ОЛІЙНИКОВА: «ФТУ блокує процес прийняття етичного кодексу тенісиста»

Українська тенісистка Олександра Олійникова залишила Відкритий чемпіонат США 2026 на стадії 1/32 фіналу, програвши зірковій філіппінці Александрі Еалі.

Після завершення виступів на US Open Олійникова дала велике ексклюзивне інтерв'ю для Sport.ua, в якому коротко розповіла про досвід виступів на американському мейджорі, заявила про свою відсутність у заявці збірної України на фінальну частину Кубка Біллі Джин Кінг, порушила важливі теми щодо реформи організаційної структури українського тенісу, а також анонсувала запуск власного благодійного фонду.

– Олександро, вітаю з вашою першою перемогою в основній сітці US Open і з першим повноцінним слемовим сезоном. Думаю, я знаю відповідь, проте все ж: який мейджор запам'ятався вам найбільше? Який із турнірів Grand Slam найкрутіший у плані організації та атмосфери?

– Якщо говорити про атмосферу, то для мене найкрутіший Grand Slam – це однозначно Вімблдон. Але цього року дуже приємно здивував і US Open: класні подарунки, сувенірна продукція, та й загалом організація стала набагато кращою. Тому він мені теж дуже сподобався. Але Вімблдон все одно залишається на першому місці.

– Трішки про матч з Александрою Еалою. Офіційний сайт US Open у своєму звіті про поєдинок окремо відзначив, що на другий сет ви змінили тактику й почали більше грати високими м'ячами, в принципі, у вашому звичному стилі. Але я, як глядач, не сказав би, що в першій партії ви от прям робили акцент на плоских ударах. Що ви можете сказати? Чи дійсно у вас була зміна тактики і, якщо так, то чому вирішили внести корективи у свою гру?

– Ні, від початку і до кінця матчу я вийшла з певним планом, і я його дотримувалась. Абсолютно весь матч я не вносила корективів. Я програла через те, що мені не вистачило виконання. Вона зіграла краще, але я не вважаю, що я помилилася саме в плані обраної стратегії, тому я її і не міняла.

– Після поєдинку у Threads ви стали улюбленицею філіппінських фанатів номер два – звичайно, після самої Еали. Наскільки цей наплив був помітний у вигляді нових підписників на сторінку і чи писали вам в особисті повідомлення слова підтримки або захоплення?

– О, так, це було дуже приємно. Крім того, що писали величезну кількість і в особисті, і в коментарі, дуже багато філіппінських вболівальників донатили і поширювали закликами задонатити на збір. І це для мене дуже важливо, я дуже це ціную. Наразі в директі Instagram у мене все ще сотні непрочитаних повідомлень від філіппінських фанів. Але я вирішила, що постараюся особисто відповісти якомога більшій кількості людей – хоча б поставити сердечко або написати кілька слів.

– Попереду у вас участь зі збірною України у фінальній частині Кубка Біллі Джин Кінг наприкінці вересня в Китаї. Чи плануєте грати якісь турніри до цього часу, чи будете готуватися в Україні?

– На жаль, я не зіграю у фінальній частині КБДК. Після поразки в другому колі на US Open мені повідомили, що буде здійснена заміна. Я вважаю, що за результатами хардового сезону, північноамериканської серії, я показала себе гарно для третього номера. І в мене є певні припущення, що ця заміна має неспортивні причини.

– Впевнений, що ще побачимо вас цього року на рівні турнірів WTA, але все ж: як загалом оцінюєте свій перший повноцінний сезон у Турі? Особливо цікаво почути порівняння з минулим, проривним сезоном.

– Я оцінюю цей сезон як сезон дуже великих розчарувань. Попри те, що я досягла великого рейтингового прориву вже по ходу цього сезону і було багато хороших перемог, є речі, не пов’язані виключно зі спортивним перформансом... Від початку сезону мені здавалося, що проблема в одному. Потім, по ходу того, як я бачила, що відбувається, бачила і пізнавала середовище, розкрилося, що реальний корінь зовсім в іншому. Тому це все далося доволі складно.

Минулого року я менше розуміла, куди я йду. Мені було цікаво, що ж мені відкриється. І я це все сприймала трохи легше. Я грала менші турніри. Тут мені подобаються масштаби, відповідно, платформа, аудиторія, до якої можна говорити, донати, які можна збирати, допомога, яку можна передавати.

Але, як я сказала, через те, що дуже багато речей розчарували, сезон, наскільки він є продуктивним, настільки ж важко психологічно мені дається.

