Тарас МИХАВКО: «Хочеться досягати з Динамо успіхів у кожному сезоні»

Центральний захисник київського «Динамо» Тарас Михавко дав розгорнуте інтерв'ю клубним ЗМІ, в якому розповів про свій футбольний шлях, стрімкий прогрес у складі «біло-синіх» та свої подальші мрії та цілі.

– Ми йдемо з готелю, де живе команда, на тренувальні поля. Ти щодня проходиш цим шляхом. Як для тебе починаються ці збори?

– У принципі, усе стандартно, як і на кожних зборах. Силові тренування, бігова робота – усе, що має бути. Нічого надзвичайного, звичний робочий процес.

– Погода теж додає свого колориту. У Києві зараз мінус 15 та сніг, а тут зовсім інші умови.

– Так, різниця відчутна. В Україні зараз мороз, снігопади, холодно. Тут максимум може бути трохи вітру, а загалом погода хороша – ідеальна для проведення зборів.

– Команда кілька тижнів була у відпустці. Встиг перезавантажитися?

– Так, звичайно. Відпочивали більше двох тижнів, навіть майже три. Провів час із сім’єю, трохи відновився та з новими силами повернувся до роботи.

– Якщо зазирнути у твою стрічку в Instagram, там не так багато публікацій. Але один допис із відпустки був – і на нього відреагував Владислав Ванат. Як зараз із ним спілкуєшся?

– Усе супер. Спілкуємося, переписуємося, я дивлюся його матчі та вболіваю за нього. У них зараз чемпіонат без паузи, тому стараюся не пропускати ігри. Останнім часом вони добре грають – і «Жирона», і сам Владислав.

– Частіше дзвоните чи переписуєтеся?

– Переписуємося частіше. Інколи можемо зідзвонитися, якщо є час – востаннє це було, здається, перед відпусткою. Але загалом – у месенджерах спілкуємося.

– А який ти поза футболом? Любиш компанії чи більше живе спілкування тет-а-тет?

– Я не дуже люблю переписуватися й телефонувати. Більше подобається живе спілкування – коли разом з хлопцями, наживо. Так мене краще можна пізнати.

– Це перші збори під керівництвом Ігоря Костюка як головного тренера першої команди. Ви добре знайомі ще з часів виступів у команді U19. Як вам працюється разом?

– Усе чудово. Саме він запросив мене до U19, при ньому ми стали чемпіонами. Я добре знаю його вимоги, його стиль роботи, тому мені комфортно.

– Чим нинішній тренерський штаб відрізняється від попереднього?

– У кожного тренера свій підхід, своя тактика, свій стиль. Зараз складно щось оцінювати – усе побачимо вже в офіційних матчах.

– На початку зборів завжди важко. Але цього разу програму трохи скоригували?

– Так, тренери сказали, що хлопці добре підготувалися у відпустці, тому зараз більше ігрових вправ. Поки були в Києві, були переважно пробіжки, заняття в залі. Але тесту «йо-йо», звичайно, всі чекали та знали, що він буде на самому початку зборів.

– Зараз на зборах багато молодих гравців. Які їхні перспективи?

– Перспективи дуже хороші. Якщо футболіста викликають до першої команди, значить він показав свій рівень у U19. Той же Герич був у оренді й зараз повернувся, щоб показувати свій максимум. Я грав із хлопцями і 2005, і 2006 року, добре знаю їхні можливості. У всіх є шанс – головне працювати та доводити.

– Ти живеш в кімнаті з Владиславом Геричем. Допомагаєш йому адаптуватися?

– У побуті – так, можу щось підказати. Але по футбольних моментах він і сам усе знає. Він уже на зборах з першою командою та розуміє, що від нього вимагають.

– Є між вами дружній трешток?

– Таке було ще з часів U19. Ми знайомі вже 6-7 років, можемо піджартувати один над одним, але все по-доброму.

– Ти в «Динамо» з літа 2023 року. Як дізнався про інтерес клубу?

