Мальдіні переоцінив себе. Його репутація – не синонім вседозволеності

Збірна Італії – чотириразовий чемпіон світу з футболу – останнім часом незмінно переживає те, що прийнято називати «днем бабака». Судіть самі: починаючи із ЧС-2018 італійці, яких традиційно прийнято зараховувати до топових збірних європейського континенту, постійно виявляються не здатними кваліфікуватися на світову першість. Ось вже три мундіалі поспіль вболівальники не бачили колись грізну збірну Італії серед найкращих збірних планети, і щоразу в «Скуадри Адзурри» на те є об'єктивні причини…

Останній відбірковий цикл (на ЧС-2026) збірна Італії розпочинала під керівництвом Лучано Спаллетті, а закінчувала вже із Дженнаро Гаттузо, але у плей-оф кваліфікації зненацька зазнала фіаско від Боснії і Герцеговини. Цей провал вартував Гаттузо посади головного тренера, яка до вчорашнього дня у збірній Італії залишалася вакантною та обростала скандальними деталями і подробицями.

Третя поспіль відсутність італійців на чемпіонаті світу з футболу призвела до того, що в країні почали формуватися категоричні настрої щодо необхідності тотальних реформ. А довірити їхнє проведення громадськість, що цілком логічно у подібних випадках, поривалася людині з неймовірним авторитетом, до якої виникала б безмежна довіра. І така знайшлася: нею став легендарний у минулому захисник «Мілана» Паоло Мальдіні – людина-легенда, чий важкий, але наче як справедливий характер завжди здавався великою перевагою. Простіше кажучи, саме Мальдіні був найавторитетнішою людиною у сучасному італійському футболі, якій можна було б довірити ініціацію процесу масштабної революції й перезавантаження у всьому цьому русі.

11 липня Паоло Мальдіні було офіційно призначено технічним директором Федерації футболу Італії. Його радником став екс-партнер по «Мілану» бразилець Леонардо, і ця «солодка парочка» фактично отримала повний карт-бланш на пошук і призначення нового головного тренера «Скуадри Адзурри». Але методи Мальдіні виявилися, м'яко кажучи, неефективними. Його непохитність та небажання виявляти гнучкість в результаті призвели до того, що Паоло подав у відставку менш ніж за два тижні, які минули із моменту його призначення.

Чому це сталося? Все досить просто – Мальдіні не врахував, що його бездоганна досі репутація зовсім не є синонімом вседозволеності, і не дозволяє в буквальному розумінні робити усе, що заманеться.

Нещодавно Федерація футболу Італії отримала нового президента – 67-річного Джованні Малаго. Той отримав престижну футбольну посаду, насамперед, завдяки консолідованій підтримці абсолютно розрізнених груп, які найчастіше мають діаметрально протилежні один одному інтереси та логіку прийняття рішень. Але цього разу Малаго отримав довіру саме як людина, здатна на рівні великої політики налагодити стосунки із усіма групами й вибудувати роботу Федерації таким чином, щоб це була структура, яка правильно реагує на найбільш резонансні виклики і враховує настрої громадськості.

Для такої роботи потрібна людина, котра має спеціальні навички та вміє домовлятися. На одному авторитеті як у Мальдіні, тим паче ще й із такою твердістю переконань, щось змінити навряд чи вдалося б. І незабаром Паоло відчув це «на власній шкірі».

Одразу після призначення у Федерацію футболу Італії Мальдіні ініціював переговори з Карло Анчелотті. Саме чинного наставника збірної Бразилії легендарний екс-бек «Мілана» хотів бачити на чолі «Скуадри Адзурри». Але Анчелотті відмовив, давши зрозуміти, що має намір продовжити співпрацю із «селесао». Після цього Паоло почав працювати ще над одним сюрреалістичним варіантом – запрошенням Пепа Гвардіоли. Але й тут зазнав невдачі, оскільки екс-тренер «Манчестер Сіті» виявив бажання відпочити і на якийсь час взяти паузу у ремеслі.

