Легіонери з Венесуели масово їдуть до УПЛ. Що з футболом у цій країні?

В минулому році в українській Прем'єр-лізі з'явився новий тренд – на підписання венесуельських футболістів. У його авангарді багато в чому опинився «Кривбас», а якщо конкретно, то угода стосовно маловідомого на той момент у наших широтах вінгера «Ангостури» Глейкера Мендоси. Цього прудконогого південноамериканця криворіжці спершу орендували, потім він яскраво виявив себе у матчі проти «Шахтаря», забивши м'яч у ворота «гірників», а після… Після Мендоса опинився на межі від'їзду з України, але керівникам «Кривбасу» все ж таки вдалося переконати його залишитися, незважаючи на серйозний переляк від військових дій.

Як показав подальший перебіг подій, ті зусилля «Кривбасу», спрямовані на збереження у своїх лавах Мендоси, принесли не тільки величезну користь криворіжцям, у лавах яких Глейкер дуже скоро перетворився на одного з найефективніших атакувальних футболістів УПЛ, а й послужили стимулом для багатьох колективів ліги звернути пильну увагу на легіонерів з Венесуели…

І з урахуванням того, що в наші дні ця країна на слуху не тільки (і навіть не стільки!) з футбольних причин, а ще й із політичних, кращого приводу поговорити про тамтешні справи навряд чи годі й чекати…

***

Футбол у Венесуелі, на відміну від більшості інших країн Південної Америки, не є найпопулярнішим видом спорту. Багато в чому через це довгі роки тамтешня національна збірна не мала жодних істотних успіхів, традиційно виступаючи головним аутсайдером у зоні КОНМЕБОЛ в таких турнірах як Кубок Америки, або кваліфікація на чемпіонат світу.

Венесуела є єдиною країною свого континенту та КОНМЕБОЛ, яка ніколи не грала у фінальних частинах чемпіонату світу. І, можливо, навряд чи в цьому аспекті щось серйозно змінилося б, якби не зусилля місцевого фахівця Річарда Паеса, котрий допоміг венесуельським футболістам всерйоз змінити менталітет та не відчувати себе одвічними невдахами, а тамтешнім вболівальникам – усвідомити, що своїх можна і треба підтримувати, навіть коли мова йде про футбол.

В 2007 році у Венесуелі вперше відбувся фінальний турнір Кубку Америки, що стало поштовхом для загального розвитку професійного футболу в країні. Елітарний дивізіон був розширений із 10 до 18 клубів, що незабаром почало приносити результат, а венесуельські футболісти буквально розповзлися по світу, причому деяким з них навіть поталанило дістатися рівня англійської Прем'єр-ліги (найкращий голеадор збірної Венесуели в історії Саломон Рондон з 2015 по 2019 роки виступав за «Вест Бромвіч» та «Ньюкасл»).

У відборі на ЧС-2026 збірна Венесуели була вкрай близькою до того, аби зачепитися за сьомий рядок у турнірній таблиці зони КОНМЕБОЛ, який дає право на участь у міжконтинентальних стикових матчах. Однак у фінальному турі венесуельці двічі ведучи в рахунку (1:0 та 2:1) на власному полі все ж таки програли Колумбії (3:6) – команді, якій в принципі вже нічого не потрібно було в тому матчі, якщо брати до уваги турнірні перспективи. У паралельному поєдинку Болівія також на власному полі мінімально здолала невмотивовану Бразилію (1:0), яка не стала впиратися, як колумбійці, і це призвело до того, що саме «зелені», а не «червоне вино» (прізвисько венесуельської футбольної збірної), кваліфікувалися у міжконтинентальні стики…

Потенційний вихід у стикові матчі за право поїхати на ЧС-2026 став для Венесуели серйозною подією. Чи не вперше країна, що роздирається політичними та економічними потрясіннями, на якийсь час об'єдналася у прагненні обов'язково стати успішною. Футбол згуртував пригнічену націю, навіть незважаючи на те, що там вже встигли звикнути до розчарувань, адже Венесуельська футбольна федерація навіть у самій зоні КОНМЕБОЛ вважається тотально корумпованою і такою, яка не дає цьому виду спорту розвиватися так само стрімко, як і у сусідів по континенту.

***

Історично футбол завжди займав у Венесуелі другорядне становище, суттєво програючи у популярності бейсболу. Проте в останні десятиліття, багато в чому завдяки внеску Річарда Паеса, про котрого вже згадувався вище, венесуельські футболісти досягли істотного прогресу. Почалося все із Кубку Америки-2011, де «червоне вино» несподівано опинилося у півфіналі й там лишень у серії пенальті поступилося Парагваю. І нехай у матчі за третє місце Венесуела згоріла Перу (1:4), турнір був визнаний неймовірно успішним для команди.

Нова хвиля успіхів збірної Венесуели пов'язана із останніми роками. У 2024-му «червоне вино» дісталося чвертьфіналу Кубку Америки, де команда знову поступилася супернику (цього разу збірній Канади) тільки у серії пенальті, а потім… Потім стався відбір на ЧС-2026, в якому венесуельці до останнього претендували на вихід у міжконтинентальні стики.

Футбольні вболівальники у Венесуелі вже всерйоз задумалися про те, що їм пощастило стати свідками народження нового дуже талановитого покоління футболістів, котрі прагнуть увійти в історію, але… Через три тижні після вильоту в чвертьфіналі Кубку Америки-2024 диктатор Ніколас Мадуро обманним шляхом оголосив про свою перемогу на президентських виборах, фактично продовживши владу режиму, який вкорінився ще за його попередника Уго Чавеса та який у західній пресі характеризується виключно явищами повсюдної корупції та серйозних порушень прав людини.