– Сезон підходив до завершення, і вже було зрозуміло, що перша команда ФК «Львів» вилітає. Тоді з’явилася інформація про інтерес «Динамо» до мене та Владислава Герича. Ми пройшли медогляд, поїхали на збори з U19 та підписали контракти.

– Повернення Герича в команду стало для тебе особливим моментом?

– Так, звичайно. Ми давно разом, з дитинства, завжди грали разом. Він мій близький друг, і я дуже хочу, щоб він закріпився в першій команді «Динамо».

– Тепер перейдемо до бліцу. Додаткове тренування чи прогулянка з друзями?

– Додаткове тренування.

– Жорсткий підкат чи легкий відбір?

– Жорсткий, але чистий підкат.

– Футбол без помилок чи гра з ризиком?

– Гра з ризиком.

– Один близький друг чи велика компанія для відпочинку?

– Компанія.

– Гра на PlayStation чи перегляд реального матчу по телевізору?

– Перегляд реального матчу.

– Перегляд матчу в барі чи на трибуні з ультрас?

– На трибуні.

– Переписка чи дзвінок?

– Важке питання. Думаю, що дзвінок.

– Життя за графіком чи спонтанність?

– На тренуваннях – за графіком, удома – спонтанність.

– Кава зранку чи сон до останнього?

– Каву не п'ю, тому сон до останнього.

– Жартувати чи слухати?

– Жартувати.

– Нові кросівки чи старі, але улюблені?

– Старі, але улюблені.

– Ти нещодавно продовжив контракт із «Динамо» до 2030 року. Отримавши пропозицію, наскільки довго ти над нею роздумував?

– Мені запропонували контракт, і я поїхав у відпустку. Під час відпустки я відпочивав і не надто думав про це, а вже наприкінці, коли їхав до Києва, ми обговорили деталі. Я приїхав у Київ, і вже на наступний день підписав контракт. Тому нічого не було затягнуто.

Я подивився на це з позитивом. Звичайно, я радий, і мені дуже приємно, що керівництво клубу вірить у мене й довіряє мені, запропонувавши новий контракт. Повторюся ще раз, я дуже задоволений.

– Тобто, ти умовно їдеш у потязі, і до тебе надходить дзвінок з пропозицією продовжити контракт?

– Та ні, взагалі це було наприкінці першої частини сезону. Я поїхав у відпустку, і коли повернувся, то ми все вирішили. Тому нічого складного не було.

– Ти міг уявити собі такий прогрес? До літа 2023 ти був гравцем ФК «Львів», потім ти гравець «Динамо», а в листопаді 2025 року дебют за національну збірну України. Це феноменальний ріст за два роки.

– Звичайно, на таке я не розраховував, тому що я в років 17-18 почав грати на позиції центрального захисника. Дійсно, я не очікував, що за три з половиною роки в мене так стрімко піде кар’єра вгору. Звісно, до такого треба бути готовим, тому що різні моменти бувають, як позитивні, так і негативні. Але якщо брати загалом цей період, то він для дуже насичений і емоційно забарвлений.

– Ти переходиш у «Динамо» U19 улітку 2023 року, а в лютому 2024 року в тебе дебют за першу команду. Те, як ти зростав у «Динамо» та отримав виклик у національну збірну, стало для тебе несподіванкою чи цей прогрес був закономірним?

– Були періоди, коли були дуже позитивні моменти, й ми вигравали, і я добре показував себе. В деякі моменти не все вдавалося, і десь результату не було. Але я вірив і завжди хотів дебютувати за національну збірну. Я думаю, що це мрія кожного.

Сам дебют став для мене несподіванкою. Виклик, можливо, міг бути завдяки тому, що я в молодіжній збірній виступав, і там казали, що будуть пробувати, підтягувати. Можливо, те, що «Динамо» стало чемпіоном, відіграло важливу роль. Звісно, виклик – це приємно, а от дебют – це зовсім інші емоції. Це вдвічі позитивніше.

– В дебютному матчі за збірну ти протистояв зокрема лідеру збірної Франції Кіліану Мбаппе. Як тобі було грати проти нього один-в-один?

