Франселіно МАТУЗАЛЕМ: «Без футболу я був би у в'язниці чи на цвинтарі»

Екс-півзахисник «Шахтаря» Франселіно Матузалем поспілкувався з італійськими журналістами, згадавши про виступи в цій країні, а також розповів низку інших історій зі свого життя та професійної кар'єри.

– На лівій руці я маю татуювання – це ім'я друга, якого більше немає з нами. Час від часу я дивлюся на нього, аби нагадати собі, що без футболу я був би у в'язниці чи на цвинтарі, як друзі, з якими я виріс. Футбол врятував мені життя. До п'ятнадцяти років я грав на вулицях бідного кварталу, повного безробітних та злочинців. Дехто пішов іншим шляхом, а двох моїх близьких друзів було вбито. Наркокартелі. Іноді я також опинявся серед них.

– І як тобі вдалося вижити?
– Завдяки «Віторії» з Салвадору. Без неї мене тут не було б. Мій батько працював у компанії, мама була домогосподаркою. Якось я втік о 5-й ранку, щоб зіграти на турнірі. Коли мене знайшли, батько хотів мене сильно відшмагати, але я виграв нагороду найкращого гравця. Це було моїм порятунком.

– Як ти потрапив до Європи?
– Першою зупинкою був Неаполь, літо 1999 року. Філіппо Фуско бачив мою гру на молодіжному чемпіонаті світу до 20 років у складі збірної Бразилії. Роналдіньо вже тоді жонглював м'ячами наче апельсинами. Мені було 19. Після кількох ігор я запитав, коли ми зіграємо проти «Ювентуса» та «Мілана». Вони відповіли: «Ну, можливо, наступного року…» Ми були у Серії B, а я навіть не знав про це.

– Як пройшла твоя адаптація в Італії?
– Цілий місяць я їв тільки піцу та пив кока-колу. Я жив один, не вмів готувати і прати, не зіпсувавши все, але мав янгола-охоронця: Вальтера Новелліно. Коли я не прокидався вчасно, він приїжджав за мною додому. «Бразилець, тренування!». Він бачив у мені плеймейкера. Я чудово провів час у Неаполі: шкода, що ми вилетіли на другий рік після повернення до елітарної ліги.

– Себастьян Сивілья якось сказав нам: «Мату був чимось схожий на Пірло і чимось на Гаттузо».
– Капітан мене любив, це гіганти, але якщо порівнювати виграш у єдиноборствах та гольові передачі, то я віддам перевагу першому. Таких як я сьогодні мало. Не знаю, скільки б я коштував, але я грав би усе життя. Хіба справжніх чемпіонів наразі не існує? Холанд? Ямаль? Не знаю, грав би він в Іспанії за часів великих.

– Дехто називав тебе «м'ясником». Чи мали вони рацію?
– Я ніколи нікому не завдавав шкоди, навіть Броккі та Крстичичу, двом гравцям, про яких найбільше говорять у зв'язку з моїми підкатами. Ми з Крістіаном підтримуємо зв'язок і про це ніхто не знає. Я також дзвонив йому після того підкату в матчі «Дженоа» – «Лаціо» у 2013 році. І тоді хтось сказав неправду.

– Бароніо звинувачував тебе, що ти зробив це навмисно.
– Та годі вже. Це був брутальний фол, але не навмисний. Правда полягає в іншому: у сезоні 2009/10, за керівництва Баллардіні, Бароніо грав лише тому, що Ледесма та Пандєв вибули зі складу. Ми з Ліхтштайнером пішли до тренера і сказали йому, що він має повернути Крістіана. Бароніо чудово знав, що якщо він повернеться, то більше не гратиме, і саме це й сталося. Він заздрив. Люди ображали мене через нього, але після того фолу я сів на один літак… із «Лаціо».

– Для декого ти був «професором».
– Заслуга належить Реї (Едоардо Рея – прим. ред.), який просто божеволів від мене. Він розповів мені про це після гольової передачі на Клозе в дербі, на останній хвилині неймовірного матчу «Лаціо» – «Рома». Який він чемпіон, Міро: після тренування він сам складав м'ячі у сумку. Коли він взяв номер 11, який раніше був моїм, він вибачився.

– До речі про чемпіонів. Що скажеш про Баджо у «Брешії»?
– Мені пощастило забити два голи того дня, коли він прощався із футболом на «Сан-Сіро». Він сказав мені, що я маю великий талант, але я повинен був грати краще. Я надто мало його слухав.

– А що ти можеш розповісти про Гвардіолу?
– У 2003 році ми грали разом, але він був щасливіший за мене: «Мату, мені дуже приємно дивитися, як ти граєш». Йому подобався мій вуличний стиль. Якось він сказав, що візьме мене до «Барселони» як свого охоронця. Та команда із «Брешії» сьогодні грала б у Лізі чемпіонів. Маццоне був мені як батько.

– Ще один спогад: Клаудіо Лотіто.
– Я прийшов о 9-й вечора підписати контракт, а пішов о 3-й ранку. Чудовий президент. Коли він не включив мене до складу, то була моя провина; я пізно повернувся із відпустки. «Лаціо» був частиною мого життя. А вболівальники й досі пам'ятають вирішальний гол у Суперкубку проти «Інтера» в 2009 році.

– Що ми не знаємо із твоїх трансферних історій?
– Я мало не став гравцем «Мілана», а особливо був близьким до «Роми». Я познайомився зі Спаллетті в готелі під час свого перебування у «Шахтарі». У мене там був найкращий тренер: Луческу.

– Про що ти найбільше жалкуєш у футболі?
– Я не зіграв на чемпіонаті світу у складі збірної Бразилії.

– Шкідлива звичка, якої ти так і не зміг позбутися?
– Паління. Я завжди робив це після матчів.

– А які в тебе цілі на майбутнє?
– Я хотів би стати тренером та навчати дітей техніці. Нині цим вже ніхто не займається.