Владислав ГЕРАСКЕВИЧ: «Нам є куди кидати свою злість, у нас один ворог»

Упродовж останніх років Владислав Гераскевич з єдиного скелетоніста України перетворився на лідера цілої команди. А 9 січня у Санкт-Моріці вкотре підтвердив і статус одного з найсильніших у світі. На чемпіонатах Європи він показав найкращий результат у кар’єрі, посівши восьме місце, а в рамках Кубка світу став 12-м.

– У першому заїзді припустився помилок на стартовому розгоні, що не дозволило бути вище, – аналізує виступ Владислав в інтерв’ю Sport.ua. – Другий заїзд загалом вдався непогано, але кінцевий результат уже такий, який маємо. Звичайно, хотілося б, щоб він був кращим, ми готувалися до цього. Але все ж маю найвище місце на чемпіонаті Європи за всю кар’єру й цим задоволений.

– Олімпійський сезон цього разу аж надто турбулентний – два етапи Кубка світу було перенесено, що теж вносить корективи в підготовку й тягне за собою низку незручностей. Для вас особисто було б краще, щоб ті етапи взагалі скасували, чи рішення з перенесенням було найправильнішим у цій ситуації?
– Гарне питання... Не можу так одразу дати відповідь, як би було краще. Але рішення вже ухвалене й ми його приймаємо. Цього сезону дуже складна погода. В Сіґулді через це теж була важка гонка. Етап в Кьонінґсзе скасували. Але ми з усіма суперниками в рівних умовах. Звісно, за цих обставин перевагу отримують спортсмени, які виступають в інших серіях, але це вже інше питання.

Особисто моя думка, що цих перенесень етапів можна було уникнути, якби міжнародна федерація діяла краще і вчасно. При чому як у Вінтерберґу, так і в Іґлзі. Проте вже склалося все так, як склалося. Немає сенсу скаржитися, й особливо на погоду – ми на неї не впливаємо.

– Але попри все шлях у Мілан-Кортіну триває і до офіційного оголошення списку учасників залишається лише один етап Кубка світу?
– Офіційно я ще не отримав олімпійської ліцензії, хоча майже ґарантував її собі. Але все стане відомо 18-19 січня, тож готуємося до останнього етапу. На жаль, після Кубка світу у Санкт-Моріці шанси Ярослава Лавренюка на участь в Олімпійських іграх трішки зменшилися. Боротьба за ліцензії дуже важка і, вважаю, не надто чесна.

Читайте також:

Ярослав ЛАВРЕНЮК: «Для більшості людей ми хоч частково, але божевільні»

– Через те, що паралельно з тим, як той же Ярослав змагається на Кубку світу, деякі американці їдуть вдома?
– Так. І інші гоночні серії отримують дуже великі очки. Не вважаю це дуже справедливим, оскільки ви й самі бачите, наскільки сьогодні конкурентний Кубок світу, які щільні результати. Як їх можна порівнювати з Кубком Північної Америки, за перемоги на яких об’єктивно дають забагато очок?

Та я пишаюся тим, який сезон проводить Ярослав. Він показав свій найкращий результат на чемпіонатах Європи, 7 січня був 15-м на Кубку світу. Це дуже серйозний показник. Ми бачимо, що у нього є потенціал і він може додавати.

– У вас усі Олімпійські ігри запам’ятовуються по-особливому. 2018 рік – перший український скелетоніст в історії, 2022-й – ваш заклик до миру. Ігри-2026 ще не почалися, але вже точно буде про що згадати, адже саме вас обрано прапороносцем української команди.
– Неймовірно радий отримати таку нагоду і розумію, що нести прапор країни – велика відповідальність, особливо в ці часи. В Україні щодня обстріли, й у день Кубка світу ми знову прокинулися з новинами про це. Використовують уже все: орєшніки, іншу зброю. Дуже боляче, що це все продовжується. Звісно, ми хочемо миру. Але він має бути справедливим. Сподіваюся, ми все ж отримаємо його якомога швидше.

– Змагатися, коли в рідній країні війна, теж складно?
– Це накладає відбиток. Ти поглинутий новинами про те, що відбувається в Україні, про перемовини, про все, що з нами пов’язано. Дуже складно концентруватися саме на спорті й викладатися на сто відсотків, коли вдома гинуть друзі. Але ми маємо це продовжувати, повинні й надалі на всіх медійних і спортивних майданчиках говорити про Україну, показувати, що ми є.

– І на тлі всього цього міжнародна федерація ухвалює досить болісне рішення…
– Так, минулого тижня вони повернули російських спортсменів, хоч і під нейтральним прапором. Але нейтральний прапор – це фікція. Всі розуміють, з якої вони країни. Ще й допустили спортсменів, які так чи інакше підтримують війну. Дуже пишаюся тим, що наші молоді спортсмени проявили ініціативу, вийшли з протестами на змагання й навіть попри певні дії з боку організаторів та міжнародної федерації все ж продовжили акцію. Дуже пишаюся тим, що вони мають позицію і підтримую їх у цьому.

– Цей протест підтримали також деякі інші команди, що на сьогодні особливо цінно, адже об’єктивно увага до України у світі поступово згасає.
– Увага дійсно падає, і це велика проблема. У кінематографі росіянам видають Оскари, у спорті повертають до змагань, а деякі з федерацій ще й під національним прапором. Це все нормалізація дій росії і та м'яка сила, яку вона продовжує набувати з кожним днем.

Саме тому нам теж потрібно продовжувати змагатися й нагадувати про те, що насправді коїться в Україні. Перед етапом Кубка світу був великий обстріл у моєму рідному Києві, рідному районі, але ніхто тут жодного слова мені не сказав саме про це. Хоча я постійно виставляю все в соціальних мережах, всі це бачать, але ніхто не підходить і не говорить навіть слів підтримки.

Змагання у Санкт-Моріці відбувалися в день національної жалоби за загиблими в новорічну ніч у Кран-Монтані й у нас була хвилина мовчання. Це трагедія, але мені було сумно, що за ці чотири роки міжнародна федерація не зробила жодної хвилини вшанування жертв в Україні: ані у 2022 році, коли все тільки почалося повномасштабно, ані зараз.

– Як на тлі всього цього вам вдається зберігати людяність?
– Війна й всі ці події навколо насправді мене теж озлоблюють, але знову ж – нам є куди кидати свою злість. У нас один ворог, країна-ворог, і з ним ми маємо боротися. На мою думку, місія спортсмена – говорити про Україну, тримати міцну позицію в питаннях відсторонення росіян, залучення гуманітарної чи будь-якої іншої допомоги. Це та місія, яку я теж виконую. А щодо людяності… У мене завжди принцип по життю, поводитися з людьми так, як я б хотів, щоб вони поводилися зі мною. І за ним живу.

Ольга НІКОЛАЄНКО, з Санкт-Моріца