Анжела БАЛАХОНОВА: «Світовий рекорд? Мене тоді більше потішило золото»

На зламі тисячоліть вона була однією з головних зірок української легкої атлетики. Стрибунка з жердиною Анжела Балахонова вигравала золото чемпіонатів Європи, була призеркою чемпіонату світу і в 1998-му встановила світовий рекорд. То за умови, що займатися саме цим видом Королеви спорту вона почала пізно, в 23 роки. Власне, сама Анжела вважає, що саме через це вона й не змогла стрибати ще вище.

Нині Балахонова вже тренерка. Одним із найобдарованіших її учнів є син Матвій, який торік побив світовий рекорд великого Арманда Дюплантіса у віковій категорії до 14 років.

Одним словом, у цьому інтерв’ю Sport.ua ми мали і про що позгадувати, і поговорити про сьогодення.

– Анжело, якщо дані з Вікіпедії правильні, то ви народилися в Шахтарську на Донеччині, місті, яке зараз перебуває під окупацією.
– У Шахтарську в мене вже нікого не залишилося. Я там, по суті, й не жила. Коли мені був рік, наша сім’я переїхала на батьківщину тата, до Узина Білоцерківського району на Київщині. Тут тато жив на одній вулиці з космонавтом Поповим. У Шахтарську залишалася бабуся, час від часу ми в неї гостювали, але перевезли її до Києва задовго до початку повномасштабної війни. На жаль, зараз її вже теж з нами немає. Більше близьких людей у Шахтарську не залишилося. Звісно, коли в новинах щось з’являється про рідне місто, цікавлюся. Але власної інформації не маю… Важко це все, але нічого не поробиш. Ми, українці, в такій ситуації, що змушені боротися. Іншого виходу немає. На щастя, безпосередньо наша сім’я від війни не постраждала. Але живемо в такому місці, в Підгірцях на Обухівщині, що все, що летить на Київ, пролітає над нами. Звісно, це моторошно прокидатися серед ночі від свисту ракети.

Давно в Підгірцях живемо, ще з часів активної спортивної кар’єри. Купили клаптик землі років 26 тому і з того часу постійно будуємо, кінця-краю немає.

– Ваші сини пішли по стопах батьків і теж стрибають з жердиною. Обладнали для них удома щось на кшталт змагального сектора? Пам’ятаєте, як під час коронавірусного карантину стрибуни з різних країн світу на схожих «секторах» влаштовували змагання онлайн?
– Звісно, пам’ятаю. Такий сектор був нашою мрією ще коли стрибав старший син Микита. Коли ж почалася повномасштабна війна, потреба в чомусь схожому стала ще гострішою. Але поки відклали ці плани на невизначений термін. Для нас то дуже дорого. Мати для приземлення коштують нереально багато. Крім того, взимку їх треба вкривати і десь зберігати, щоб не поїли миші. Тому наразі це завдання для нас непосильне. Легше поїхати до Києва і пострибати в манежі чи на стадіоні. В нас є батут, батько повісив кільця.

– Якщо у дітей стрибунів з жердиною вибору, мабуть, не було, то як цей вид легкої атлетики, котрий на той час у жіночому сегменті робив перші кроки, відкрили для себе ви?
– Я стрибала в довжину і бігала спринт, причому дуже непогано. На Кубку Європи серед молоді навіть виграла 200-метрівку. Тоді саме жила і навчалася у Тернополі, в педагогічному університеті. Згадую студентські роки і місто Тернопіль з великою теплотою. Жила там чотири роки. Мене туди тягне…

А жердину мені запропонували спробувати, вже коли повернулася до Києва і отримала пропозицію вступити до Школи вищої спортивної майстерності. Врахували, що раніше протягом десяти років я займалася гімнастикою, причому займалася доволі успішно. Спробувала і одного тренування, щоб мене затягнуло, виявилося достатньо. Стрибки з жердиною захоплюють. Це ж не просто монотонно бігти.