– Я грав з ним, але такого, щоб бігти з ним, не було.

– Чи змінилося твоє внутрішнє відчуття після виклику в національну збірну та дебюту? Чи став ти впевненішим?

– Звичайно, так. Коли тебе викликають у національну збірну, і ти тим більше ще й граєш проти такої топкоманди, то ментально ти підіймаєшся. Але навіть коли граєш за «Динамо» в чемпіонаті чи в товариській грі, то завжди хочеться докласти максимуму зусиль, щоб перемогти. Між збірною та «Динамо» різниці немає, тому що хочеться прогресувати й викладатися на максимум.

– Твоє зростання часто порівнюють з прогресом Іллі Забарного. В чому ти вже переважаєш Іллю, а в чому тобі треба додати?

– Ні в чому поки що не переважаю. Звичайно, хотілося б бути таким, як Ілля і в кар’єрному рості, і як людина – він дуже хороший. Але на даний момент я не можу сказати, що я в чомусь переважаю його, тому що він грає на найвищому рівні, і до нього ще рости й рости. Тому я не можу сказати, що в чомусь я сильніший за нього.

Можливо, в чомусь ми схожі, але мені здається, що він набагато сильніший і набагато зріліший на зараз. Мені подобається, як він грає, і я за ним слідкую.

– На гравців «Динамо» завжди багато тиску. Коли були періоди невдач, чи не було додаткового тиску з боку ЗМІ? Як ти з цим справлявся, якщо таке було?

– Звичайно, критика буде завжди навіть і при позитивних результатах, бо завжди вимагають більшого. Звісно, критика ЗМІ потрапляється на очі, але я не беру собі цього близько до голови, тому що розумію, що це їхня робота, це їхнє право.

Ми дякуємо вболівальникам і тим, хто критикує, також дякуємо, тому що воно, можливо, ближче береться до уваги. Це такий поштовх, щоб працювати ще більше. Але так я не дуже читаю і не звертаю увагу на це. Старші партнери по команді завжди говорять, що так воно має бути і воно буде, тому головне працювати, і все буде добре. Головне, щоб усі були живі-здорові, і якось буде.

– Як ти борешся з негативними коментарями в соцмережах? Чи заспокоюють рідні або друзі?

– Якщо хтось із друзів бачить або надсилає, то я можу навіть з цього посміятися, тому що різні моменти бувають. Можуть умовно кажучи образити тебе чи навіть твою родину або близьких. Є люди, які так і пишуть. Але для мене це так би мовити база в футболі. Без критики ніяк.

– Був момент, коли ти забив три автоголи за короткий період часу, і тоді критики вистачало. Як ти з цим боровся?

– Звісно, що це неприємно. В першу чергу для мене це було неприємно. Але я виходив, і хлопці, і тренери, всі в команді підтримували. Казали, що це такий випадок, і з цим нічого не поробиш. Головне не опускати руки, і я так і робив. Дійсно, я міг думати про критику, але коли я виходив на гру, то я знав, що треба викладатися на повну, а там усе буде добре.

– На початку цього сезону ти забив три голи вже в чужі ворота. Над чим працював у міжсезонні?

– Я думаю, що в першу чергу я почав більш агресивно грати, але гадаю, що навіть це не є найважливішим фактором. Коли я забивав автоголи, я мав моменти, щоб забити і в чужі ворота, але мені не вистачало вибору позиції чи підлаштування під м’яч.

Так, я забив три голи, але це не грає якоїсь великої ролі. Для мене важливо, щоб команда перемагала.

– Чи займався додатково після тренувань над цими аспектами?

– Сам не займався, а з тренерами чи партнерами. Ми могли робити подачі різні, відпрацьовувати стандарти. В попередньому півріччі ми дуже часто відпрацьовували стандартні положення. Я думаю, що в першу чергу саме цей фактор відіграв дуже важливу роль. Дійсно, це допомогло забивати голи зі стандартів, це дуже вплинуло.

