Якою була українська еліт-ліга часів останнього виступу там Буковини

18 квітня, майже за півтора місяці до офіційного завершення сезону у Першій лізі, чернівецька «Буковина» гарантувала собі путівку до української Прем'єр-ліги – елітного дивізіону вітчизняного футболу, – де виступатиме із наступного сезону. Виступ команди Сергія Шищенка ще тільки доведеться розібрати більш детально, коли сезон все ж таки буде повністю фіналізований, а сьогодні ми, принагідно зазначаючи той факт, що «жовто-чорні» оформили підвищення у класі не програвши до цього моменту жодного (!) матчу в сезоні Першої ліги (21 перемога та 3 нічиїх у 24 поєдинках), пропонуємо згадати період, коли «Буковина» востаннє грала у найвищому дивізіоні українського клубного футболу.

Це був сезон-1993/94, після якого команда із Чернівців на довгі 32 роки вилетіла в нижчі дивізіони й була змушена пройти через багато процесів, перш ніж сьогодні повернутися до еліти знову…

Почнемо з того, що «Буковина» виявилася однією із 20 команд, які взяли участь у першому розіграші чемпіонату України-1992. Після відновлення незалежності нашої країни «жовто-чорні» автоматично були відібрані у вищий дивізіон як одна із двох команд Першої ліги СРСР, що припинив своє існування. «Буковина» фінішувала шостою у групі Б, а через рік опинилася на 12-му місці у вже повноформатному розіграші сезону-1992/93, в якому не було груп, а існувала одна турнірна таблиця на всіх 16 учасників.

Ще за рік, у сезоні-1993/94, вищу лігу чемпіонату України було розширено до 18 команд-учасниць. При цьому ніхто не залишив елітний дивізіон за підсумками попереднього розіграшу, а до колишніх учасників просто додалися вінницька «Нива» та «Темп» із Шепетівки. І саме цей сезон став останнім для «Буковини» на еліт-рівні у чемпіонаті України, оскільки за його підсумками «жовто-чорні» посіли 17-те, передостаннє, місце та разом із «Металістом» спікірували до Першої ліги.

Цікаво, що на старт сезону-1993/94 «Буковина» виходила під керівництвом Віктора Матвієнка – відомого у минулому захисника «Динамо» та збірної СРСР, нині, на жаль, вже покійного (Віктора Антоновича не стало наприкінці листопада 2018-го у віці 70 років). Однак із цим фахівцем «жовто-чорні» відіграли лишень один матч, після чого Матвієнко подав у відставку та пішов із клубу, мотивувавши своє рішення тим, що «Буковина» просто нікому не потрібна. Місцеві чиновники не виявляли жодного інтересу до долі футбольного клубу, внаслідок чого в офісі у нього не було працюючого телефону та навіть світла, а також був відсутній як такий клубний автобус. Про те, яким у ті роки був український бізнес та, як наслідок, потенційна можливість когось із місцевих меценатів взяти на себе фінансування «Буковини» навіть і не говоритимемо – хто жив у «дев'яності» той все чудово розуміє, а хто ті часи не застав, може, вочевидь, тільки порадіти цьому.

Врятувати сезон «Буковині» не вдалося, незважаючи на те, що після Матвієнка керувати командою взявся Олександр Павленко – фахівець, котрий був чудово знайомий із більшістю процесів у таборі «жовто-чорних», оскільки раніше неодноразово очолював цю команду. Не допоміг колективу з Чернівців і голеадорський талант Бориса Фінкеля, який відзначився 12 забитими м'ячами у 33 поєдинках та потрапив у топ-9 найкращих бомбардирів того сезону.

Що стосується того розіграшу чемпіонату України загалом та цікавих його особливостей, то тут варто відзначати, що чемпіонство здобуло «Динамо», яке набрало 56 очок у 34 матчах. Кияни на 7 пунктів випередили «Шахтар» та на 8 – «Чорноморець». Причому в ті часи за перемогу ще давали два очки, а за нічию – одне, тож відрив «біло-синіх» від двох інших призерів першості видався вельми серйозним.

