22 роки коту під хвіст? Що дав українському футболу ліміт на легіонерів

Давайте проговоримо один момент одразу: автор цих рядків не є ані гарячим симпатиком, ані запеклим противником ліміту на легіонерів в українському клубному футболі. Просто тому, що щось штучне, з одного боку, завжди суперечить природному, але з іншого… Багато в чому без штучного наш нинішній світ та життя були б мало схожими на те, чим вони є. Тому давайте просто щось згадаємо, щось проаналізуємо, над чимось поміркуємо та спробуємо зрозуміти – що дав нашому футболу ліміт на легіонерів та чи потрібен він й надалі в УПЛ, а якщо так, то в якому вигляді.

Починати варто з 2004 року, навесні якого керівництво Федерації футболу України (нині ця організація має назву Української асоціації футболу) затвердило норму щодо запровадження в елітному дивізіоні вітчизняного клубного футболу обмеження на кількість іноземних футболістів, які одночасно присутні на полі у складі кожної із команд. З сезону-2004/05 дозволялося мати по 8 легіонерів на полі, тоді як троє гравців обов'язково мали бути українцями.

Через три сезони в УПЛ відбулося посилення норми ліміту на легіонерів. Командам дозволялося виставляти на поле не більше 7 іноземців – правило, яке збереглося та діяло в елітному дивізіоні аж до завершення минулого сезону. Сьогодні вже мало хто згадає, але із самого початку прихильники запровадження ліміту на легіонерів наполягали на цифрі у п'ять іноземців на полі як обмежувачі для кожної із команд учасниць-чемпіонату. Планувалося, що поступово ліміт посилюватиметься аж до цього значення, але… Де-факто реформа провалилася, і в якийсь момент усі зацікавлені сторони виявилися згодними на «заморожування» правил щодо максимуму із сімома іноземцями на полі.

Симпатики ліміту на легіонерів зазначали, що його запровадження має посприяти збільшенню кількості та якості українських талантів, їх стрімкішому професійному розвитку, що однозначно позитивно вплинуло б насамперед на національну збірну України. Проте, кажучи об'єктивно, за 22 роки дії ліміту «синьо-жовті» лишень одного разу пробилися до фінальної частини чемпіонату світу, що є одним із очевидних мірил успіху нашої національної команди. Решта спроб кваліфікуватися на мундіаль з боку українських футболістів зазнали фіаско, хоч із лімітом, хоч без нього…

В певний момент в УПЛ стало очевидним, що усі команди-учасниці просто розділилися на дві категорії. Першим було вигідніше та/або простіше вкладати гроші в купівлю іноземних виконавців, котрі виявлялися здатними швидше давати результат. У других ефективніше виходило працювати саме із доморощеними талантами, розвивати їх, давати шлях у великий футбол і вже потім отримувати результат. Умовним лідером першої групи можна називати «Шахтар», де вже давно уособлюють свій вектор розвитку із іноземним ринком талантів. Другу ж групу також достатньо умовно в даному контексті очолило «Динамо», чия академія давно користувалася славою та вмінням видавати талантів якщо вже й не «пачками», то цілком комфортними «порціями».

Не варто також забувати, що у 2012 році з боку ФФУ було зроблено крок, який у перспективі міг би призвести до тотального скасування ліміту на легіонерів у його колишньому вигляді. Тодішні керівники нашого футболу пропонували робити ставку не на кількості українців у складі кожної з команд, а на кількості вихованців клубних академій. І ця ідея, здається, була найбільш тверезою і​​з усіх існуючих, проте так і виявилася похованою під важкою правдою дійсності.

Чи справедливо вважати, що у разі скасування ліміту на легіонерів «Шахтар» міг би повністю відмовитися від українців та виставляти склад а-ля «Арсенал» часів Арсена Венгера, де не було б місця місцевим гравцям? Цілком. Так само справедливо вважати було б і те, що в «Динамо» навряд чи прийняли б таку ж позицію, і відмовилися б від багаторічних напрацювань власної академії. Просто тому, що кожен клуб принципово сам вільний обирати вектор власного розвитку, і будь-які обмеження в цьому плані виглядають, м'яко кажучи, дивними, особливо з огляду на відсутність серйозних досягнень з боку національної збірної, на користь якої нібито й запроваджувався ліміт.

Наразі, перед початком сезону-2026/27, у ЗМІ посилено циркулює інформація стосовно певних змін у нормах ліміту на легіонерів. Нібито відтепер клубам буде дозволено де-факто випускати по вісім іноземців на поле, але семеро з них, як і раніше, можуть бути представниками різних країн, а тим самим «додатковим» восьмим обов'язково має бути футболіст із паспортом країни-члена Євросоюзу. Таким чином, наш футбол іде на зближення з європейським, де у багатьох країнах українських футболістів також уже перестали чи невдовзі перестануть вважати легіонерами-«чужинцями».

