СКЕПСЬКИЙ: «Вихованцем Динамо себе не вважаю»

Чи багато знайдеться вболівальників, котрі їздили на Конча-Заспу, аби переглянути матчі динамівських дублерів, або ж поєдинки другої та третьої команди? Відповідь: зовсім мало. Переважно на таких зустрічах можна побачити купку фанатів, для яких це вже майже робота, фахівців із динамівської структури, батьків молодих футболістів та гарненьких дівчаток, для яких НТБ «Динамо» - це своєрідний ставок, у якому плаває елітна риба, а не якісь там карасі з бобирями. Ну, ви зрозуміли, про що я…

Так ось, якщо ви не відвідували вищезгадані матчі у період з літа 2003-го по літо 2006-го, то навряд чи чули про такого футболіста, як Денис Скепський. Не чув про нього і я, адже до 2006-го з журналістикою мене мало що пов'язувало, а футбол я дивився лише той, що відбувався на стадіоні імені Валерія Лобановського.

Аж ось восени того таки 2006 року Інтернетом почали ходити розмови, що в Москві грає якийсь український вундеркінд, котрому ледве виповнилося 19 років, а тодішній тренер молодіжки Олексій Михайличенко збирається викликати його до збірної U-21. Ближче до середини осені, коли тренерський штаб оголосив список футболістів, викликаних на матчі з Литвою, Білоруссю та Узбекистаном, стало зрозуміло: цей молодий талант - вихованець чернігівського футболу та київського «Динамо» Денис Скепський. Здивувало те, що хлопець не був у Києві навіть основним гравцем «Динамо»-2, а в Москві, Юрій Сьомін, а пізніше Андрій Кобелєв, почали підпускати його до основи.

Як могло статися, що київські тренери не розгледіли здібного футболіста? Відповідь на це питання можна знайти тоді, коли відповімо на інше: чому Денис Олійник, Віталій Федорів, Микола Морозюк і Володимир Лисенко, які є кандидатами до національної збірної України, так і не знайшли себе в Києві. Особливо таке марнотратство дивує в контексті того, що випуск 2004 року (футболісти 1987 р.н.) не став для ДЮСШ київського «Динамо» занадто урожайним - мало хто з хлопців досяг висот. Більше того: тих, хто залишився у великому футболі, можна порахувати на пальцях однієї руки. До останньої категорії належить і наш сьогоднішній герой Денис Скепський. Втім, сам Денис не вважає себе вихованцем школи «Динамо».

У професіональному футболі дебютував у 15 років

-У динамівській Академії я не був. Та й взагалі, особливого стосунку до дитячої школи «Динамо» не маю. Мене забрали з Чернігова у 16 років одразу в «Динамо-3». Та й з Кащеєм (Віктор Кащей - тодішній головний тренер Академії київського «Динамо» та збірної України U-17. - Прим, авт.) у нас стосунки не склалися, він навідріз відмовився брати мене в Академію, говорив, що я слабкий. Відверто кажучи, спогади про Київ у мене залишилися не дуже хороші: з одного боку, кажуть, що ти занадто слабкий, а з іншого, - тримають на контракті й не дають можливості грати.

- А з Чернігова хто вас забрав у Київ?
- Є такий агент Сергій Іванович Демиденко. Він дуже довго й настирно вмовляв моїх батьків відпустити мене до Києва, але вони були проти. Та й мій перший тренер говорив, що ще не на часі. Але коли мені виповнилося 16 років, тренер сказав: «Пора», і я переїхав у Київ.

-За віком ви ще могли грати за дитячу команду.
-Узагалі-то, я відразу почав тренуватися з «Динамо»-3, яке грало в другій лізі, але мене відправляли бігати в ДЮФЛ спочатку за «Локомотив» (ми тоді стали чемпіонами у віці U-16), а потім за «Динамо».

-Окрім Києва, варіантів більше не було?
-Так мене ж і в «Шахтар» кликали, але зупинила відстань і не зовсім хороша донбаська екологія.

