Що не так із Динамо? Якби ж проблема була лише у В'ячеславі Суркісі…

Може, це й не той випадок, коли доречно згадувати порядком заїжджену фразу зі старого радянського фільму – «за державу прикро», – але, чорт забирай, просто справді дуже прикро. Прикро за команду, яка у нашій футбольній ієрархії завжди займатиме особливе, ексклюзивне місце. І це місце – як камінь наріжний. Перше на всі часи. І це говорю вам я, аж ніяк не вболівальник цієї команди.

Мова, як ви здогадалися, про «Динамо». Про «Динамо», яке розгромно програло колективу, який не виступав у найвищому дивізіоні країни понад тридцять років.

За такою динамівською грою, за такими динамівськими помилками, за динамівською реакцією і на цю провальну гру, і на конкретні помилки, – найпростіше було б станцювати на кістках. Це я про себе насамперед. Мовляв, я ж зовсім нещодавно, після вильоту динамівців із найслабшої континентальної ліги, після вильоту від не найсильнішого опонента, вже все розставив по поличках, винісши аргумент: недієздатні.

А тепер, коли цей вердикт підтвердився, підтвердився так різко, так наочно, так очевидно, що стриматися від спокуси змішати з грязюкою всю ту шарагу, що залишилася від колишньої величі, дуже важко. Якщо взагалі можливо. Це приблизно той випадок, коли ти забрався на верхній поверх, вийшов на балкон і тебе так і тягне плюнути вниз.

Не плюватиму. Занадто просто. Спробую зіграти складніше. Не впевнений, що вдасться, як не впевнений і в тому, що буду зрозумілий. Проте я все одно спробую.

Почну з очевидного для мене. Я не чекав на відставку Ігоря Костюка після вильоту його підопічних від «Карабаха», хоча в глибині душі й сподівався на цю відставку. Тому що попереду була двотижнева безігрова пауза – вельми підходяща для зміни декорацій.

Те, що нинішній динамівський тренер не витримує ні темпу, ні критики, для мене також очевидно. Я про це написав відразу після того, як Костюк зійшов на вакантне місце після Шовковського.

Попри моє скептичне ставлення до Олександра Володимировича як тренера, на моє стійке переконання його «спадкоємець» відчутно слабший. Він дуже непоганий для роботи в дублі, для роботи з юніорами, з підростаючим поколінням, але для футболу дорослого його профільні характеристики не підходять через їх убогість.

Мені здається, це розуміють і власники «Динамо», бо називати їх недалекими людьми – така ж помилка, як і вважати Костюка гідним першої динамівської команди.

Проте відставки Костюка не було. Брати не наважилися. Не наважилися поки що підтвердити письмово свій черговий провал із вибором тренера. Хоча я впевнений, що вони до цього, тобто до відставки Костюка, неминуче прийдуть.

А поки не прийшли, сталося те, що мало статися – «Динамо» розгромно програло «Буковині».

І тут я навіть у глибині душі не сподівався на відставку Ігоря Володимировича. Та тому не сподівався, що хоч би якими не були прямолінійними динамівські брати, у них вистачить розуміння того, що їх просто закидають гнилими помідорами за те, що знайшли крайнього в провалі воротаря на прізвище Суркіс.

Будемо відверті: «Буковина» не була сильнішою за «Динамо» настільки, як це зафіксовано в післяматчевому протоколі. Долю матчу вирішили дві результативні помилки сина/племінника власників клубу, який, начудивши у грі по максимуму, розхльобувати не захотів, попросивши заміну.

Якби його дядько та його батько після такого провалу кровиночки прибрали тренера, то В'ячеслав Григорович назавжди б залишився з тавром таткового синка. Це, як мінімум.

Власне, йому, тобто В'ячеславу Григоровичу, і так зараз хріново до неможливості, бо віддувається і за свої прорахунки, і за чужі. Але я б і в цьому випадку не став кидати камінь у його город.

Ви вже мене вибачте, але я вважав цього воротаря якщо й не обдарованим, то цілком доречним. Він не позбавлений голкіперських здібностей – досить стрибучий, непогана реакція, холоднокровний (принаймні був до гри з «Буковиною»). Безумовно, це не СаШо, якщо порівнювати із завдатками. І навіть не Георгій Бущан. Він просто нормальний голкіпер. Нормальний для динамівського дубля. Або щоб бути третім в ієрархії першої команди.

Але так сталося, що він став першим у першій команді. Нещерет травмований, Моргун та Ігнатенко пішли, Ольховий ще зовсім неоперений. Отак і вийшло, що потенційно третій голкіпер в ієрархії першої команди став основним. На невимовну радість і гордість панівних братів.

І я більш ніж впевнений, що й на радість Ігоря Костюка, котрий як може, так і догоджає своєму начальству.

Ситуація, спочатку заточена на випадковість вибору, може стати слабкою ланкою. І вона такою стала. Помилки Суркіса-молодшого перестали бути просто помилками, вони стали результативними помилками. І в підсумку все завершилося жахливим абсурдом: всі (тобто динамівські власники) все розуміють, але зробити до ладу нічого не можуть. Бо коло вже давно замкнулося.

Костюк поки що залишиться. В'ячеслав Суркіс – теж. Хоча б доти, доки не оклигає Нещерет, якого, до речі, теж дуже складно назвати зразковим голкіпером.

І ось, нарешті, я плавно підходжу до того, що обережно намагався «проростити» вище. За всієї послужливості Костюка, за всієї неготовності Суркіса-молодшого до викликів навіть рівня нинішньої УПЛ, ситуація й надалі ризикує залишатися абсурдною. Тому що заплатити умовні три мільйони євро за готового голкіпера, як, наприклад, «Харків» заплатив за Єрмакова, «Динамо» не може. Як і не може заплатити три мільйони євро за умовного Андраде, як, наприклад, «Полісся», хоча цей універсал був би доречним у півзахисті.

Нинішнє «Динамо» тим більше не зможе заплатити «десять плюс» мільйонів євро за молодих бразильців, як, наприклад, «Шахтар», хоча в цьому випадку я й не дуже впевнений, що умовні Кауани стали б у нагоді нинішньому «Динамо».

Ми дійшли розуміння, що нинішнє «Динамо» зараз може запрошувати до себе переважно вільних агентів. І якість цих агентів – як правило, рівня Бленуце.

Тому й маємо те, що маємо. У воротах грає син/племінник, який банально не готовий до рівня першої команди, в захисті грає зять, об'єктивний рівень якого – ФК «Минай», у півзахисті грає зять Максима Шацьких, який давно втратив мотивацію, а в атаці – справді гарний форвард, який, дивлячись на увесь цей довколишній бедлам, і сам мимоволі опускається до рівня цього бедламу.

Ось, власне, і всі пояснення цього абсурду. Якщо ти з якихось причин не можеш собі дозволити БМВ або «Ауді», але дуже не хочеш ходити пішки, то по одязі простягаєш ніжки.

Зрештою, є «Таврія». Так, залишаються приємні спогади, коли ти їздив на «Мерсі», але ними ситий не будеш. Хоч би й хотілося дуже. Але від поганого життя змушений переходити до принципу «головне – участь». Хіба за таке можна бичувати?

Хоча й прийняти таке дуже складно.