– З лютого 2024 року ти провів за першу команду «Динамо» 73 матчі та забив 4 голи. Ти собою задоволений за цей період?

– Завжди хочеться кращого, і щоб завжди був позитивний результат, і ми завжди вигравали, і щоб статистика була хороша. Але це футбол, і завжди є позитивні та негативні моменти, тому треба бути до цього готовим. Звичайно, хочеться кращого, тому в подальшому будемо більше працювати, щоб було більше позитиву й більше голів у чужі ворота.

– Твій молодший брат Дмитро теж футболіст, і зараз він перебуває в структурі «Епіцентра». Розкажи про свою сім’ю – вона футбольна?

– Я б не сказав, що вона футбольна. Ми просто грали в себе в селі, і був турнір, і мене запросили на перегляд в академію «Скали» Моршин. Я поїхав на перегляд, і мене взяли, і я там залишився. Я почав грати в «Скалі», але академія припинила існування перед тим, як я перейшов до команди U15.

Я після цього прийшов у «Львів», і там я пробув чотири роки в академії, в команді U19. З того часу, як я почав грати за U19, батьки почали дивитися футбол, друзі, близькі, вся родина. І якось так воно пішло-поїхало. Коли я перейшов у «Динамо», то взагалі зараз усі дивляться футбол.

Молодший брат теж поїхав у «Львів», він там залишився, і зараз тренується. Вони зараз проходять збори з «Епіцентром». До речі, його тренує той тренер, який тренував мене в академії та U19. Він знає підхід, тому що, можливо, є якісь схожості між нами, тому що він теж лівоногий. Він дійсно грає, і дай Бог, щоб він як мінімум доріс до того ж рівня, що і я.

– Якщо дивитися в недалеке майбутнє, то вже два Михавки може бути в УПЛ?

– Дай Бог, щоб так було. Мені було б дуже приємно, і я думаю, що в першу чергу це було б для нашої сім’ї дуже добре і для нашого села, тому що коли ти з села вибираєшся в Київ, то тобі завжди приємно повертатися, коли люди тебе приємно зустрічають і говорять про тебе, і щиро раді за тебе. Тому дійсно я б хотів, щоб у майбутньому Дмитро також грав на високому рівні.

– Як ви проводили дитинство – грали один проти одного?

– Я перейшов у «Скалу» у 12 років, а йому ще тоді було 9 років. Я зазвичай грав зі старшими, а він ще був малий. Так, біля хати могли побігати разом, а так щоб грати зі старшими хлопцями, то звичайно ні. Коли я перебрався в «Скалу», то він теж почав грати й помалу рости, також грав у селі. Йому вже 17 років, тому він уже не малий.

– В тебе два брати. Чим займається інший?

– Він не займається футболом, як молодший. Просто працює для себе. Він на два роки старший за мене. Основної роботи в нього немає, він працює, де йому подобається чи де йому вигідно. Поки на постійній основі він не визначився.

– Чим займаються твої батьки?

– Тато з мамою розлучилися ще коли я малий був, мені було 7-8 років. Мама зараз удома, їздила за кордон працювати, а батько безробітний. Він працював на будівництві в Трускавці, а зараз без роботи.

– Плануєш свою родину найближчим часом?

– Та немає дівчини на даний момент.

– В майбутньому ти хочеш, щоб твій син теж займався футболом?

– Та почекайте, давайте без того. Я можу сказати зараз, що хотів би цього, але, може, воно й не буде так. Побачимо з часом. Мені ще 20 років, давайте подивимося, що буде через два роки.

– Яким ти себе бачиш у футбольному плані через два-три роки?

– В першу чергу хочеться досягати з «Динамо» успіху в кожному сезоні – чемпіонство, Кубок. Хотілося б вигравати трофеї в усіх турнірах, в яких ми братимемо участь. Для мене це на даний момент головне. Також хочу прогресувати з «Динамо» та допомагати команді. Що буде далі – побачимо з часом. Це життя.