-Жили, мабуть, на базі?
-В основному на базі, хоча клуб знімав мені квартиру. Мама відразу сказала, що не дасть дозволу на підписання контракту, якщо не буде можливості перебувати поруч. Але зрозуміло, що на базі з хлопцями було веселіше, і я «пропадав» переважно там.

-Структура київського «Динамо» доволі багатогранна й включає в себе Академію, ДЮСШ «Динамо» та ФК «Відрадний». Яким було спілкування між хлопцями? Конкуренція межі розумного не переходила?
-Абсолютно ніяких проблем не було. Всі між собою товаришували!

-А з ким ви найбільше спілкувалися?
- Найбільше з Сашком Самойловим - ми з ним довго мешкали в одній кімнаті. Також постійно спілкувався з Женею Демиденком. До речі, це син того агента, який привіз мене у Київ. Досі дружимо з Олександром Рибкою - часто телефонуємо один одному.

-Столиця сподобалася?
-Дуже! Ось уже четвертий рік у Росії, але серце й досі в Києві. Це найгарніше місто, яке доводилося бачити!

-До Києва ви їхали людиною, котра вже спробувала смак професіонального футболу...
-Так, у складі чернігівської «Десни» я зіграв уперше в 15-річному віці.

-Не страшно було школяру грати проти здорових дядьків?
-Дуже страшно! До того ж, на мій дебют прийшли подивитися батьки й усі друзі.

-В якому амплуа ви переходили в «Динамо»?
-Спочатку грав центральним нападником, але в юнацькій збірній мене перекваліфікували у флангового півзахисника. Тренер сказав, що мої антропометричні дані й манера гри більше пасують для цієї позиції.

-Перехід у дорослий футбол дався тяжко?
-Річ у тім, що в Києві команда була молодою - і «Динамо-2», і «Динамо-3» - тому різкого переходу не відчув, хоч і грали проти мужиків. Справжній дорослий футбол я побачив уже в Москві.

Не хотів тренуватися все життя

-Охарактеризуйте трьома словами другу українську лігу.
-Трьох слів тут замало (сміється). Пам'ятаю, що постійно били по ногах, а футболу, як такого, було набагато менше, ніж боротьби.

-Чому вам, зрештою, не вдалося здійнятися вище в ієрархії київського «Динамо»?
- Передусім, я не знайшов у Києві «свого» тренера. Той, що був на той момент, говорив, що я футболіст тренувань («Динамо-3» тренував Юрій Єськін, а «Динамо-2» - Володимир Онищенко. - Прим.авт.). Мовляв, там у мене все виходить, а на полі - ні. Можливо, таке ставлення й зумовило те, що я в один момент відчув, що боюся грати. До того ж, мені давали дуже мало часу. Бували такі ситуації, коли сьогодні, наприклад, грає «Динамо-2», а завтра дубль, і деякі хлопці грали в обох матчах, а мені тренер не давав можливості зіграти в жодному. Як можна, не граючи, показати, на що ти здатен?!
Тоді мені все це набридло, і я сказав агенту, що мені тут грати не дадуть, а все життя лише тренуватися я не хочу. Через півроку зіграв уже свій перший матч за основу московського «Динамо». Звісно, без певного фарту тут не обійшлося, але я дуже радий, що сталося саме так!

- До Москви вам допоміг поїхати той самий агент, що і в Київ?
- Так.

- Хто порадив вам скористатися послугами посередника?
-Ніхто, нині всі з агентами, ось і я вирішив не відставати. Куди ж без них (сміється)?

-У «Динамо» дуже розповсюджена практика відправляти своїх молодих футболістів у оренду. Вам не пропонували такий варіант?
-Ні. Та я й сам не хотів порушувати це питання.

- Під чиїм керівництвом ви проходили огляд у московському «Динамо» - Сьоміна чи Кобелєва?
-Там, взагалі, дуже цікава історія вийшла. Спочатку я приїхав на перегляд в дубль, і одного дня ми грали двосторонку з основним складом, а я добре зіграв (тоді тренером був ще Сьомін). Мені сказали, що беруть, але не в дубль, як я думав, а вже під основу. Та потім Сьоміна зняли, й змінилося все керівництво клубу. Мене почав переглядати знову вже Кобелєв, хоча він і раніше мене бачив, оскільки був помічником Сьоміна. Він теж схвалив мою кандидатуру.
Першу гру за дубль я відіграв добре, а Кобелєв тоді дивився матч, і після гри мені сказали їхати на базу на заїзд та готуватися до гри з основою. Зізнаюся, для мене це був дуже великий сюрприз (основа наступного дня виграла, і я був на заміні). Після цього я тренувався постійно з основним складом і грав.

