Сергій Ребров та крах головної надії останніх 15 років

22 квітня українські вболівальники почули новину, яку більшість із них сподівалася і очікувала почути якнайшвидше після моменту вильоту збірної України від шведів у плей-оф європейських стиків кваліфікації на ЧС-2026. Українська асоціація футболу заявила про припинення співпраці із 51-річним Сергієм Ребровим, котрий перебував на посаді з 7 червня 2023 року.

Втім, давайте будемо відвертими: влітку 2023-го все та ж переважна більшість вболівальників збірної України вірила та чекала на прихід Реброва до національної команди. Сергія, який до цього у своїй наставницькій кар'єрі встиг непогано зарекомендувати себе в «Динамо», «Аль-Ахлі», «Ференцвароші» та «Аль-Айні», чекали ледве не як футбольного месію. В певний момент досить вимогливий український вболівальник настільки розчарувався у методах роботи Олександра Петракова, що почав просто романтизувати персону Реброва, чекаючи від нього якогось надзвичайно якісного ривка в результатах та рівні гри «синьо-жовтих».

Прихід Реброва до збірної України сприймався не інакше як головна надія, пов'язана із національною командою, за останні п'ятнадцять років. Знову ж таки, давайте просто будемо чесними самі перед собою. Востаннє подібні очікування вболівальники української збірної відчували у 2011-му, коли на тренерський місток «синьо-жовтих» повернувся Олег Блохін – тренер, який залишається єдиним, що зумів вивести українських футболістів у фінальну частину чемпіонату світу (турнір 2006 року й досі залишається у пам'яті…).

Після того, як восени 2012 року Блохін ухвалив рішення повернутися до клубної роботи та очолити «Динамо», збірну України прийняв Михайло Фоменко. Від досвідченого наставника, нині, на жаль, вже покійного, тоді не чекали великих досягнень. Багато хто взагалі вкрай скептично сприйняв прихід Фоменка, оскільки той не працював на скільки-небудь серйозному рівні до початку співпраці із «синьо-жовтими» протягом чотирьох років, а це величезний відрізок часу, якщо ми ведемо мову про тренерське ремесло і усі його тонкощі.

Однак Фоменко, взявши на озброєння максимально прагматичний підхід як у спілкуванні з пресою, так і в побудові гри команди, зумів досягти непоганих результатів. Спершу команда під керівництвом досвідченого наставника ледве не пройшла через стикові матчі на ЧС-2014, поступившись абсолютному фавориту дуелі збірній Франції лишень за рахунок фіаско у матчі-відповіді (2:0, 0:3), а потім Фоменко зумів кваліфікуватися із «синьо-жовтими» на Євро-2016. На континентальній першості наша збірна, на жаль, тотально провалилася, програвши усі три матчі (0:2 – Німеччині, 0:2 – Північній Ірландії та 0:1 – Польщі), після чого на Фоменка «повісили усіх собак» й фактично випровадили на пенсію.

Після Фоменка збірну України прийняв молодий та абсолютно недосвідчений на той момент в якості наставника Андрій Шевченко. Його призначення із самого початку також не обіцяло «синьо-жовтим» нічого видатного. До приходу на тренерський місток української національної команди Шевченко лише декілька місяців відпрацював асистентом у Фоменка, і це був увесь його наставницький досвід. Тому великих очікувань від Шевченка не було, і це цілком зрозуміло. Навпаки, гарні слова Андрія на прес-конференціях уболівальники та журналісти із самого початку сприймали із певною часткою недовіри, а коли у червні 2017-го «синьо-жовті» сенсаційно програли в спарингу Мальті (0:1), сумніви у правильності вибору головного тренера збірної з боку УАФ тільки посилились.

Та й кандидатура Шевченка спочатку була вкрай неоднозначною з огляду на той факт, що Андрія пов'язували кумівські стосунки із тодішнім босом УАФ Андрієм Павелком. Тому призначення легендарного вітчизняного екс-футболіста головним тренером «синьо-жовтих» виглядало як свого роду непотизм, а не визнання видатних заслуг Шевченка у тренерському ремеслі.

Той факт, що за п'ять років роботи зі збірною Шевченку вдалося певною мірою переламати думку про себе як про наставника, жодною мірою не змінив початкових відчуттів, коли Андрій тільки-но отримував це призначення. Та й зараз багато хто впевнений, що успіхи Шевченка із «синьо-жовтими» багато в чому пов'язані з якістю роботи тренерського штабу цього наставника, а не безпосередньо із тактичним генієм екс-форварда «Мілана».