Багато серйозних міжнародних політичних гравців, включаючи США, низку країн Латинської Америки, Євросоюзу та навіть експертів ООН, відмовилися визнати результати останніх президентських виборів і «перемогу» на них Мадуро. Вони визнали, що перемогу здобула демократична опозиція на чолі із Марією Коріною Мачадо (її не допустили до виборів під надуманими приводами) та їх кандидатом Едмундом Гонсалесом Уррутією.

В результаті у 2024 році у Венесуелі спалахнули масові протести та демонстрації, які режим Мадуро жорстко розганяв, що призвело до загибелі щонайменше 23 людей та затримання сотень протестувальників. Серед останніх виявився і 64-річний Карлос Чанселлор, батько захисника збірної Венесуели Джона Чанселлора та місцевий лідер опозиції, який раніше відбував ув'язнення при Чавесі за протидію гірничодобувній політиці режиму. Чоловіка звільнили лишень у липні 2025-го, після 11 місяців абсолютно необґрунтованого затримання та утримання під вартою.

Що стосується безпосередньо футболу, то Мадуро, котрий днями був захоплений американськими силами спецназу і незабаром, ймовірно, постане перед судом США, довгі роки підтримував зв'язок із чиновниками Венесуельської футбольної федерації через першого віце-президента організації Педро Інфанте – колишнього конгресмена та екс-міністра спорту країни, котрий відзначався колосальною лояльністю до диктатора.

Місцева та регіональна влада Венесуели також часто інвестують у футбольні команди вищого дивізіону, аби покращити власний імідж. Мабуть, найскандальнішим прикладом є футбольний клуб «Універсідад Сентраль де Венесуела» (UCV FC), який базується в Каракасі та виступає у венесуельській Прімері, де є чинним чемпіоном. Президентом UCV FC є Александер Артеага, начальник підрозділу військової контррозвідки Венесуели (DCGIM).

Ім'я Артеаги сумно відоме у Венесуелі. Він відомий як жорстокий діяч режиму Мадуро, який перебуває під санкціями США та піддавався розслідуванню з боку ООН за організацію позасудових страт, насильницьких зникнень, довільних затримань, тортур та сексуального насильства. Репутація Артеаги дала йому достатньо впливу, навіть щоб змінити увесь зовнішній вигляд футбольного клубу UCV, фактично провівши там тотальний ребрендинг. Минулого року клуб представив нову емблему – військовий шолом часів Стародавньої Греції із чорно-золотими смугами – той самий дизайн, що й у агентів DGCIM.

Недивно, що й на рівні національної збірної у Венесуелі, як мінімум, до моменту падіння режиму Мадуро, спостерігалося безпосереднє втручання політиків у футбольні справи. Наприклад, у червні минулого року після перемоги збірної Венесуели над Болівією (2:0) у домашньому матчі, режим Мадуро, не надавши виразних пояснень, не допустив вильоту суперників на батьківщину з аеропорту Матурін. Цей інцидент, який вплинув на розклад матчів національної команди, викликав обурення у Болівії та продемонстрував надмірне втручання режиму Мадуро у справи футболу, проте ФІФА на чолі із Джанні Інфантіно жодними суттєвими санкціями венесуельських футбольних босів так і не покарала.

Через три місяці, після непотрапляння венесуельської національної команди до міжконтинентальних стикових матчів за право поїхати на ЧС-2026, диктатор Мадуро публічно висловився про поразку від Колумбії із рахунком 3:6, назвавши його «болючим фіаско» та зажадавши «реструктуризації» національної збірної. Протягом 24 годин після його коментарів Венесуельська футбольна федерація відправила у відставку із посади головного тренера збірної аргентинця Фернандо Батісту та увесь його штаб. І це зовсім не дивно, тому що для режиму Мадуро футбольні помилки бачилися не просто якимись там технічними прорахунками, а були безпосередньо пов'язані із політичною доктриною.

Багаторічна опонентка Мадуро Марія Коріна Мачадо, котра стала в 2025 році лауреатом Нобелівської премії миру, на яку так активно претендував президент США Дональд Трамп, неодноразово висловлювала свою підтримку збірній Венесуели, проте розглядала її успіхи та невдачі як прояв виключно спортивних чинників, а не в якості політичного інструменту.

Багато в чому через таку політичну ситуацію, що склалася у Венесуелі, останні успіхи тамтешнього футболу варто розглядати за принципом палиці із двома кінцями. З одного боку, режим Мадуро намагався максимально активно використовувати міжнародні футбольні тріумфи Венесуели як виправдання свого авторитарного правління. Але з іншого боку, «червоне вино» останніми роками справді стало для простих громадян Венесуели рідкісним джерелом радості та солідарності, ненадовго згладжуючи політичні та економічні розбіжності, що визначають повсякденне життя цієї держави.

Мабуть, саме у цій суперечності й криється парадокс сучасного венесуельського футболу: гра, здатна посилити владу репресивного режиму, виступала також символом об'єднання роздробленої та пригніченої нації. А якщо так, то є надія, що за демократичного уряду футбол у Венесуелі може стати джерелом справжнього національного та демократичного оновлення…

P.S. І дещо повертаючись до самого початку матеріалу, зазначимо, що на даний момент «колонія» венесуельських футболістів в УПЛ налічує аж шість гравців, будучи третьою у списку найбільших для нашої елітарної футбольної ліги (більше в УПЛ лише бразильців – 35 та легіонерів із Грузії – 7). Наразі на контрактах у клубах УПЛ значаться: Глейкер Мендоса, Карлос Парако, Андрусв Араухо та Карлос Рохас (усі грають за «Кривбас»), а також Браян Кастільо («Олександрія») та Себастьян Кастільо, котрий буквально днями приєднався до «Металіста 1925».