– Це питання вам ставили вже неодноразово, проте: чи не думаєте ви про те, щоб найняти тренера або команду? Знаю, що це додаткові й великі витрати, а ви намагаєтеся зекономити якомога більше задля донатів на ЗСУ, але, можливо, схема «професійна команда – крутіші результати – більше грошей» принесе свою користь? Це не заклик, лише цікаво, чи розглядали ви такий варіант.

– По-перше, я не задумую настільки наперед, і в мене немає відчуття взагалі, що я можу знати, що відбудеться за півроку чи за рік. А якщо наймати команду, це завжди потрібно. Ти інвестуєш певний час, не знаючи чи не будучи впевненим взагалі, що з цього вийде, якою буде ця співпраця. Я не готова на це. Я хочу допомагати тут і зараз.

Також я зрозуміла зі своєї сторони, що момент не тільки в фінансах. Я не хочу бачити чужих людей. Людей, які не розуміють той контекст, в якому я живу. І не тому, що вони погані. Але я можу чесно про себе сказати те, що все, що я проживаю як спортсмен, я проживаю перш за все як спортсмен з воюючої країни. І я не можу так само дивитися на спорт, як на це дивиться тренер з якоїсь іншої країни.

Українські ж тренера, якщо вони є нормальними, достойними людьми, тренують дітей в Україні, де це зараз необхідно, де насправді дуже бракує тенісних спеціалістів. І вони не зможуть по десять місяців на рік кататися за кордоном. Особливо враховуючи те, скільки недобросовісних людей, використовували можливість виїжджати з тренерських чи культурних підстав, порушували цей порядок, не повертаючись в країну. Для тренера з України особливо важко виїжджати.

А спеціалістів-жінок, які могли б мене спарингувати і тренувати повноцінно, я, на жаль, не знаю взагалі - хоча вони так само потрібні майбутнім спортсменам в Україні.

– Ви неодноразово говорили, що теніс для вас – це передусім можливість мати більший голос і більше допомагати Україні. А де в цій місії залишається місце особистим амбіціям Олександри Олійникової? Є щось, чого ви хочете досягти виключно для себе? Чи, можливо, ви вже реалізували свої мрії?

– Якщо говорити про мене особисто, то можу чесно сказати, що в тому, що стосується лише мене, у мене, напевно, немає жодних мрій. Можу чесно сказати, що, мабуть, я нічого не хочу.

Я думаю про речі, за які хотіла б узятися і якими хотіла б займатися, але мене це цікавить у контексті допомоги іншим, допомоги військовим і ветеранам, а також у контексті того, наскільки я можу бути корисною для країни й наскільки мій життєвий ресурс може бути спрямований на українське майбутнє.

– Ви доволі активно спілкуєтеся зі своїми підписниками в Instagram, відповідаєте на запитання й, можна сказати, впускаєте аудиторію у своє життя значно більше, ніж багато інших професійних тенісисток. Чому для вас важливий цей прямий контакт із людьми?

– Ну, тому що мені здається, що це нормально. Я людина і спілкуюся з людьми. Я б спілкувалася більше, але що частіше з’являюся на великих турнірах, то більше отримую повідомлень і різних запитань. І мені просто вже не вистачає ресурсу, щоб на все відповісти.

Насправді мені дійсно хочеться щось розповідати людям: свою історію, свою позицію. Також хочеться ділитися певними знаннями й досвідом, які можуть бути їм цікавими. І я не розумію, чому це має бути якось інакше. Я насправді хочу нормального, живого спілкування з тими, хто мене підтримує і цікавиться моїм тенісом, моїм життям і мною як людиною. І мені здається, що це абсолютно нормальні речі.

– У вас явний конфлікт з WTA, адже вони чомусь вирішили, що зможуть вас приструнити. Ще раз – велика подяка вам за вашу позицію та непохитність. І от цікаво: а як реагують тенісистки? Не українки й не представниці країн 404. Еала на флеш-інтерв'ю згадала вас та українців, але, звичайно, без якоїсь конкретики. Хтось підходив до вас за цей рік? Якось висловлював підтримку або просто свою думку?

– Зараз ведеться робота над тим, щоб згладити конфлікт із WTA. За майже рік гри в Турі, участі у великих турнірах і кращого розуміння цього середовища стало зрозуміло, що WTA не є коренем проблеми, хоча на них як на функціонерів доволі легко все перекласти. Але проблема полягає не в них. Тому надалі я намагатимуся уникати конфліктів із WTA, хоча свою позицію щодо російських гравців я жодним чином не зміню. Швидше, я зміню своє ставлення до самої організації – WTA.