– Але це й вилітати на п’ять метрів угору й потім відповідно падати додолу.
– Коли я починала, світовий рекорд ще становив чотири метри. З того часу планка піднялася вгору на метр. Зрештою, суті справи це не змінює. Коли була маленькою і займалася гімнастикою, найстрашнішими видами спорту для мене були стрибки на лижах з трампліна, стрибки у воду і стрибки з жердиною. Не розуміла, як люди не втрачають самоконтролю і все роблять правильно на такій висоті. Але бачите, як трапилося? Розумієте, коли починаєш тренуватися, стартуєш не з чотирьох-п’яти метрів, а зі скромних висот. Додаєш потрохи і впевненість приходить сама по собі. З’являється азарт – наче боїшся, але хочеш бути найкращою і робиш. Коли хочеш довести собі, що можеш щось більше, страх зникає. Звісно, без характеру чогось досягти теж важко.

А з гімнастики в легку атлетику мене перетягув тренер Володимир Балясников. Він довго мене вмовляв, очікував на мене поруч зі школою, розмовляв, переконував. Вчителі фізкультури зі мною теж розмовляли. Мені ж тоді здавалося, що після гімнастики легка атлетика – щось банальне. «Щось там собі бігають, стрибають. Не цікаво», - міркувала тоді.

– Гімнастику ви обрали самі?
– Ні. Мені не подобалися заняття спортом. Хотіла як старша сестра грати на піаніно. Але у садочок прийшов тренер зі спортивної гімнастики і обрав як одну з найнепосидючіших дівчаток мене. Вибору мене не дали – відправили тренуватися.

– У легкій атлетиці вочевидь піковими для вас стали 1998-1999 роки, коли ви стали чемпіонкою Європи в приміщенні і на стадіоні і здобули срібло чемпіонату світу…
– Додала б ще 2000-й. Була тоді готова брати медаль на Олімпіаді в Сіднеї. Моя поразка там була суто психологічна. Треба враховувати, що у стрибки з жердиною я прийшла пізно, 23-річною. Думаю, якби почала заняття раніше, то й навчилася б більше. Мені банально забракло часу і відповідно вмінь, яких не встигла здобути.

– Але тогочасний світовий рекорд на чемпіонаті Європи-1998 у Валенсії ви встановили.
– Мене тоді більше потішило золото. Головне було виграти і раділа, що змогла це зробити. А рекорд? За нього жодних матеріальних статків не отримала. До Валенсії тоді приїхала без особистого контракту, а ні IAAF, ні Міністерство молоді і спорту мені нічого не платили. Ті 4,45 мені далися доволі легко. Думала, що стрибатиму так завжди. Повинна сказати, що на тому чемпіонаті Європи почувалася окриленою, бо вдруге зустрілася з майбутнім чоловіком (тоді російським стрибуном з жердиною Вадимом Строгалєвим – авт.). Вперше ми перетнулися на змаганнях у Німеччині в 1998-му і якось одразу відчули одне до одного симпатію. А після Валенсії вже зустрічалися частіше і врешті вирішили, що будемо разом. Спочатку я два роки жила у Вадима в Москві, а потім ми перебралися до Києва і з того часу постійно живемо в Україні.

– Як змінилося життя чоловіка після початку війни?
– Вадим вже фактично українець, бо прожив тут більше, ніж у росії, так само як я тренує дітей у спортшколі. Але, звісно, з родичами намагається підтримувати спілкування. Зараз це важко, бо зв’язок є не завжди. А наживо з родичами Вадим взагалі бачився ще до пандемії. Звичайно, чоловікові зараз важко. З одного боку, він росіянин, а з іншого бачить, що відбувається і просто цим шокований.

– У вашому житті було дві Олімпіади. На обидві ви їхали з медальними амбіціями, але…
– Про Сідней-2000 я вже згадувала. У фіналі не змогла взяти стартової висоти. Причина виключно в царині психології. Гадаю, цих проблем можна було б уникнути, якби в команді був психолог. Але до цього наша легка атлетика прийшла лише нещодавно. Раніше того не було і розбиратися з власними страхами і почуттями доводилося самотужки. Для мене поразка на Олімпіаді стала дуже болючим ударом, від якого відходила дуже довго. Копалася в собі, почувалася винною. Аж поки в житті не з’явилися інші цінності.

