Про Олімпіаду. Жорстко і без рожевих окулярів

25 зимова Олімпіада в Мілані і Кортіні-д’Ампеццо стала історією. Україна з цих змагань повернулася з порожніми руками. Втретє в історії після Солт-Лейк-Сіті-2002 і Ванкувера-2010. Протягом двох з гаком олімпійських тижнів ми наслухалися чимало виправдань, констатацій і фраз на кшталт «все одно вони великі молодчинки». Звісно, якщо взяти кожного представника нашої команди окремо взятого, то аргументи, чому виступ не вдався, начебто будуть адекватними.

Проте не може бути так, щоб провалилася вся команда з 46-ти осіб одразу, щоб не знайшлося в ній бодай одного атлета, здатного вистрелити і здивувати. Треба називати речі своїми іменами – це провал. І дурнуваті виправдання, якими оперували колишні міністри спорту Корж і Жданов про те, що Україна – не зимова країна, є відмовками для таких же недолугих. Адже добра половина видів олімпійської програми не потребує обов’язкових зим з великою купою снігу. Потрібна добре розвинена інфраструктура. І система розвитку видів спорту, якої за 34 з гаком роки незалежності так і не вдалося відпрацювати. Так, у нас з’являються поодинокі таланти, але в тому й річ, що Данча, Коцар, Марсак, Гераскевич створили себе, по суті, самотужки. Їх прорив є результатом їх особистих і їхніх близьких людей зусиль, але аж ніяк не демонстрацією функціонування системи.

Звісно, нині всі невдачі на спортивній ниві легко виправдовуються фактом повномасштабної війни. І це так і не так водночас, адже на Іграх-2026 виступають люди, яких ця війна безпосередньо зачіпає, впливає на їх моральний стан, але які починали шлях у великому спорті ще у мирній чи у відносно мирній країні. Коли так само лише на словах будувалася інфраструктура і мала б створюватися якась одна цілісна система.

Важко назвати зимовою країною Нідерланди. Однак з цих Ігор їх спортовці привезли 20 нагород, 10 з яких золоті. Всі вони здобуті у ковзанярських видах спорту, для розвитку яких у країні створені ідеальні умови і діє досконала система підготовки. Австралія має шість медалей (3 золота), Нова Зеландія – три нагороди. Усі вони здобуті в екстремальних видах, для охочих займатися якими теж створені всі умови.

Цілком очевидно, що треба зосередити увагу на ключових видах і Україні. Власне, такі в нас ніби й є – біатлон і лижна акробатика. Втім, розвиток ключових видів полягає не в тому, щоб вбухувати купу бюджетних коштів у підготовку кількох десятків людей, які входять до лав національної збірної, а в створенні умов для доступності занять цими видами в усіх куточках України. А де в нас можна займатися лижною акробатикою? В скількох містах є розгалужена мережа біатлонних секцій? Тож бо й воно.

На ковзанах ми теж неконкурентні, бо кількість ковзанок на всю Україну можна порахувати на пальцях двох рук. Санний спорт/скелетон/бобслей, по суті, теж є приватним клубом за інтересами. Надто після того, як у 2023 році на єдиній на всю Україну трасі в Кременці на Тернопіллі, котра перебувала в аварійному стані, загинула дівчина. Нічого ліпшого, ніж закрити об’єкт наші спортивні діячі не знайшли. Тренерський штаб збірних цим теж не переймається, оскільки вважає, що умови, які надає латвійська сторона в Сіґулді, для підготовки національної команди достатні. А з резервом якось буде.

Втім, повернемося безпосередньо до виступу українців у Мілані й Кортіні і спробуємо оцінити здобутки кожного виду там за п’ятибальною шкалою.

Біатлон – 3

Цей вид спорту залишається в Україні серед зимових профільним радше за звичкою. Гучних здобутків наші біатлоністи не мають вже сім років, тобто з того часу, як Дмитро Підручний став чемпіоном світу-2019. Після того навіть локальні успіхи можна перелічити на пальцях. На Олімпіадах медалей Україна взагалі не має вже 12 років, відтоді, як сестри Семеренко, Юлія Джима і Олена Підгрушна виграли в Сочі-2014 естафету.