Коли домовитися з двома титанами сучасного тренерського цеху не вдалося Мальдіні раптом шарахнуло у бік екс-партнера по «Мілану» Андреа Пірло. Його кандидатура на тлі Анчелотті та Гвардіоли виглядала, м'яко кажучи, дивною та вкрай скромною, але ще більше дивує інше – Мальдіні цього разу вирішив йти, як заведено казати у таких випадках, до переможного кінця. Навіть коли Джованні Малаго дав зрозуміти, що через зв'язки із російськими букмекерами кандидатура Пірло є неприйнятною, Паоло не став «здавати назад». Він просто почав говорити мовою ультиматумів, вважаючи, що обіцяні йому умови щодо автономності у питанні вибору головного тренера було порушено.

Малаго спробував вмовити Мальдіні виявити гнучкість, нагадуючи, що на рівні національної збірної політичні ризики вищі, аніж у рішеннях всередині клубів, і що останнє слово завжди залишається за президентом Федерації, але Паоло виявив категоричність та непохитність, що межує із бичачою впертістю. Фактично сталося те, що Мальдіні просто переоцінив себе та власні можливості. Його темперамент та надмірна самовпевненість зіграли не тільки проти самого Паоло, але певною мірою і проти інтересів всього італійського футболу, оскільки скандальна відставка легенди точно не зіграє у плюс Федерації футболу і «Скуадрі Адзуррі».

Мальдіні хотів провести широке перезавантаження в італійському футболі, але його вибір на користь Пірло після провалів у переговорах з Анчелотті та Гвардіолою, які деякі італійські інсайдери відкрито характеризують як непідготовлені та проведені вкрай непрофесійно, виглядав, м'яко кажучи, дивним, а небажання чути справедливі аргументи проти призначення Андреа – абсурдним.

Найгірше те, як Мальдіні залишав посаду спортивного директора. Він публічно звинуватив нове керівництво Федерації, яке раніше підтримало його призначення, у непрофесіоналізмі, а також напророкував продовження проблем для італійського футболу.

«Це сумний день для італійського футболу, оскільки він опустився нижче, ніж будь-коли, і все через відсутність професіоналізму у Федерації. Ми залишимося на цьому низькому рівні, поки Малаго буде президентом. Це правда. Ми із Леонардо зробили все, що могли, але повірте мені: нас вже не врятувати», – заявив Мальдіні.

Ці слова навряд чи варті вуст справжньої легенди, але вони прозвучали… Хто знає, можливо, колись вболівальники та експерти з Італії визнають, що Мальдіні мав рацію, але поки що все виглядає так, що Паоло просто непридатний для роботи спортивним директором або керівником Федерації футболу Італії. Його непохитність у поглядах, напевно, залишаться його особистою перевагою, але є ролі та посади, де краще не бути непохитним, виявляючи гнучкість й розуміння процесів, із якими ти міг і не встигнути як слід розібратися.

Втім, італійським футболістам, яких прийнято називати та вважати тамтешніми легендами, властиве певне самолюбування на межі нарцисизму, що не дозволяє визнавати власні помилки. Той таки Пірло після того, як стало зрозуміло, що його не поставлять тренером збірної Італії, так і не зумів зіграти красиво хоча б у словесній площині, заявивши буквально наступне: «Професійна співпраця, яка опинилася в центрі нещодавнього скандалу, виникла у контексті моєї кар'єри в Об'єднаних Арабських Еміратах і має виключно комерційний та спортивний характер. Надавати цій співпраці політичне значення означає приписувати мені переконання, які я ніколи не висловлював і які мені не властиві».

Що ж, яскрава та гідна гра на футбольному полі – це зовсім не гарантія наявності розуму, співчуття та розуміння того, що відбувається у світі. І як мінімум українські вболівальники у ситуації, що склалася, навряд чи стануть на бік легендарних екс-футболістів Мальдіні та Пірло, а швидше підтримають позицію функціонера Малаго.