Щодо підтримки – так, її висловлювали дівчата з Чехії. Мені було дуже приємно, коли переможниця Вімблдону Лінда Носкова поширила статтю United24 про мене і про донат на Збройні сили України.

– Наприкінці липня ви опублікували серію постів в Instagram, і одна з тез була про те, що більшість українок не хочуть або не хочуть ще активніше висвітлювати війну в Україні та говорити про неї. Я зробив висновок, що у вас могла бути якась ідея щодо спільної ініціативи, але колеги її не підтримали. Чи правий я і, якщо так, то що саме ви пропонували? А якщо ні, то що саме ви мали на увазі і чи є конкретні прізвища?

– Хороше питання. Тут потрібно просто поставити собі запитання: чому люди, у яких тисячі, десятки, сотні тисяч підписників, не можуть зробити репост будь-якого збору, коли всі знають, що зараз важко закривати збори навіть на двісті-триста тисяч гривень?

І це просто як приклад. Насправді дуже багато чого залишається за лаштунками. Але я думаю, що воно доволі помітно і без опису якихось конкретних висловів чи ситуацій.

– Довго думав, чи варто підіймати цю тему, проте все ж. Ми знаємо, що «наробили» Юлія Стародубцева та Надія Кіченок, зокрема бачили вашу реакцію і дякуємо за вашу позицію. Але мене бентежить одна річ: яка атмосфера у збірній України? Наприклад, у Глівіце були викликані ви й Надія, яка святкувала Новий рік у компанії зашифрованих росіянок. Ви публічно розкритикували її за це, і мене дуже здивувало, що у підсумку і ви, і вона були викликані до збірної. Тож питання: чи спілкувалися ви з нею у Польщі і що буде у Шеньчжені, адже там гратиме її сестра – Людмила? [Питання було задане до відповіді Олександри щодо її відсутності у заявці на КБДК]. Питання виключно фанатське в сенсі переживання за збірну, без жодного підтексту щодо критики ваших публічних заяв стосовно Кіченок.

– На той момент Надія, наприклад, публічно вибачилася. Тоді це все згладили. Приїхавши до збірної, я була зосереджена на тому, щоб зробити свою роботу. І я зробила її якісно. Я зіграла свій дебютний матч і здобула дебютну перемогу. Я вчасно приходила на кожне тренування, тренувалася з усіма стільки, скільки було потрібно, і навіть більше за всіх. Я фактично жила на тих кортах.

Для мене, якщо я приїжджаю грати за команду, це означає, що я маю бути ефективною в цій команді. Але зараз, якщо вам цікаво, вже після всього, що відбулося, після танців, після моїх доволі обговорюваних публікацій, я не знаю, чи впливає на це моя активна позиція загалом. Тому що я відчуваю дещо напружене й дивне ставлення до себе. Не від кожної людини, але з боку багатьох – хоча воно й не озвучується прямо.

Ну а цього разу, як я вже сказала, до збірної я не поїду. Але своєї позиції я не зміню.

Читайте також:

Стародубцева та Кіченок у компанії росіянок побували на весіллі Касаткіної

– Подібне питання щодо спілкування та реакції хочеться поставити в контексті US Open. Мова про Ангеліну Калініну та її пару з Анною Бондар. Чи спілкувалися ви з нею або, можливо, вона писала вам щодо вашого посту?

– Так, я мала на увазі Ангеліну Калініну. Ні, вона зі мною це не обговорювала, тому що, як я думаю, і Стародубцева, і Надія Кіченок, і Калініна просто хочуть робити те, що вони роблять. Вони не хочуть це обговорювати, не хочуть щось змінювати чи коригувати у своїх діях, розуміти контекст і те, що це може означати та що може собою представляти. Тому наразі вони зі мною не вітаються. Я ж готова обговорювати, якщо це потрібно, і пояснювати. Я можу пояснити, у чому саме проблема.

Я, наприклад, дуже добре розумію, як це може сприйматися з боку. Особливо коли я транслюю одне, а ці люди – інше. Я говорю про те, що українці не готові приймати росіян і тих, хто грає за російські гроші. Вони ж транслюють, що українці до цього готові.

