно колишнього вогню, колишньої експресії. Не кажучи вже про агресію. Напевно, він правильно зробив, що помирився з Фонсекою. Але, придбавши спокій візуальний, він втратив спокій внутрішній. Після «Інгульця» він теж просив про відставку. І на цей раз Геллер, за чутками, вже не був таким категоричним у своєму прагненні умовити тренера, як це було після злощасного поєдинку з «Лейпцигом». На цей раз вже була тінь сумніву. Та й сам Вернидуб, склалося таке враження, своїм видом прямо натякав: мовляв, відпустіть мене заради Бога на всі чотири сторони, втомився я і вимотався.

Єдиним сплеском з того часу стала гра в Києві проти «Динамо». Нічия імені Сіласа. Всі ми побачили, як тоді здавалося, справжнього Вернидуба. Але то був лише фрагмент, легкий травневий вітерець перед приходом літньої спеки. Все стало на свої місця в Маріуполі. Як можна було програти той матч - можна лише здогадуватися. Його програв, в першу чергу, Вернидуб. Втомлений і емоційно вичавлений тренер вже не зміг вносити корективи по ходу матчу. Він просто стояв на узбіччі, як пам'ятник самому собі.

***

Його відставка читалася. Причому ще на післяматчевій конференції в Маріуполі. Але чи то у тренера не вистачило бажання все сказати, чи то йому вже було все одно. На наступний день прорвало. Сторони потиснули одна одній руки, сторони не в образі. В принципі, так воно і є. Просто сторони втомилися одна від одної. І кожна зі сторін не може дати своєї «половині» чогось більшого. А давати потрібно. Тому що «Зорі» аж надто тісно і некомфортно на будь-якому місці в таблиці, яке нижче третього. Та й Вернидубу, швидше за все, вже хочеться приміряти на себе не тільки «наряд» симпатичного холерика, а й образ тренера, який всерйоз претендує на титули.

Тепер кожна зі сторін отримала таку можливість.     

Валерій ВАСИЛЕНКО