– В минулому сезоні ти став найкращим молодим гравцем УПЛ, і перед тим у тебе були нагороди на рівні U19. Якою має бути твоя наступна нагорода?

– Та не знаю, що може бути. Для мене передусім було б важливо виграти Кубок – це той же рівень, що й чемпіонство. Я не можу сказати, що хочу виграти якусь індивідуальну нагороду. В першу чергу хотілося б виграти з командою трофей, а далі вже отримаю те, на що буду заслуговувати.

– Ти взагалі читаєш про себе новини в Інтернеті? Любиш дивитися статистичні дані?

– Я не слідкую прямо за цими рейтингами і не святкую потрапляння туди. Можливо, якщо хтось із друзів чи родини надсилає якийсь рейтинг, то я можу подивитися, тут немає нічого такого. Але щоб самому цікавитися новинами, то не дуже.

– Міжнародний центр спортивних досліджень (CIES) склав рейтинг найпродуктивніших центральних захисників вікової категорії до 22 років, які виступають у лігах поза топ-5, і ти там посів друге місце. В рейтингу найкращих центральних захисників до 21 року серед усіх європейських чемпіонатів ти на четвертому місці. Ти знав про такі досягнення?

– Розповідали, звісно, і «травлять» в команді старші хлопці. Звичайно, можуть «підтравити» за ті рейтинги, чутки. А сам я не дуже слідкую і не дуже беру це близько до себе. Завжди є, над чим працювати і вдосконалюватися, і хочеться завжди ставати краще й краще.

Звісно, приємно, що відзначають, і це надсилають друзі та родина, але що з того. Це нічого не змінює. Побачимо, як надалі буде.

– Як вважаєш, що для тебе головне на футбольному полі, які фактори, які твої вміння, чим ти переважаєш інших?

– Не можу так сказати, що я там вмію виходити з таких чи з інших ситуацій. Бувають і помилки, звичайно, подобається, коли ти з м’ячем, коли ти можеш просунутись з м’ячем. Звичайно, хотілося б так завжди, але, повторююсь, є завжди помилки, і вони завжди будуть. Але так, щоб зациклитись на тому, що я сильніший за когось в тому чи іншому аспекті, то я не можу такого сказати, тому що це футбол, і сьогодні ти можеш бути найкращим, завтра ти можеш бути гіршим в тій чи іншій ситуації.

Але для мене головне, щоб був прогрес і розвивався як і я, так і команда вся, щоб був у колективі позитивний результат. Я думаю, що це найголовніше на сьогоднішній час.

– Впевнений, ти слідкуєш за топлігами. Якщо взяти конкретного центрального захисника, за яким ти слідкуєш або думаєш, що він схожий на тебе за стилем, то кого на один матч ти міг би замінити в якомусь топовому клубі без тренування: просто стався якийсь форс-мажор, треба вийти замінити?

– Навіть не знаю. Мені подобається дуже гра Ніко Шлоттербека з «Боруссії» Дортмунд. Я за ним слідкую, дивлюсь, як він грає, мені дуже сильно подобається його стиль гри. Але щоб вийти замість нього, то такого немає в футболі. Також слідкую за Іллею Забарним, теж дуже подобається.

І зараз також мені подобається Хусанов з «Манчестер Сіті», також молодий, і в нього є хороші дані. Я за «Манчестер Сіті» в АПЛ вболіваю – і за ним теж слідкую. Дійсно, він також хороший. Звичайно, Саліба і Габріел з «Арсеналу» – то зовсім інший рівень. Хто грає там – всі сильні.

– В тебе робоча ліва нога, ти вже це відзначав. Зрештою, як праву тренуєш, чи приділяєш особливого значення на тренуваннях, чи стараєшся замкнути простріл якийсь правою ногою?

– Звичайно, що зараз набагато вже краще правою, тому що є процес тренування, коли тренери підказують, партнери. Завжди Олександр Караваєв мені підказує, щоб я довіряв своїй правій нозі при середній чи короткій передачі. А, звичайно, коли довга, то з правої не віддам так, як з лівої. Але якщо порівнювати ліву і праву, то права – для ходьби, так, аби просто, знаєш, підпертись.