На жаль, з тих пір і варто вести відлік усіх бід українського жіночого біатлону. Четвірка чемпіонок стала, по суті, небожительками. Замість готувати легендам зміну, тренерські штаби команди з доброї волі профільної Федерації йшли шляхом найменшого спротиву і відбули на тих же іменах ще два олімпійських цикли. Дарма, що результату не було, а чемпіонки з часом обростали новими й новими болячками. Переконаний, не змінилася б ситуація і на шляху до Мілана-Кортіни, але сестри Семеренко і Білосюк-Підгрушна пішли зі спорту самі. Юлія Джима залишилася і, не дивлячись на відсутність результату, погану форму, постійні проблеми зі здоров’ям до складу олімпійської команди одначе потрапила. І виступила В Антерсельві так, як від неї очікувалося – провально.

Інші представниці жіночої команди були дебютантками Олімпіад. Христина Дмитренко, Олена Городна і Дарина Чалик підійшли до головного старту чотириріччя непідготовленими, а єдиною світлою плямою стала 21-річна Олександра Меркушина, котра у першій же особистій гонці – індивідуалці – перевершила особистий рекорд на турнірах рівня Кубків і чемпіонатів світу відразу на 16 позицій – стала 17-ю.

Олександра вразила розкутістю і безстрашністю. На вогневих рубежах вона воліла працювати максимально швидко. Так, зі зривами, але стиль, який молодша з сестер Меркушиних собі виробляє, імпонує. Що це перспективний шлях, показала естафета. Перший етап Меркушина завершила на четвертому місці і цей результат обнадіює вже в світлі наступного олімпійського циклу. Циклу, підґрунтя для якого наша жіноча команда зробила зараз. Хоча мала б почати робити, відрікшись від священних корів, ще після Пхьончхана-2018.

Естафета є найяскравішою характеристикою й стану чоловічої команди. Дмитро Підручний і Віталій Мандзин завершували перший і третій етапи шостими в близькій досяжності до лідерів, а Богдан Борковський і Тарас Лесюк усе завалювали. Між дуетом лідерів і рештою команди маємо глибоке провалля. Були надії, що до двох тернополян підтягнеться сумчанин Борковський, але він не зумів підійти до Олімпіади на піку форми.

Щодо Тараса Лесюка і Антона Дудченка, то їм би вартувало взяти приклад з Руслана Лисенка, біатлоніста, який представляв Україну в першому десятилітті 2000-х. Однієї миті Руслан визнав, що перспективи в подальших виступах немає і звершив кар’єру, влаштувавшись на роботу в охоронну структуру. На жаль, інші біатлоністи такого ж рівня і здобутків – що сучасники Лисенка, що представники нинішньої збірної – сміливості сказати собі «досить» не мають і продовжують їздити на змагання, мучачи себе, тренерів і вболівальників.

Чи могли виступити краще лідери? Підручний був 18-м в індивідуалці, 27-м у спринті, 20-м у переслідуванні 17-м у мас-старті. Схожим чином, фінішуючи в межах топ-20, Дмитро відзмагався і чотири роки тому в Пекіні. Нині нашому лідерові і легенді – 34. Він залишається взірцем стабільності і професійного ставлення, але вочевидь вище стрибнути не здатен. Може, шанс з’явився б, якби масово провалювалися лідери з інших країн. Однак На Іграх-2026 вони якраз шансів тим, хто йде трохи позаду, не давали. Навпаки то Підручний мав проблеми з влучністю у кожній з гонок: в індивідуалці тричі промахнувся на другому рубежі, в спринті допустив по «маху» на лежці і стійці, теж двічі стріляв неточно в переслідування і п’ять разів – у мас-старті.

Мандзин індивідуалку звершив 28-м, спринт – 24-м, переслідування – 16-м, мас-старт – 10-м. У кожній наступній гонці 22-річний дебютант Олімпіад додавав і якби не постійні проблеми на стрільбі стоячи, міг би посідати ще вищі місця. Заключна гонка з масовим стартом стала, безперечно, найкращою у виконанні Віталія на цих Іграх. Навіть з п’ятьма промахами в пасиві ходом він був восьмим і фінішував на підсумковому десятому місці. Безперечно, на цій Олімпіаді Мандзин виступив найкраще поміж українців в усіх видах спорту. І показав, що має потенціал рости і розвиватися.

Фристайл (акробатика) – 2

Вид, з яким Україна пов’язувала найбільші сподівання, став, як то в попередні роки часто траплялося з біатлоном, найбільшим розчаруванням. Перед цими Іграми ми мали двох реальних претендентів на нагороди серед чоловіків і всі підстави розраховувати на п’єдестал у командній першості, в якій торік українці здобули срібло чемпіонату світу. Підготовка, більшу частину якої українці провели в Швейцарії, теж була якісною. На ділі ж у фінал насилу пробився лише Олександр Окіпнюк і посів там 10 серед 12 учасників місце, а команда фінішувала шостою з семи.