В 2001-му поїхала на чемпіонат світу в Едмонтон вже вагітною. Точніше, дізналася про це безпосередньо в Канаді. Коли в 2002-му народився Микита, у спорт повернулася вже з розправленими крилами. Хоча, звісно, на Олімпіаду-2004 в Афіни вже їхала не фавориткою і не з тими амбіціями, що за чотири роки до того. Але навіть при цьому в тому році показала найкращий результат у кар’єрі (4,57 м), виграла Кубок Європи і стала п’ятою в фіналі Золотої ліги. В Афінах результат був трошки гіршим (4,40), я стала шостою, але при цьому вже не дуже засмутилася.

– Пригадую, в ті часи перед Олімпіадами українські спортовці відчували чималий тиск. Мовляв, треба, мусите, держава чекає. Нинішньому поколінню атлетів, здається, в цьому аспекті простіше…
– Справді, так і було. Нас виховували, що програти не маємо права. Ми завжди комусь щось були винні. Тож коли приходив час Олімпіад, почувалися скутими, сильно нервували і часто через це не могли показати свій максимум. Власне, це й призводило до поразок на кшталт моєї, після яких потім важко оговтатися. Ми не вміли отримувати насолоду від того, що робимо. Тому радію за сучасне покоління хлопців і дівчат. Бачу, що думають і розвиваються вони у порівнянні з нами зовсім по-іншому.

– 4,57 були вашим справжнім максимумом чи в тренувальному режимі вдавалося стрибати вище?
– Ніколи не стрибала вище і не розумію тих атлетів, які на тренуваннях стрибають змагальні висоти. Практика показує, що на змаганнях результати на 20-30 см вищі, ніж на тренуваннях. Річ у тім, що на офіційному старті використовується жердина іншої жорсткості і відчуття зовсім інші.

– Нині на рекорди зазіхає вже ваш 13-річний син Матвій, котрий торік побив рекорд легендарного шведа Арманда Дюплантіса серед атлетів, не старших 14 років. Коли побачили, що в сина є потенціал на щось визначне?
– Матвій ледь народився і почав ходити, так відразу таскав жердину. Ми з чоловіком займалися дорослими дітьми, а молодший син постійно був з нами на тренуваннях, ріс, мов бурян. Микита, до слова, теж ще тренується, але поєднує ці заняття з навчанням на магістратурі у США.

Хоча Матвієві було б складно розкритися, якби на початку повномасштабної війни ми не поїхали з міркувань безпеки за кордон. Не лише Матвій, а вся група, яку ми готуємо. З виїздом нам тоді посприяла Національна федерація легкої атлетики. Спочатку нас прийняла Франція. Майже три місяці жили і тренувалися у Ліллі.

Потім мій менеджер домовився, щоб ми перебралися у Фінляндію, де жили неподалік від Лахті на спортивній базі. Там і тренувалися, і виступали. Нам створили всі умови: давали свої жердини, адже ми приїхали з порожніми руками, безкоштовно допускали до змагань. Повинна сказати, що тренувальні умови для стрибунів з жердиною на цій базі просто унікальні. Там є і доріжки з нахилом, і інші складові, необхідні для тренувань. Власне, саме там Матвій і навчився по-справжньому стрибати з жердиною. До того в Україні син стрибав на такій дубині, що розраховувати на щось було складно. Інших жердин у нас просто не було. А в Фінляндії нам надали комфортну для Матвія маленьку жердину.

– Не було змоги залишитися в Фінляндії?
– Була. Пробули в Фінляндії до серпня 2022-го і всією групою повернулися в Україну. Нам пропонували залишитися, обіцяли допомогти з оформленням. Але я більше не змогла. Потягнуло додому. В мене тут сад, будинок, який треба добудувати. Як я тут все залишу? Може, погодилася б жити десь в іншій частині України. Скажімо, мені надзвичайно подобається в Мукачеві на Закарпатті, куди ми їздимо двічі на рік на збори. Але як туди переїдеш, коли взимку немає умов для тренувань?