– За версією Transfermarkt Тарас Михавко оцінюється в 8 млн євро. Ти вже другий зараз за вартістю в чемпіонаті України. Вільям Саліба, якого ти згадував, коштує 80-90 млн. Через кілька років, коли ти будеш на піку, якою бачиш свою трансферну вартість?

– Та я не знаю, не можу так сказати. Звичайно, що хотілося б коштувати багато за мірками своїх можливостей, на які я спроможний та на які мене оцінюють. Але щоб оцінювати себе, точну суму, яку я б хотів, то я не можу такого сказати, тому що це дійсно…

От, наприклад, Саліба чи Ілля Забарний – коли ти коштуєш стільки, то ти вдвічі відповідальніший, там зовсім інше. Якщо ти будеш коштувати таких грошей, тебе будуть оцінювати в такі гроші, значить, ти маєш відповідати їм. Хотілося б, звичайно, бути на такому рівні, але, як кажуть, життя покаже. Головне, щоб було здоров’я, і все буде добре.

– Але чемпіонат України не так оцінюється зрештою, як АПЛ. Ти переходиш в АПЛ – в тебе одразу зростає цінник в рази. Тобто, якщо умовно грати в іншому чемпіонаті, можна і коштувати більше.

– Та можна, але треба потрапити туди, в цей чемпіонат. Я думаю, що там не просто дають гроші за таких людей, і я знаю, бо я дивлюсь футбол, і я бачу, рівень, який демонструють там футболісти. І дійсно можна сказати, там рівень високий дуже, і кожен футболіст, який коштує великі гроші, він відповідає та доводить своєю працею на футбольному полі, і його оцінюють. Тому побачимо, як буде.

– Ти сказав, що дивишся футбол. Ілля Забарний зізнавався, що футбол не дуже полюбляв дивитися.

– Звичайно, є такі моменти, коли забагато футболу. У відпустці, коли ти проводиш час там з сім’єю чи з друзями близькими, ти відпочиваєш, наприклад, в сауні чи в басейні якомусь, чи в ресторані сидиш, звичайно, ти не увімкнеш футбол і не будеш дивитися сам, не спілкуючись ні з ким.

Але коли є час, я завжди дивлюсь футбол, завжди дивлюсь АПЛ. Зараз дуже часто слідкую за іспанською Ла Лігою, тому що там дійсно цікавий футбол, і тим більше там грають наші хлопці – Циганков і Ванат, і Влад Крапивцов, з яким я теж в збірній був. За ними слідкую, вболіваю і Ла Лігу часто дивлюсь.

– Часто мотивують слова підтримки. В тебе в «Динамо» є прямо друзі – це Рубчинський, Бражко, зараз Герич, був Ванат, про якого ти згадував. У моменти, коли там щось не виходить чи на тренуванні, чи десь розчарувався, можливо, десь в собі, ці люди тебе мотивували, вони підтримували по-дружньому?

– Ну, звичайно, насамперед було, коли перші кроки в першій команді робиш, там завжди були підказки і завжди там бесіди, розмови з хлопцями. Але ж кажу, завжди підказували.

І, наприклад, зараз також є моменти – я теж слухаю, тому що, навіть попри те, що я зіграв пару матчів, я завжди слухаю поради старших, завжди прислуховуюсь як і до слів Караваєва, умовно, Буяльського, Ярмоленка. Всіх, хто старший за віком – Піхальонок, Шапаренко – всіх слухаю, тому що дійсно в них є, чому повчитися. Вони більше побачили у футболі, і я завжди прислуховуюсь і виконую те, що вони підказують. Це важливо. А з Бражком, Рубчинським – то окрема тема.

– Ти так сказав: пару матчів. 73 матчі – це не мало.

– Все одно, порівняно зі старшими хлопцями, то можна сказати – там нічого. А з Бражком і Рубчинським – ну, Валентин мало говорить, а Бражко може і підказати, і «напихати», старший все таки. Тут все нормально, так має бути.