З 24-х олімпійських стрибків, які здійснили в Лівіньо наші лижні акробати (дівчата і хлопці) приземлити з горем навпіл вдалося лише чотири. Звісно, до дівчат, зважаючи на те, що всі чотири були дебютантками Олімпійських ігор, питань набагато менше. Навіть до найдосвідченішої з них, 21-річної Ангеліни Брикіної, котра у кваліфікації особистої першості спробувала виконати стрибок «Back Full-Full-Full» зі складністю 4,293, якого серед жінок не виконує взагалі ніхто. Ангеліні він вдався у повітрі, але з приземленням були проблеми. У командній першості трохи скромнішу спробу Брикіна виконала набагато чистіше і з оцінкою 90,58 вивела Україну на поточне друге місце.

Але потім виступали ті, з ким наші головні сподівання й були пов’язані. Дмитро Котовський, який посідає в заліку Кубка світу-2025/26 четверте місце і Олександр Окіпнюк не змогли вдало приземлитися у жодній з чотирьох спроб у командній першості, тоді як у кваліфікації особистої на двох було лише одне, та й то відносно вдале приземлення у виконанні Олександра.

І байдуже, як грізно ті стрибки називати – ураган, торнадо чи смерч. Байдуже, що ніхто більше такого коефіцієнту складності не має. Якщо це не працює, то треба зосередитися на чомусь доступнішому. Схожому на те, що допомагає перемагати суперникам. Бо під Олімпіади було соромно спостерігати за тим, як Україна змагалася з командою Казахстану, котра виступила не менш жалюгідно, в тому, хто карколомніше при приземленні впаде.

Виникає враження, що лідери українського фристайлу і тренерський штаб команди після серії успіхів, які сягають коріннями ще олімпійського золота Олександра Абраменка часів Пхьончхану-2018, трохи втратили відчуття реальності і з цими захмарними рівнями складності втягують себе в авантюри, котрі призводять до згубних наслідків.

Фристайл (слоуп-стайл і біґ-ейр)

Киянка Катерина Коцар відкрила для України ці види фристайлу на Олімпійських іграх і дебютувала вельми непогано. В непрофільному для себе слоупстайлі вона стала 14-ю. Для виходу в фінал українці не вистачило лише двох позицій. А ось у біґ-ейрі, дисципліні, яка в грудні принесла Катерині історичний п’єдестал н етапі Кубка світу, вона вийшла у фінал, де посіла 10 місце. Хтось скаже, що можна було б зазіхнути на щось більше. Однак треба бути об’єктивними: Катерина ще не має стрибків того рівня складності, який дозволяє створювати реальну конкуренцію тим суперницям, які протистояли їй у фіналі. Вона покращується, але не все одразу.

Треба зважити, що ще чотири роки тому на наше представництво в цьому виді фристайлу не було й натяку. За один олімпійський цикл здійснений вражаючий прорив, який, сподіваємося, сприятиме розвитку виду в країні загалом. Зрештою, передумови начебто почали створюватися ще до повномасштабної війни. В 2021-му в Тернополі був збудований сучасний трамплін саме для занять біґ-ейром. З міської казни на будівництво витратили близько 50 мільйонів гривень. Але навіщо те все будувалося, так ніхто й не зрозумів. І не лише війна виною. В місті просто нікому тренувати майстрів біґ-ейру.

Санний спорт – 4

То була історична для українського санного спорту Олімпіада. Вже навіть тому, що на ній наша команда вперше мала повне представництво в усіх видах – двоє чоловіків, двоє жінок, два чоловічих і один жіночий тандеми, а також вперше в історії була представлена в естафеті.

Українські чоловіки вперше в історії пробилися у топ-20 фіналістів Олімпіади: 38-річний Андрій Мандзій на своїх четвертих Іграх став 12-м, 31-річний Антон Дукач – 16-м. Також у фінальній 20-ці вперше з часів титулованих Наталії Якушенко і Лідії Лудан фінішували й дівчата: Юліана Туницька стала 18-ю, Олена Смага – 20-ю. Дебютний олімпійський старт тандем Олена Стецків / Олександра Мох завершили сьомими, а в естафеті Україна посіла шосте місце.