Як потім із цією інформацією взаємодіяти західному глядачеві, який не настільки добре розуміє контекст? Але їм, очевидно, це не цікаво. Є ще один аспект цієї проблеми – самі іноземні гравчині та гравці. Уявіть собі, що цього року руські тенісні функціонери знов, в обхід всіх санкцій, вирішать провести свій людожерський турнір. Ми можемо і маємо зробити так, щоб участь в цьому турнірі стала настільки токсичною, настільки шкідливою для репутації, що навіть комерційно (а сучасний теніс керується, на жаль, виключно комерційними інтересами) участь в ньому для іноземців стало б надто ризикованою та невигідною. Так от, відношення в стилі «панять і прастіть» цій меті точно не допомагає.

Читайте також:

ОЛІЙНИКОВА: «7 українок у топ-100! Скільки цього ресурсу працює на країну?»

– У США, наприклад, існує розвинена система університетського та юніорського спорту, різноманітні ліги й програми, які дають молодим тенісистам можливість розвиватися та проявити себе. Якої системи сьогодні найбільше бракує українському тенісу? І що, на вашу думку, держава могла б робити навіть в умовах війни, щоб теніс в Україні ставав доступнішим для дітей і не залишався спортом переважно для тих, чиї родини можуть дозволити собі значні витрати?

– Ви абсолютно правильно підкреслили: зараз у нашій країні війна. росія знищує нашу країну, наші міста, знищує нормальне, мирне, щасливе життя. І наше головне завдання сьогодні – вистояти. Бути у війську або для війська. Головне завдання українських спортсменів зараз – допомагати нашим Збройним Силам, тому що без перемоги України, без збереження нашої реальної незалежності, без української нації та соборної української держави все інше просто не матиме сенсу.

Але, як це не парадоксально, є речі, які ми маємо робити вже зараз, тому що саме зараз для них є час. Після перемоги український теніс отримає новий поштовх для відновлення та розвитку. Нам допомагатиме весь світ відновлювати те, що було втрачено внаслідок російської агресії. І вже наша відповідальність – зробити так, щоб ці ресурси не пішли в якісь «темки і схемки», а працювали на суспільне благо: для тенісистів та їхніх родин, гравців-аматорів, клубів, тренерів, організаторів тенісного процесу.

Нам потрібна власна українська національна тенісна система. Тому що юніорський теніс – це передусім виховний процес. Один чи одна зі ста дітей, можливо, стануть професійними тенісистами. Але ми можемо зробити так, щоб інші 99 виросли гідними громадянами своєї країни – фізично й духовно здоровими, свідомими своєї нації, своєї історії, зокрема спортивної, своєї культури та своєї мови.

А в нас навіть в умовах війни Федерація тенісу України блокує процес прийняття етичного кодексу українського тенісиста. Кодексу, де було б чітко зафіксовано, що наші гравці на всіх змагальних рівнях не грають у парі з росіянами, не проводять із ними спільних тренувань, не з’являються разом у публічних місцях, не публікують спільних фотографій у соціальних мережах, не підписуються на російських та білоруських гравців. Ми вже навіть не говоримо про те, що єдиною прийнятною мовою під час тенісних змагань в Україні має бути українська. У відповідь ми чуємо аргументацію приблизно в стилі «вони ж діти» та «утиск прав російськомовних».

І це не просто абстрактні звинувачення, а конкретний факт. У грудні я зверталася до ФТУ, вже будучи чинною гравчинею основної сітки турнірів Grand Slam, із проханням дати мені можливість під час звітної конференції ФТУ презентувати своє бачення етичного кодексу українського гравця та захистити його. Не негайно прийняти цей кодекс – просто презентувати його і почати роботу та дискусію. Закінчилося все тим, що мені просто відмовили в допуску на конференцію – фактично у праві говорити.

А якби ми тоді почали цю роботу, можливо, не було б ані танців під «люби мєня, люби», ані парних виступів із скомпрометованими гравцями. Тому що головні акторки та актори цих історій заздалегідь чітко знали б: так робити не можна. Це прописано в правилах, вони ці правила прийняли, а за їх порушення передбачені зрозумілі наслідки.

Але є й значно ширша проблема – нам потрібна цілісна реформа організаційної структури українського тенісу. Я з великою повагою ставлюся до рядових співробітників ФТУ. Там є люди з колосальним досвідом і величезними заслугами перед нашим спортом. Але чинне керівництво ФТУ, яке, до речі, вже роками перебуває за кордоном і значною мірою знаходиться поза сучасним українським контекстом, на мою думку, цілком комфортно почувається в системі, де ФТУ залишається непрозорою структурою, а багатьма регіональними осередками, умовно кажучи, керують ті, хто свого часу «схопив печатку», а не люди, які навіть під час війни реально підтримують тренувальний процес, виховують гравців і проводять турніри.