– Валентин тільки головою киває?

– Ти вже його запитаєш. Я не хочу говорити, бо він як побачить, що я про нього говорив, ще почне – воно мені не треба.

– Був в цій компанії ще Ванат, з яким ми теж писали інтерв’ю. Зрештою, йому побажання, привітання, літера «Т» – він виконав це під час святкування першого голу. Що ти відчував, коли бачив це в соцмережах?

– Приємно, звичайно. Я дивився той матч. З правої в дальню – звичайно, радий. Але з нами, коли був він в компанії, звичайно, було весело. Але для нього це крок вперед, і за нього всі раді. Тому так – сумуємо, але радіємо теж.

– Єдиний раз, коли зустрічався з Ванатом з того часу, – це в збірній, правильно?

– Так. Якраз, коли були в збірній, зустрічалися. Коли грали з Францією та Ісландією.

– Яка це була зустріч, тепла?

– Ну а як? Я його сто років не бачив. Приїхали – звичайно, при зустрічі одразу пішли пообідали і пішли в номер, поговорили з ним. Він там розповідав, я його запитував, бо дійсно цікаво, як і що там у «Жироні» відбувається. Він розповідав моменти різні.

– В «Динамо» чи є ті люди, які тобі дзвонять саме з клубу, з гравців, і можуть говорити не про футбольні теми, а поговорити по душах?

– Ну, щоб там по-душевному, то треба говорити вживу. Там посміятися вистачає моментів, а щоб так – то по телефону я не люблю говорити. Тим більше, в багатьох хлопців є сім’ї, і коли ти півроку там граєш, один день вихідний, грубо кажучи, в два тижні, і в тебе є три тижні відпустки, то, звичайно, ти будеш з сім’єю проводити час. Ніхто не буде обдзвонювати, питати: «Що ти там, як там?». Ну, звичайно, щось спитати, «підтравити» в сторіс, чи щось таке. А так у більшості є сім’ї, тому в першу чергу треба звертати і приділяти увагу, тому що такий футбольний світ, що, коли є час, треба з сім’єю проводити.

– Тарас Михавко як людина насправді добрий. Я не бачив, щоб ти когось там образив чи від інтерв’ю ховався. Тільки «потравити», а щоб образити з злими намірами – такого не бачив.

– Та я не такий. А чого ображати людей. Тільки коли вже там якась «затрава» чи ще щось. Наприклад, Бражко чи Рубчинський люблять щось «потравити», то вже можемо трішки.

– Загалом ти вважаєш себе публічною людиною?

– Ні.

– Тобто, можеш дозволити собі вийти на вулицю просто так, сам погуляти, і є люди, які будуть тебе впізнавати?

– А що тут такого? Ну, як сказати: бувають випадки, що там може хтось впізнати, бувають, що ні. Більше – ні. Хто я такий? Я якийсь президент? Просто я люблю погуляти і проводити час на свіжому повітрі. Як впізнають – то впізнають, то таке, то життя.

– То не відмовиш у фото?

– Та ні. Я такий самий був і завжди мріяв про фото чи про підпис. Це нормальні моменти, і я до них ставлюсь тільки позитивно. І, звичайно, з радістю поставлю підпис чи сфотографуюсь, якщо є момент.

– В тебе вдома є якісь підписи гравців, футболки, може, іноземні?

– Так, є. Ми грали з «Лаціо», в мене є футболка Таті Кастельяноса. Також є футболка Георгія Бущана, є футболка Ваната. З команди, зрозуміло, там є пару футболок на пам’ять.

– Ми знаємо, знову ж таки, який захисник Тарас Михавко, а яка людина Тарас Михавко в побуті – чи любиш за собою прибирати, чистоту любиш? Розкажи.

– Чистоту я люблю, але прибирати не люблю. Але що – простий такий, як п’ять копійок, кажуть. Люблю посміятись, пожартувати, і, в принципі, нічого такого – все, як у простих нормальних людей.