Такий результат – суттєвий прорив. Інша річ, що у зв’язку з повною відсутністю треків удома резерву за переліченими людьми немає.

Сноуборд – 2

Аннамарі Данча їхала на п’яту в кар’єрі Олімпіаду, маючи за спиною найкращий за кар’єру сезон Кубка світу, протягом якого вона одного разу була четвертою, а з проходженням кваліфікації проблем взагалі не мала.

Втім, у Лівіньо, де відбувалися олімпійські змагання в паралельному гігантському слаломі зі сноубордингу, плани українки розсипалися на самій горі траси під час першого заїзду, коли вона зірвалася, але все ж продовжила боротьбу з примарними шансами виправити ситуацію в другій спробі. Але другий заїзд Данчі теж не вдався. Вона ризикувала, помилялася і проїхала ще повільніше, ніж у першій спробі. Аннамарі посіла 29 місце з 32-х учасниць і вийти до 16-ки учасниць плей-оф не змогла.

Фігурне катання – 4

У раніше одному з профільних для нас зимових видів у Мілані Україна була представлена лише одним фігуристом. 21-річний фігурист Кирило Марсак, котрий цей рік почав з найвищого для України починаючи з 2002-го місця на чемпіонаті Європи (восьмого) і завдяки цьому відібрався на Олімпіаду, в Мілані з рекордною для себе оцінкою за коротку програму (86,89) став 11-м. Це насправді вражаюче. Вражаюче, бо персональний рекорд Кирило побив відразу на 10 балів. Вражаюче, бо ж за підсумками короткої програми Кирило обійшов чинного чемпіона Європи, руснявого грузина Ніку Еґадзе, бронзового призера цих Ігор у командній першості Маттео Ріццо з Італії, бронзового призера ЧЄ-2022 Деніса Васільєвса з Латвії, дуже сильного японця Као Міуру.

Шкода лишень, що прокат довільної програми Марсакові не вдався. Виступ українцеві не пішов з самого початку, коли він замість сальхова в чотири оберти виконав подвійний. Чимало наступних елементів теж були виконані недосконало, не вдалося уникнути «метеліків» і падінь. У підсумку за свій прокат Марсак отримав лише 137,28 бала і після 11-го місця з особистим рекордом у короткій програмі опустився з сумою 224,17 на 19 позицію. Так чи інакше, цей результат найкращий для українських фігуристів-одиночкників починаючи з Солт-Лейк-Сіті-2002, коли 18 позицію посів Дмитро Дмитренко.

Шорт-трек – 4

26-річний киянин Олег Гандей в обох перегонах, у яких брав участь, зміг показати свій нинішній максимум. Виступ на другій у кар’єрі Олімпіаді Олег почав з того, що став першим в історії українським представником свого виду спорту, якому вдалося вийти до півфіналу і побити при цьому національний рекорд. Це на дистанції 1500 м. А на 500-метрвці Гандей першим серед українців дістався чвертьфінальної стадії.

Єдина наша представниця в жіночому шорт-треку, 21-річна Єлизавета Сидьорко провела в Мілані лише один заїзд. Вийти до наступної стадії на дистанції 500 м вона не змогла, але фінішувала з новим національним рекордом.

Лижні перегони – 2

Важко збагнути, невже в Україні все настільки погано з бігом на лижах, щоб уже на яку Олімпіаду поспіль відправляти відвертих туристів, запрограмованих на найнижчі місця в протоколах? Невже за стільки років не можна підготувати бодай одного гонщика середнього рівня, здатного боротися за місця в топ-30? Якщо ж усе плачевно аж настільки, то навіщо ганьбитися банальною участю, замикаючи фінішні протоколи?

На Олімпіаді-2026 Україна була представлена відразу чотирма лижницями і двома лижниками. Якщо хтось скаже, що люди заслужили виступити на Іграх, здобувши ліцензії, то це буде помилка. В лижному спорті країна отримує квоту і цього разу вона для України була такою. Найвищі місця чоловіків здобуті в марафону: Олександр Лісогор став 40-м, Дмитро Драгун – 43-м серед 43-х лижників, які дісталися фінішу. Серед жінок найвищим є 61 місце Анастасії Нікон у скіалтоні.