-Тут у вас стався майже неймовірний стрибок у кар'єрі. Ще півроку перед тим ви були «футболістом тренувань», «занадто слабким», а тут уже викликають до молодіжної збірної України.
-Так, це було дивно. В Києві я був нікому не потрібний, а щойно потрапив до Москви, почав грати за основу, й за місяць мені зателефонував спортивний директор «Динамо» і сказав, що є приємна новина: мене викликають у молодіжну збірну. Для мене це був шок, я не чекав такого повороту в моїй долі.

-І що Михайличенко? В Україні його багато критикували свого часу.
- Усе чудово було! У нас був дружний колектив, усі постійно сміялися, жартували. До збірної їхав, як на свято!

Травмувався без сторонньої допомоги

-Продовжимо тему збірної. Спілкуючись з багатьма динамівцями, чув від них, начебто вони не потрапляли до збірної, котру тренував Віктор Кащей, через те, що не були у нього в Академії. Вас це, здається, не зачепило, адже за юнацькі збірні ви пограли достатньо?..
- Так, я за Кащея теж не грав! Мене почали викликати, коли збірну очолив Анатолій Бузник. У нього спочатку грав у основі, а потім він перестав мене запрошувати, мотивуючи це тим, що я отримую замало практики в «Динамо-2». Було дуже прикро, бо перший відбірний турнір на чемпіонат Європи я грав, а ось на відбірковий раунд, який проходив в Україні він викликав гравців, котрих не викликав до цього ніколи, і в результаті ми не вийшли на чемпіонат Європи.

-Повернімося до Москви. На жаль, яскравого продовження не було. На зимових зборах ви зазнали тяжкої травми...
-У сезоні-2006 я встиг зіграти чотири матчі в чемпіонаті й один на Кубок Росії, а взимку під час других зборів, на першому ж тренуванні отримав розрив хрестоподібних зв'язок.

-Хто постарався?
- Та ніхто. Це стається, як правило, без сторонньої допомоги.

- У списку травмованих гравців московського «Динамо» напроти вашого прізвища тоді було написано таке: «травма - розрив хрестоподібних зв'язок. Терміни відновлення - невідомі». А що вам говорили лікарі?
-Загалом, від такої травми футболісти відновлюються майже шість місяців, але багато що залежить і від людини та її організму.

-І чим заповнювали вільний час, що з'явився?
- А дозвілля занадто багато й не було. Як я вже казав, швидкість лікування травми багато в чому залежить від футболіста. Лікарі мені пояснювали, що 40 відсотків це - операція, а 60 - праця футболіста над собою під час відновлювальних процедур. Тож упродовж чотирьох місяців я працював у дворазовому режимі. Що особисто для мене було набагато тяжче, ніж тренуватися. Там хоч м'яч інколи дають (сміється).

-А хто вас тоді підтримував?
-Друзі, батьки, і наш фізіотерапевт Тоні Панассоло дуже багато зі мною працював. Я в нього багато чого навчився й дуже йому вдячний.

Поїхав туди, де мені були раді

-Після повторної операції сезон 2009 року видався для вас просто чудовим: ви відіграли повний сезон за дубль «Динамо», де були одним із найкращих гравців (77 м'ячів за сезон - прим. Авт.). Чому лідера і найкращого бомбардира команди дублерів не підключали до основи?
-Не знаю. Тренер так вирішив, і мені довелося грати рік за дублерів.