Як би там не було, але й після Шевченка збірну України не очолив фахівець, від якого чекали видатних досягнень. Персона Олександра Петракова, який нехай і вигравав чемпіонат світу, але з юнаками, бачилася більшості вболівальників та експертів із самого початку дуже і дуже спірною. Цей фахівець на той момент практично два десятиліття не працював із дорослими футболістами, і тим паче із зірками. Незабаром у лавах «синьо-жовтих» почалися непорозуміння – наприклад, ситуація із Русланом Маліновським, якого Петраков в певний момент просто залишив поза основним складом, викликавши у гравця лишень почуття нерозуміння та роздратування…

Петраков не зумів вирішити ключове завдання – вивести збірну України на ЧС-2022. Однак давайте згадаємо, що в той момент якраз розпочалася повномасштабна фаза російсько-української війни, і у вітчизняному футболі якийсь період панував тотальний хаос, та й сам по собі спорт вкрай швидко відійшов на двісті п'ятдесят тисяч якийсь там план на тлі усього, що відбувалося…

Україна все ж таки отримала шанс через плей-оф кваліфікуватися на ЧС-2022, але опинилася у наперед програшному становищі порівняно з Уельсом. У підсумку в півфіналі стиків «синьо-жовті» обіграли Шотландію (3:1), а потім поступилися «драконам» (0:1), але Петраков залишився біля «керма» збірної, залишивши пост лишень після фінішу на другому місці у групі В1 Ліги націй, слідом за тією ж Шотландією.

Після відходу Петракова збірна України гостро потребувала авторитетного наставника, який досяг успіхів на гарному рівні із дорослими командами. Мало хто хотів бачити на чолі головної команди країни вчорашнього пенсіонера, або тренера без найменшого досвіду, або того, хто нехай і був нещодавно вкрай успішним, але виключно у юнацьких змаганнях. Вболівальники хотіли та вимагали призначення маститої фігури, і нею виявився Сергій Ребров.

Але протриматися на чолі «синьо-жовтих» наставнику вдалося трохи менше трьох років. А в підсумковому комюніке, який підводив риску під співробітництвом із фахівцем УАФ, зазначила наступне: «Сергій Ребров очолив збірну у 2023 році вже під час відбіркового циклу на чемпіонат Європи. Попри це, йому вдалося пройти історично складні для нашої команди матчі плей-оф та вивести Україну на Євро. Після цього ми майже до останнього перебували в боротьбі за вихід на чемпіонат світу, але потрапити туди не вдалося».

У цих рядках скромно замовчувалося головне – на континентальній першості наша збірна осоромилася за схожим сценарієм із 2016-м, що тоді призвело до звільнення Фоменка. Але Реброва залишили, бо вірили у те, що він здатний вирішити ключове завдання – вперше за двадцять років пробитися до фінальної частини чемпіонату світу. Але тут все обмежилося лишень тим, що «ми майже до останнього перебували в боротьбі»…

На цьому тлі вкрай дивними та спекулятивними бачилися повідомлення, які раніше потрапляли до ЗМІ про те, що Ребров може залишитися на чолі збірної України і після завершення контракту у липні 2026-го. Жодних об'єктивних причин вірити у те, що в наставника вийде із третьої чи четвертої спроби зробити те, що вже не вдалося у перших двох просто не було. На жаль, але трирічний відрізок Сергія Реброва у збірній України запам'ятається для більшості винятково крахом надій на щось напевно значно суттєвіше, аніж просто вихід у фінальну частину розширеного формату чемпіонату Європи…

І, якщо об'єктивно, Ребров навряд чи так винен у цьому. Швидше, в цьому випадку вболівальники та експерти справді стали жертвами самообману чи то самонавіювання. Ми самі повірили у те, що Сергій здатний кардинально покращити результати «синьо-жовтих», прищепити цій команді яскраву та красиву гру й уможливити конкуренцію із найкращими національними командами континенту.

Інша річ, що тепер вже екс-тренер збірної України запам'ятається багатьом своїми, м'яко кажучи, зухвалими відповідями на запитання журналістів значно більше, ніж по-справжньому якісними матчами. І це вже камінь у город самого Реброва – що не зумів зробити цю команду цікавішою та більш конкурентоспроможною, ніж раніше Петраков. А якщо так, то ми маємо право зараз ставити одне просте питання – чи так вже й треба було прибирати Петракова, запрошуючи куди більш дорогий навіть у фінансовому аспекті тренерський штаб на чолі із Ребровим, якщо жодних суттєвих досягнень це збірній так і не принесло?..

Втім, певний плюс із нинішньої ситуації із Ребровим збірна України все ж таки точно отримає. Із ймовірністю в 99,9% з наступником Сергія, хто б їм не виявився, навряд чи будуть пов'язані такі ж величезні надії. І, можливо, для команди-андердога, якою, по суті, і є нинішня збірна України, це навіть краще.