Гірськолижний спорт – 3

20-річний Дмитро Шеп’юк з Ясіні на Закарпатті зумів фінішувати в усіх чотирьох індивідуальних дисциплінах. За умови, що одну з найстрашніших світі трас швидкісного спуску він, наймолодший поміж усіх учасників, завершив 33-м, а посівши 32 місце в слаломі, показав найвищий у цьому виді серед українців результат за історію виступів на Олімпіадах. Дмитро, безперечно, такий же безстрашний, як і його земляк та тренер Іван Ковбаснюк. Імпонує також, що метою життя Шеп’юк собі ставить не стільки особисті досягнення, скільки намір підняти український гірськолижний спорт на інший якісний рівень.

Була наша представниця у гірських лижах і серед жінок. Анастасія Шепіленко на своїй другій Олімпіаді швидкісний спуск завершила 32-ю, гігантський слалом – 39-ю, а в слаломі спеціальному фінішувати не змогла.

Північна комбінація – 3

Дмитро Мазурчук і Олександр Шумбарець, які стали 27-м 30-м за підсумками перегонів, які починалися стрибками з нормального трампліна, 30-м і 31-м після великого, а також посіли 12 місце в командному спринті, виступили на максимумі свого нинішнього потенціалу. На чемпіонатах світу вони так високо не фінішували ніколи.

Стрибки з трампліна – 2

25-річний Євген Марусяк, який у поточному сезоні Кубка світу мав місця в топ-30, виступив на другій у кар’єрі Олімпіаді нижче своїх можливостей і з 42-м місцем у стрибках з нормального трампліна і 41-м з великого до вирішальної стадії за участю 30-ки найсильніших пробитися не зміг.

Віталій Калініченко виглядав ще слабше, але особливо дошкульним у його виконанні був виступ у складі суперкоманди, де своєю надто близькою спробою спортовець позбавив себе і Марусяка шансу виконати ще по стрибку.

Герой Олімпіади

Як влучно висловився офіційний транслятор Олімпіади-2026 на Канаду SBC Olympics «головний герой Олімпіади – Владислав Гераскевич». Намір вшанувати пам’ять загиблих від російської зброї українських спортовців обійшовся надто дорого. Але вочевидь був вартий жертви у вигляді відмови від реальної нагоди поборотися за олімпійську медаль. Бо живемо в такий час, що «голи, очки, секунди» - другорядне в порівнянні з боротьбою за право жити.

Звісно, нині негідники всіх рангів намагаються вчинок Владислава маргіналізувати, звести його до меркантильних інтересів, політичних амбіцій та низького рівня спортивної майстерності. Мовляв, Гераскевич, не стартуючи, нічого не втрачав. Дарма, що на всіх тренувальних стартах Влад був топ-5. Цього вже не згадує майже ніхто. Русня в намірі заплямувати постать Гераскевича задіяла цілі ботоферми на чолі з головними чорноротими пропагандистами з федеральних каналів. Але найгірше, що чимало недолугих істот в Україні цю риторику залюбки підхопили. Крім того, не треба забувати про наш національний вид спорту – чорну заздрість. Тож вийшло, що за якийсь тиждень Гераскевич-молодший перетворився з особи, якою максимально захоплюються, в об’єкт агресивного хейту.

Втім, цього можна було очікувати. Як співає в своєму безсмертному хіті Тарас Петриненко, «те, чи варте наше діло, то скажуть люди, скаже час». Про гірськолижницю Богдану Мацьоцьку, котра теж відмовилася виступати 12 років тому на сочинській Олімпіаді на знак протесту після розстрілів на Майдані, теж видумували всіляке. Але час показав, що за вчинком Громадянки якихось далекосяжних перспективних планів не було. Хочеться вірити, що не буде багатоходівочником і Гераскевич. І що різні пінчуки та ахметови поруч із ним – справді ситуативні.

Наразі можемо констатувати, що Гераскевич своєю принциповістю вивернув усю цю прогнилу й лицемірну систему олімпійського спорту, за фальшивими ідеалами яких приховувалися наміри плазувати перед сильнішими і заможнішими, навиворіт. І за кордоном, і в Україні, бо Національний олімпійський комітет України на чолі з паном Гутцайтом теж опинився не в своїй тарілці. Мало Вадимові Марковичу провалу спортивного, так ще й скандал із шоломом на весь світ пролунав. Відсидітися, сховавши голову в пісок, цього разу не вдалося. Інша річ, що реакція була кволою і без уваги керівництва держави не залишилася.

Все найцікавіше в нашому спорті, пов’язане зі спортивним і дипломатичним провалами на Олімпіаді, лише починається.

Читайте також:

Олімпіада на Суспільному: професіоналізм у поєднанні з нарцисизмом