– Як ви оцінюєте перспективи Матвія заявити про себе в дорослому спорті?
– Дуже обережно. Діти ростуть, змінюється тілобудова. Нерідко це впливає на виступи. Можу сказати, що в дитинстві треба займатися спортом, отримуючи від нього задоволення. Наразі так і відбувається. Матвій мені казав, що його кумир – Мондо Дюплантіс. І дуже зрадів, коли торік зумів стрибнути на 4 метри рівно і побити його рекорд у віці до 14 років. У принципі, ми розуміли, що Матвій на таке здатен, бо на тренуваннях він 4 метри до того вже підкоряв. Але на змаганнях таке йому вдалося вперше.

– Матвій особисто вже перетинався з Дюплантісом?
– У 2023-му Федерація легкої атлетики організувала мені поїздку на чемпіонат світу в Будапешт. Ми туди поїхали разом із сином. І бачили з трибуни, як перемагає Мондо. Дюплантіс знає про Матвія. На прохання керівника компанії Spirit, який колись підтримував зокрема й мене, Арманд надіслав Матвієві письмове побажання. «Бажаю стрибнути якомога вище. Це бажання має бути більшим за мрію й будь-що інше».

– Після встановлення рекорду витрати, потрібні для подальшого спортивного розвитку Матвія стало покривати легше?
– Це надалі проблема. Дитина росте. Йому може бути комфортно з однією жердиною, але з неї він виростає, стають кращі навички. Велика подяка вже колишньому віце-президентові Федерації легкої атлетики України Вікторові Грінюку, котрий нещодавно, на жаль, пішов з життя. Він купив Матвієві кілька маленьких жердин. Ще кілька презентувала Національна федерація. Після встановлення рекорду спробувати їхні жердини запропонувала фірма ESSX. Вони презентували безкоштовний комплект, який вочевидь доведеться повернути, коли Матвій з них виросте. А як буде далі – побачимо.

В нашому виді в Україні нерідко буває, що з однією жердиною дитина показує хороші результати, а потім не отримує нову, тому що немає відповідної кількості потрібних жердин під наявні можливості дитини. І в основному виходить так, що довгий час йде боротьба, як зробити стрибок із жердиною, до якої ще не доріс. Тому й спостерігається такий спад у результатах і так небагато людей займається стрибками з жердиною. Розумієте, жердина може коштувати в межах 1000 євро. Доставка може вартувати ще стільки ж. При цьому очікувати іноді доводиться по півроку. Поки ця жердина прийде, часто вже є потреба в замовленні інших номерів. Приємно, що звернув на Матвія увагу фонд «Вектор спорту». Не очікувала, що в цей час в Україні знайшлися люди, зацікавлені в тому, щоб підтримувати молодих атлетів.

А взагалі стрибки з жердиною в Україні в такому занепаді, бо часто банально навіть немає де ними займатися. Ось у багатомільйонному Києві багато років не було жодного тренувального сектора – ні в залі, ні на стадіоні. Мій особистий тренер Юрій Цасюк до останнього робив що міг, але врешті змушений був облишити цю справу. Зараз ситуація трохи поліпшилася, але одначе залишається невеселою. Перспективних дітей вистачає, але їм треба створити умови.

… Зараз Матвій має мрію – поїхати в січні на наймасштабніші змагання для стрибунів з жердиною, які проводить у штаті Невада фірма Spirit. У великому приміщенні обладнується в межах 25 секторів, у яких змагаються атлети різного віку – від найменших до зірок, дівчата і хлопці. Матвій розраховував виступити там і цьогоріч, і торік. Але для нас це непідйомні витрати. Організатори не компенсують ні вартості дороги, ні проживання.

Читайте також:

Олег ІСЛАМОВ: «Було важко, аж до того, що доводилося мочитися кров’ю»