Нам потрібна прозора клубна система. Клуб має бути не просто приміщенням із тенісними кортами, а структурою, відповідальною за весь тенісний процес у своєму місті чи районі: від занять для найменших дітей – через змагальний теніс – до аматорського та ветеранського спорту. Він має відповідати за проведення турнірів і водночас за широку популяризацію тенісу.

При цьому і державне чи муніципальне фінансування, і представництво клубу або регіону при ухваленні рішень мають бути прямо пов’язані з реальною результативністю його роботи: скільки дітей залучено до тенісу, скільки гравців тренується, скільки проводиться змагань, наскільки розвивається аматорський спорт. Подібні моделі успішно працюють у багатьох європейських країнах.

Саме така система, на мою думку, здатна поступово відповісти й на головне питання – як зробити теніс доступнішим для українських дітей, щоб можливість займатися ним визначалася не лише фінансовими можливостями їхніх батьків.

Але я боюся, що за нинішнього керівництва ФТУ провести такі реформи просто неможливо. А проводити їх потрібно. І багато з того, про що я говорю, можна починати робити вже зараз – навіть в умовах війни.

– У тенісі досі дуже сильне переконання: якщо дитина не почала тренуватися у 5–7 років, швидко не потрапила в професійну систему й не почала активно займатися з тренером, то шансів на серйозну кар'єру практично немає. Наскільки це справді об'єктивна реальність тенісу, а наскільки – стереотип?

– Теніс – це спорт з дуже складною моторикою, тому потрібно починати доволі рано. З моїх професійних колег найпізніше, що я знаю, – це вісім років. Але якщо говорити про необхідність якомога швидше потрапити в якусь професійну систему й одразу показувати серйозні результати, то тут я не погоджуся. Якщо під «професійною системою» маються на увазі просто регулярні тренування, то так: важливо починати рано й намагатися якомога більше грати.

Але те, що зараз часто пропагують: уже з дитинства мати 325 різних спеціалістів, нутриціолога із семи років, а з десяти ходити з браслетом Whoop, – ні, я не вважаю, що це необхідно. До певного віку достатньо просто мати конкурентне середовище, де діти могли б грати між собою, грати багато, і їм це було б у задоволення.

– Ваш батько під час листування та домовленості щодо інтерв'ю сказав, що ви плануєте відкрити благодійний фонд. Будь ласка, поділіться деталями. І якщо є ще якісь важливі меседжі чи анонси для української спільноти – не соромтеся.

– Так, під час US Open 2026 я прийняла рішення про створення «Благодійного фонду Олександри Олійникової». Думаю, до Нового року ми завершимо всі формальні процедури, і вже з Australian Open 2027 фонд почне свою роботу.

За 2026 рік – фактично мій перший рік у великому комерційному тенісі, де є увага, велика аудиторія і можливість залучати для потреб Сил оборони України справді значні кошти, – обсяг нашої прямої допомоги перевищив 100 тисяч євро. І тут враховані лише мої донати з власних призових та збори, які наша команда організовувала сама або в яких брала провідну участь. Сюди не входять невеликі донати на збори інших волонтерів, разове фінансування непрофільних проєктів та інша допомога.

У мого фонду буде два головні напрями. Перший – адресна допомога підрозділам Сил оборони України. Це те, що ми робимо вже зараз: дрони та розхідники для них, автомобілі, генератори й інше необхідне обладнання.

Другий – абсолютно новий для нас напрям: розвиток в Україні тенісу на кріслах колісних. Причому йдеться не про окремі заходи чи разові турніри, а саме про створення системи, в якій ветеранки та ветерани зможуть опанувати цей вид спорту. Це масштабний і ресурсний проєкт, але я дуже хочу його реалізувати.

А щодо головного меседжу – він у мене був і залишається один: допомагати Силам оборони України. Допоки стоять наші військові – існуємо ми. Існує наш спорт і наша культура, існують наші міста, існує наша країна. Маємо про це пам’ятати і діяти відповідно.

Читайте також:

Два напрями: Олійникова анонсувала запуск благодійного фонду

Посмотреть эту публикацию в Instagram

Публикация от Oleksandra Oliynykova / Олександра Олійникова ✙ (@_drones4ua.org_)