Сподівання на об’єктивність. У збірної з вільної боротьби буде новий тренер

Протягом ось уже десятиліття грудень в українській вільній боротьбі є періодом особливої турбулентності. Причина проста: наприкінці року Міністерство молоді і спорту затверджує головних тренерів національних збірних. В якихось видах спорту цей процес відбувається гладко і без розголосу. Натомість у вільній боротьбі, яка колись була однією з найбільш медалеємких у розрізі Олімпіад, нині спостерігається глибокий занепад. І найдивніше те, що попри провали на всіх крупних міжнародних стартах, які отримали системний характер, нічого змінювати Мінмолодьспорт з подачі Асоціації спортивної боротьби не збирається.

Тренер Василь Федоришин, за спиною якого тягнеться допінговий шлейф з відібраною за вживання заборонених препаратів медаллю, зберіг посаду навіть торік, після того, як українська вільна боротьба вперше в історії залишилася без нагород на всіх трьох «мейджорах» - Олімпіаді, чемпіонатах світу і Європи. Цьогоріч одну медаль – бронзу в категорії до 61 кг – Андрій Джелеп на чемпіонаті континенту нашій команді таки приніс. На чемпіонат світу Україна знову з’їздила вхолосту. І терпець у відповідальних осіб з Мінмолодьспорту нарешті урвався.

Попри те, що нардеп від президентської політсили, віце-президент АСБУ Едуард Прощук продовжив лобіювати кандидатуру земляка, її категорично відмели. А альтернативної кандидатури в Асоціації спортивної боротьби по суті не виявилося. Точніше, одна є, але вона виглядає непереконливою. Втім, наш спорт знав вже немало випадків, коли кандидатуру, яку рекомендує профільна Федерація, міністр молоді і спорту затверджує сліпо, навіть попри застереження спеціальної міністерської комісії.

Тож, 17 грудня експертна комісія Міністерства молоді і спорту розглядатиме дві кандидатури – екс-наставника юніорської збірної України, чинного військовослужбовця Збройних сил України Віктора Білокопитого і Валентина Русанова, який свого часу вже працював у національній збірній в статусі старшого тренера у штабі Григорія Данька.

АСБУ лобіює кандидатуру Русанова, тренера, до якого є питання і в контексті фаховості, і щодо моральних рис. По-перше, Русанов ніколи не боровся на високому рівні. Як борець він не є навіть майстром спорту. По-друге, у світі боротьби ходять легенди щодо (не)порядності пана Валентина, зокрема з уст в уста передається історія, як підло вчинив Русанов зі своїм першим тренером.

Виникають питання й щодо професіоналізму людей, яких Русанов бачить своїми асистентами. То – відомий у минулому борець Олег Білоцерківський, якому зараз 42 і який тренером не працював взагалі і Олександр Галаган, тренерський досвід якого налічує 24 роки. Про ефективність роботи цього фахівця свідчить той факт, що за ці 24 роки він не підготував жодного борця, який був би бодай призером юніорського чемпіонату України.

І нарешті по-третє. Раніше говорилося, що Федоришин, який був у штабі збірної на керівних посадах попередніх дев’ять років, не має морального права очолювати збірну через допінгове минуле. Так ось, найталановитіший вихованець Русанова Ґор Оґанесян теж був позбавлений звання чемпіона Європи-2013 серед юніорів за вживання допінгу.

Альтернативою Русанову є 46-річний Віктор Білокопитий, який свого часу був чемпіоном першої юнацької Олімпіади, срібним і бронзовим призером чемпіонатів світу серед юнаків, здобував бронзу ЧС серед юніорів, зупинявся в кроці від медалей на дорослих чемпіонатах світу і Європи. Після завершення кар’єри спортовця Віктор нерозривно працює тренером у Центральному спортивному клубі Збройних сил України, очолював юніорську збірну. Як чинний військовослужбовець ЗСУ Білокопитий був учасником бойових дій на Сході нашої держави.

До свого тренерського штабу Віктор планує залучити людей, репутація яких не викликає сумнівів. Очікується, що на чолі збірної U23 працюватиме Шакро Маркарян, U20 – Сергій Губринюк, U17 – Сергій Лазоренко, а старшим тренером збірної мав би стати призер чемпіонату Європи, володар Кубка світу Євген Хавілов. Тренерський досвід кожного з них – близько 20-ти чи понад 20 років. Кожен виховав не одного іменитого борця.

Здавалося, вибір, який постає перед міністерською комісією, очевидний. Проблема лишень у тому, що кандидатуру Русанова лобіює АСБУ, а за Білокопитим стоїть втомлена від постійних провалів і нефаховості на чолі збірної борцівська спільнота. Так само було й торік. У 2024-му експертна комісія теж підтримала Білокопитого, однак міністр молоді і спорту Матвій Бідний вольовим рішенням затвердив на посаді Федоришина.

У спорті існує беззаперечне правило: перемагає сильніший, а результат досягається чесною боротьбою, порівнянням показників і дотриманням правил. Саме цей принцип – fair play – держава декларує як основу українського спорту. Але чи діє він там, де приймаються ключові управлінські рішення? Зокрема під час призначення головних тренерів штатних збірних України.

Стаття 7 Закону України «Про запобігання впливу корупційних правопорушень на результати офіційних спортивних змагань» чітко визначає: спортивний результат – це досягнення, отримане в умовах чесної гри та об’єктивного порівняння. Але якщо держава визнає, що результати мають бути чесними, тоді логічно запитати: чому правила чесної гри зникають, коли мова йде про кадрові рішення?

Відповідальним особам варто б усвідомити, що призначення головного тренера – це не кулуарна домовленість і не формальне затвердження «рекомендованої кандидатури». Це рішення, яке визначає роки підготовки, мільйони бюджетних коштів і міжнародну репутацію України.

Головне запитання, яке сьогодні хвилює: як саме оцінюють кандидатів на посаду головного тренера? Чи проводиться реальне порівняння професійних показників? Чи аналізуються результати тренерської роботи, досягнення спортовців, стабільність виступів? Чи враховується міжнародний авторитет кандидата? Чи, можливо, все зводиться до одного аркуша паперу – рекомендаційного листа Федерації, який не має ані змагального механізму, ані незалежної експертизи, ані відповідальності за наслідки?

Якщо рішення не базується на порівняльному аналізі, воно не може вважатися професійним. А якщо воно не є професійним – воно автоматично стає упередженим.

Головний тренер національної команди формує склад збірної, відповідає за антидопінговий контроль, планує підготовку, керує тренерським штабом і несе пряму відповідальність за поразки так само, як і за перемоги. І саме тому призначення на цю посаду без чітких критеріїв і прозорої процедури – ризик, який держава не має права брати. Міністерство молоді та спорту України має виступати арбітром, а не стороною гри. Арбітр не може бути зацікавленим, не може «підказувати» і не може приймати рішень за зачиненими дверима.

Затверджуючи кандидатуру головного тренера, міністр бере на себе політичну та управлінську відповідальність. І суспільство має повне право знати:

- за якими критеріями обрано кандидата;

- кого і з ким порівнювали;

- чому одні показники визнані важливими, а інші – проігноровані.

В іншому випадку це вже не спорт, а імітація процесу.

Читайте також:

За будь-яку ціну. Маневри навколо тренера збірної з боротьби тривають