-Як ви тоді прокоментуєте ось це висловлювання, прочитане мною на одному із фан-сайтів московського «Динамо»: «У минулому сезоні в складі дублюючої команди Скепський був, мабуть, одним з найкращих, але Кобелєв вперто не бачив його в основі «Динамо». Навіть тоді, коли Д. Комбаров уже ледве рухався по полю, Кобелєв випустив Скепського тільки на кілька хвилин».
-Правильно хтось сказав! Кобелєв мене не бачив у основі й не дав жодного шансу! А тоді, коли я вийшов на поле, була практично патова ситуація, багато футболістів - травмовані, багато відбували дискваліфікацію, і коли Діма Комбаров вже не міг рухатися й «обрізав» команду під час атаки, мене все-таки на 88-й хвилині покликали на заміну.

-Доводилося багато не дуже приємного читати про Андрія Кобелєва. Наприклад, про те, як він, грубо кажучи, вигнав з команди Карчемарскаса і Піменова...
- Я б не хотів обговорювати тренерські та людські якості Андрія Миколайовича. А та ситуація з Піменовим та Карчемарскасом нехай краще залишиться в команді.

-Не дивно, що ви вирішили залишити московське «Динамо». У вас закінчився контракт?
-Контракт закінчився, але позаяк мені не було ще 23 років, клуб, який хотів мене придбати, мусив платити компенсацію, тому можна говорити, що мене викупили.

-Ми з вами вже зачіпали теми агентів, то може розкажете на власному досвіді, як агент підшуковує команду для свого гравця?
-Спочатку агент аналізує ситуацію і виявляє команди, в яких позиція його підопічного є проблемною...

- Наприклад, команді потрібен фланговий півзахисник.
-Наприклад (сміється). Тоді агент відсилає в ці клуби запит: чи хотіли б такого-то гравця бачити в команді. Мені запропонували повернутися в український футбол, але я не захотів, мене поки в Росії все влаштовує. Спочатку я поїхав у Самару в «Крилья Совєтов», але там були фінансові проблеми, й нам довелося шукати інший клуб, хоча я провів з ними один тренувальний збір. А потім виник варіант з «Волгар-Газпром», де мене дуже хотіли бачити. Я й не став шукати інші варіанти, а прийшов туди, де мені були раді!

-Ви сказали, що вам пропонували повернутися до України...
- Так, я пройшов взимку збори з луганською «Зорею», але їм мої послуги були не особливо потрібні, та й я не палав бажанням грати в Україні, тому ми подякували один одному за роботу й попрощалися.

-Ваша нинішня команда «Волгар-Газпром» після 18 турів у першому російському дивізіоні перебуває на 11-му місці серед 20 команд, являючи собою типового середняка. Я так розумію, що завдань у команди особливих немає?
-Чому ж немає? Грати на перемогу в кожному матчі (сміється).

-«Нефарт» не полишив вас і в Астрахані (саме звідти нинішня команда Дениса. - Прим, авт.) - в третьому турі ви знову зазнали травми...
- Цікаво, що сама по собі травма була не дуже серйозна - надрив м'язів задньої поверхні стегна. Здебільшого, достатньо трьох тижнів, аби відновитися, але в процесі лікування виникли певні складнощі, і я й досі не граю.

-Коли плануєте вийти на поле?
-Орієнтовно з другого кола.

- До речі, в Росії наразі грає ще один вихованець чернігівського футболу Павло Степанець. Він теж 1987 року народження. Знаєте його?
-Так, багато років! У Росії ми з ним бачилися ще 2006-го. Коли я виступав за московське «Динамо», ми проти них на Кубок Росії грали (Степанець на той час захищав кольори команди «Спартак» із Нижнього Новгорода. За підсумками двох матчів московське «Динамо» перемогло з загальним рахунком 5:1. - Прим, авт.). Та й на зборах постійно стикалися в Туреччині. Спілкуємося зрідка в Інтернеті.

-Минулого літа ви закінчили Національний університет фізичного виховання та спорту України. Розкажіть, як вступали?
-Як і всі. Тоді я ще грав у «Динамо». Прийшов на вступні іспити, склав плавання, біг, гімнастику. Отак і вступив. У подальшому приїжджав лише на сесії двічі на рік, бо навчався на заочному.


Олександр ОЗІРНИЙ, газета «Український футбол»