Здавалося б, норма правильна з огляду на реалії часу, але… Формально це буде відкатом до того, з чого й стартував ліміт 22 роки тому – до 8 іноземців та 3 українців на полі. Із чим боролися на те й напоролися? Дуже схоже на те…

А тепер давайте просто уявимо, що ліміт на легіонерів був би скасований на користь обов'язкового включення до заявки на сезон певної кількості власних вихованців. Такими, нагадаємо, вважаються футболісти, які провели 36 місяців у структурі клубу до моменту настання свого 21-річчя, причому незалежно від їхньої національності. Іншими словами, для «Шахтаря» через три роки після підписання умовний Егіналду, куплений, коли йому було 18, ставав би клубним вихованцем й підпадав у заявці на сезон під цю категорію. А клубних вихованців треба було мати, якби реформа 2012 року все ж таки запрацювала, мінімум вісім у заявці, інакше та просто скорочувалася б для кожного з клубів рівно на кількість «недобору».

Фактично за такого підходу кожен клуб ліги був би чітко зобов'язаний працювати над розвитком власної академії, а не оренди її в умовного ФК «Львів», який багато років віддає свою школу для досягнення цілей якомусь із клубів УПЛ, який не бажає реально займатися молодіжним вектором. Так, не завжди б ми отримували українських вихованців, але з іншого боку, того ж умовного Егіналду ще за декілька років цілком можна було б натуралізовувати й «використовувати для потреб» збірної України.

Але найголовніше, чого б дала можливість уникнути дана реформа – це штучне завищення цін на будь-якого гравця більш-менш пристойного рівня з українським паспортом всередині УПЛ. Скажімо, той таки Іван Калюжний був би не такий цікавий «Харкову», аби боротися щодо нього із «Шахтарем» і десь навіть завищувати умови за особистим контрактом, а умовний Ілля Крупський залишався б цікавим, насамперед, рідній «Ворсклі», де він вважався б своїм вихованцем, а для інших був би просто футболістом, купівля якого ніяк не була б пов'язана зі спробою дотриматися регламентних норм в аспекті ліміту на легіонерів.

Також відхід на користь ліміту, при якому на чільне місце ставляться вихованці клубу, а не просто футболісти з українським паспортом, дозволила б істотно «збити» часом необґрунтований рівень зарплат для деяких гравців. Судіть самі: у такому разі кожному клубу були б потрібні саме власні «академіки», а не просто українці, особливо вікові, які нині просто користуються штучною нормою та їздять із одного клубу до іншого, вибиваючи там гарні зарплати.

Сам по собі фактор штучності із нормами нинішнього ліміту виглядає куди вищим та більш значним, ніж якби все це працювало реально на благо розвитку молодих гравців кожним із клубів. Другий варіант справді схожий на турботу про майбутнє, про нових гравців, їх розвиток. Перший (він же існуючий) – просто «тепла ванна» для низки гравців, які не бачать при цьому жодного сенсу кудись їхати, адже в Україні їм і так платять стільки, що ніде отримати подібне просто неможливо. Останнє було на 100% правдивою тезою, принаймні, до періоду початку повномасштабної фази російсько-української війни.

До речі, після 24 лютого 2022 року український клубний футбол втратив багато юних та молодих талантів. Чимало з них, особливо найперспективніші, й досі залишаються в Європі, де розвиваються в академіях відомих клубів, у тому числі з топ-5 чемпіонатів. І чи це сильно послабило наш футбол на рівні національної збірної? Очевидно, що ні. Просто в таких реаліях чиновникам та тренерському штабу юнацьких, молодіжної та національної збірних потрібно більше й ретельніше працювати, не гублячи з уваги нікого, хто потенційно міг би бути заграний за «синьо-жовтих». Умовно кажучи, аби «наш Златан Ібрагімович» не опинився в майбутньому у футболці якоїсь іншої збірної, а не української.

Так само і з лімітом. Навіть якби у перших командах клубів УПЛ грало б по 10 іноземців (що саме по собі навряд чи можливо, враховуючи різні підходи та фінансові можливості всіх клубів), але академії щороку випускали б масу футболістів, то частина з останніх все одно б їхала до Європи, підшукуючи можливості для подальшого розвитку кар'єри. І вже звідти вони б потрапляли до збірної України, за належного скаутингу з боку тренерського штабу «синьо-жовтих». Але штучних перешкод було б менше, а стимулів працювати з академіями – більше, щоб просто не виявлятися «урізаними» в заявках на сезон.

Утім, ось вже 22 роки як ліміт у нашій лізі присутній, і 19 років, як він існує у своєму нинішньому вигляді, але щось глобально змінювати, здається, ніхто не зацікавлений. Клуби вже зрозуміли та пристосувалися до того, як їм працювати. А від УАФ, для користі якої із самого початку все це й починалося, за увесь цей час футбольна громадськість так жодного разу й не почула будь-якого аналізу успішності регламентної норми з лімітом на легіонерів. Всі просто воліють вдавати, що все і так добре. Хоча за фактом – чи не половина клубів УПЛ реально або ж взагалі не мають академій і, як наслідок, не розвивають український футбол, або ж роблять це лише «на папері», підписуючи партнерські угоди із де-факто чужими проектними академіями. Ну а що, головне ж просто чотири українці у складі, і начхати, що ці футболісти в нас роками ходять з однієї команди до іншої, не даючи жодного натяку на розвиток ані для себе, ані для клубів, ані для ліги та інституту національних збірних загалом, де так виходить, правда ж?..