Півфінали ЛЧ: безумству хоробрих співаємо ми пісню

Напевно, Ліга чемпіонів дійсно втомилася від іспанської гегемонії. «Барселона», «Атлетико», «Реал» - саме ці піренейські гранди визначали статус і обличчя головного клубного турніру Старого Світу. Але з нинішнього сезону в тренді все англійське. Для любителів змін і гострих відчуттів такий стан речей, безумовно, радує око і душу. Але це аж ніяк не означає, що на місце хорошого прийшло щось краще. Просто прийшло інше, яке може набити оскому ще швидше, ніж «доліверпульська» мода.

Після такого раннього вильоту з турніру «Реала», який безроздільно панував в ньому три останні сезони, ідеальним фіналом бачився спочатку матч «Барселони» і «Ювентуса». Але після того, як красивий своїм юнацьким максималізмом і завзяттям «Аякс» відправив чемпіонів Італії в нокаут, ідеальним фіналом ЛЧ сезону 2018/2019 ставав поєдинок «Барси» і «Аякса». Це як «Барса» проти «Барси для бідних», це гра-мрія, в якій головному генію сучасного футболу протистояли б справжні романтики, до яких зараз так само можна доторкнутися, як до хлопців з сусіднього двору, що ганяють м'яча. І перші півфінальні поєдинки за участю «Барселони» і «Аякса» лише підтвердили передматчеві очікування і сподівання. Мессі розніс «Ліверпуль» на «Камп Ноу», тоді як аяксіди не залишили шансів «Тоттенхему» в Лондоні. До фіналу-мрії залишався один крок. Але все пішло прахом. У справу втрутилася хімія, гени, чаклунство - все, що завгодно, лише тільки не здоровий глузд і краса.

Перемоги англійців у повторних півфіналах схожі ще більше, ніж щасливі сім'ї в своєму щасті. У обох команд не було в складі провідних гравців, зате з'явилися нові лідери і джокери. Обом командам потрібно було відігравати неймовірну за футбольними мірками фору. Обидві змогли мобілізуватися в найкритичніший момент. З тією лише різницею, що одну на подвиг надихнув рідний стадіон, постійні відвідувачі якого напевно підписали договір самі знаєте з ким, а другу ... Та бог її відає, що або хто її взагалі надихав.

Все пройшло за сценарієм самого крутого бойовика. Крутіше нікуди. Хоча теж по досить одноманітному сюжету. Це коли головного героя спочатку б'ють до напівсмерті, але потім він, згадавши в самій критичній точці фільму щось таке, щось з дитинства або підсвідомості, раптом відроджується. Немов відома птиця. Або казковий велетень, який у фіналі трощить свого, найчастіше більш сильного, опонента. Далі - сцена зашмарканого кров'ю поля бою, багряного світанку. І торжество спочатку принижених і ображених, які, проте, до кінця вірили в себе. Хіба після перемог «Ліверпуля» і «Тоттенхема» не було подібного відчуття? Хіба всі ми, практично в унісон, не репетували про те, що чудеса трапляються, і що саме зараз це той самий випадок?

Дуже навіть може бути, що це той самий випадок. Може бути, що це як раз та сама казка. З дитинства. Тільки потрібно розуміти, що казки бувають різні. Що стосується нашої, то в ній не обов'язково торжествує справедливість. У всякому разі, добро вже точно не перемагає зло. Тут все складніше. Але, з іншого боку, простіше. Тут, як було сказано вище, вся справа в витоках. В генах.

Футбол в середині позаминулого століття викристалізувався на Британських островах в самостійну гру з кулачних боїв. І з шинкарської вольності. Адже не дарма свого часу стверджували, що «футбол - двоюрідний брат пияцтва». Так ось, тоді основним компонентом цієї гри було аж ніяк не майстерність, а сила, спритність. Характер, в загальному. Це потім, коли гра розповзлася по континенту, всякі там іспанці, італійці та голландці її вдосконалили, прикрасили, зробили такою, якою ми її знаємо зараз. Англія ж, ставши володаркою титулу родоначальника гри, обзавелася і найсильнішою футбольною лігою в світі. Але все одно, хоч би якою була швидкою і видовищною нинішня АПЛ, скільки б там не було азарів і гвардіол, її справжнім обличчям завжди залишатиметься «Сток Сіті». Характер тобто. Той, що до останнього патрона. До останньої краплі крові. Згадайте, хоча б, фінал ЛЧ-1999 року, коли дев'яносто хвилин домінували одні, але за дві хвилини переміг «МанЮнайтед».

Зараз ми бачимо щось подібне. Нинішні «червоні» і «шпори» - це реінкарнація того «Юнайтед». Як Клопп і Почеттіно - копії тодішнього наставника манкуніанців. До речі, згадайте, як саме тоді команда Фергюсона пробилася в фінал. Зараз англійці пробилися в головний матч року за тими ж лекалами: впертість, характер, віра. Непоганий політичний слоган, до речі.

Безперечно, вихід «Ліверу» і «шпор» у фінал - беззастережно заслужений. Втім, як і будь-яка інша перемога з будь-якої іншої людської сфери діяльності. Але все одно не покидає відчуття, що ці перемоги, окрім тріумфу духу, іншими тріумфами не балують, не позначені. Чомусь здається, що якби «Барса» перший матч з «Ліверпулем» зіграла в гостях, а «Аякс» зі своїм суперником - навпаки, на виїзді, то фінал був би таким, на який чекали естети і романтики, а не симпатики «Гри престолів».

З іншого боку, теж не покидає відчуття, що дивишся якесь політичне реаліті-шоу, в якому перемагає найсильніший, найміцніший, самий напористий. І нахабний. Так, в цьому безсумнівно є своя логіка і своя закономірність. Адже в житті часто саме такі і перемагають.

Але частіше хочеться споглядати інші сюжети. Інші казки. Де добро перемагає зло, дурень стає царем, а красуня йде під вінець. Ці казки - більш казкові, чи що. І однозначно красивіші.

У нинішній же обійдеться без сентиментів.

Валерій ВАСИЛЕНКО