– З часів школи змінився трохи? Як вчився?

– Та підріс.

– Яким був у школі – вередував чи вчителі любили, чи, навпаки, дзвонили до батьків?

– Зараз люблять в школі. Звичайно, що в своїй школі в селі я провчився тільки 6 класів, початкові класи. 80 відсотків відмінників, то я там, можна сказати, був не відмінником, але ударником – так точно. А вже коли пішов у 5-6 клас, то почав більше спортом займатися, футболом, трохи там прогулював, міг там завдання не виконати.

– Якісь турніри були, і ти прогулював уроки, дзвонили, жалілись?

– Та звичайно, батьківські збори могли бути, і говорили: «Він не був на тому, на тому уроці». Але то таке. Але вчитися треба, бо всяке може бути в житті, наука потрібна.

– Вчителі говорили: «Що тобі той футбол дасть, краще вчитись»?

– Казали: «Ти на футболі не заробиш, там здоров’я можна тільки угробити, вчися». Я казав: «Та так, добре, добре».

– І вчився?

– Та де, не дуже.

– А які любив предмети?

– Фізкультуру, чесно, любив. Вірші розказувати любив, літературу. На українській мові писати не любив взагалі, а вірші розказувати – пам’ять була хороша, не знаю, як зараз.

– Кажеш, пам’ять хороша була. Окей, яке було перше питання на цьому інтерв’ю?

– Ознайомлення, ну, про збори. Ти ж питав, як збори проходять – в Україні одна погода, тут інша.

– Загалом, якби не футбол, ким би ти став, до чого тебе тягнуло, яка твоя професія могла би бути?

– Ну, коли був малий, робив масаж бабусі, і бабуся казала йти на масажиста. І думав: дійсно, може, спробувати. Або фермером якимось у селі – то була одна з найвідоміших професій, над тим теж задумувався. Але якось так вийшло.

– Якщо в «Динамо» влаштувати конкурс талантів, які б таланти представляв ти, що вмієш цікавого?

– Багато чого вмію – корів пасти, дрова рубати вмію. В селі це ж треба вміти. Та різне таке, що побутове та й з тваринами пов’язане, сільське життя. Я думаю, в талантах нормально потягався б.

– А кого б з команди не допустив би до мікрофону, бо він там не вміє співати, а кого б, навпаки, виставив би на сцену?

– Не допустив би Едуардо Герреро, ну бо він співає так – пищить, кричить, його би не допустив. А допустив би Валентина Рубчинського. Я хотів би, щоб він сказав, як він там жив, що він там робив і так далі.

– Хто в команді є головним «душнілою», а хто бере всю увагу на себе?

– «Душнілою» – це як?

– Йому або все не подобається, або він чогось не хоче, або всі зібралися кудись, а він відмовляється.

– Коли всі збираються, то тоді всі збираються. А щоб один відмовився – то такого немає по якихось причинах, ну я не можу такого сказати. А хто такий веселунчик – то багато таких є. Назар Волошин такий, всюди він дуже швидкий, він такий позитивний, то, можливо, і він. Всі в команді нормальні хлопці і в спілкуванні, і в футбольному плані, всі добрі, гарні.

– Ти нейтралітет виставляєш чи ти більше до «душніл» або веселунів?

– Ні, я не до «душніл» точно, це не моє. Я теж посміятись люблю, але бувають різні моменти: інколи треба помовчати, інколи поговорити – по ситуації.

– Бувають моменти, що хтось жартує. Ти спочатку думаєш, а потім щось говориш, чи, навпаки, говориш, а потім можеш подумати, що щось не те сказав?

– Я стараюсь не жартувати при таких серйозних, наприклад, Андрію Миколайовичу або Караваєві. Боюсь закинути якийсь «горбиль», щоб він не зайшов, бо то соромно. Але бувало й таке, що щось можна ляпнути, що воно нікуди. Стараюся не лізти, якщо там не виходить, то краще – ні. А так то з Бражком, Валентином, Назаром, з молодими пацанами – можна.