Більшість цікавих подій чемпіонату також безпосередньо пов'язані із «Динамо». Насамперед, варто зазначати, що напередодні сезону-1993/94 у київського клубу помінявся власник. Григорій Суркіс фактично змістив із посади президента «Динамо» Віктора Безверхого та став ключовою фігурою у найтитулованішому футбольному клубі України. Згодом Григорій Суркіс перейшов на посаду почесного президента клубу, віддавши оперативне керівництво «Динамо» до рук свого молодшого брата Ігоря, а у 2002 році фактично самоусунувся з керівництва «біло-синіх», хоча за неофіційними даними все ще зберігає вплив на ухвалення ключових рішень усередині клубу й донині.

Той сезон «Динамо» розпочинало під керівництвом Михайла Фоменка, але рівно на половині дистанції того замінив Йожеф Сабо. Перший дав змогу проявити себе у головній команді «біло-синіх» молодому захиснику Владиславу Ващуку, а другий – почав ставити у ворота юного голкіпера Олександра Шовковського, якому в майбутньому судилося стати однією з легенд у сучасній історії «Динамо» та провести за команду найбільшу кількість матчів (637) у її славетній історії.

Найкращим бомбардиром чемпіонату України-1993/94 став форвард «Чорноморця» Тімерлан Гусейнов. Футболіст, який є абсолютно легендарною особистістю в історії «моряків», забив 18 м'ячів у 33 матчах, чого вистачило, аби обійти усіх конкурентів. На другому рядку опинився Олег Матвєєв із «Шахтаря», а трійку найкращих голеадорів чемпіонату замкнув Віктор Леоненко, котрий перебував у ті роки на піку кар'єри. На рахунку Леоненка було 15 м'ячів у 24 іграх, а ще нападник «Динамо» відзначився 7 результативними передачами, що робило його надзвичайно ефективним – Віктор мав показник майже в одну результативну дію в середньому за матч.

Значний регрес у сезоні-1993/94 стався у «Дніпра», який роком раніше активно змагався за чемпіонство із «Динамо» та навіть фінішував із рівною кількістю очок з киянами (по 44). До речі, того сезону регламент турніру було змінено прямо по ходу змагального процесу, що багатьма було сприйнято як спроба підіграти чемпіонським амбіціям «Динамо». Справа в тому, що із самого початку у разі рівності очок на фініші передбачалося проведення окремого «золотого матчу», але згодом ця норма була усунена, а як перший ранжуючий фактор встановлено різницю м'ячів, яка й дала «Динамо» перевагу над «Дніпром» у чемпіонських перегонах.

Як би там не було, а «Дніпро» відкотився аж на четверте місце, відставши у сезоні-1993/94 від «Динамо» на 15 очок… Хоча футболістів, котрі згодом увійшли до історії нашого футболу в тій команді Миколи Павлова вистачало: Дмитро Михайленко, Юрій Максимов, Сергій Беженар, Андрій Полунін, Сергій Коновалов, Геннадій Мороз, Сергій Дірявка, Сергій Закарлюка…

Загалом сезон-1993/94 виявився дуже важливим в історичному плані, як показав перебіг подальших подій. Саме тоді в «Динамо» почала формуватися команда, яка згодом вже під керівництвом Валерія Лобановського дісталася півфіналу Ліги чемпіонів-1998/99. До Ващука та Шовковського вже через рік в якості дебютантів першої команди «біло-синіх» додалися Юрій Дмитрулін та Андрій Шевченко, у талант яких повірив Йожеф Сабо.

Сам Лобановський повернувся до «Динамо» на початку 1997-го. На той момент у команді вже встигли «оперитися» і Шевченко, і Дмитрулін, і Ващук, і Шовковський, і Косовський, з інших команд перейшли Головко, Гусін, Михайленко та деякі інші. «Метру» вдалося вкотре у своїй наставницькій кар'єрі зробити із групи добротних, але на той момент ще зовсім не зіркових футболістів чергову «команду-зірку», яка довела, що український футбол здатний відроджуватися та виходити на найвищий рівень після будь-яких, навіть найскладніших, ситуацій. Утім, це вже розповідь та міркування абсолютно про інше…