Як Дніпро перемагав Реал на Бернабеу…

Невеличка передмова. З 4 по 20 січня 1990 року «Дніпро», готуючись до чвертьфінальних матчів Кубка європейських чемпіонів проти португальської «Бенфіки», проводив тренувальні збори в Іспанії на особисте запрошення президента мадридського «Реала» Рамона Мендоси. 16 січня дніпряни на «Бернабеу» обіграли Королівський клуб із рахунком 2:1. Голами в складі «Дніпра» відзначились Едуард Сон і Микола Кудрицький (із пенальті).

Варто зазначити, що тоді «Реал» боровся за перемогу в чемпіонаті, тому тренерський штаб у матчі з «Дніпром» дав відпочити лідерам «вершкових»: Франсіско Буйо, Чендо, Мануелю Санчісу, Бернду Шустеру, Фернандо Йерро, Рафаелю Гордільйо, Еміліо Бутрагеньйо. Також іспанці вирішили не використовувати Уго Санчеса, який у тому чемпіонаті Іспанії показав неймовірну результативність – 38 голів у 35-ти матчах.
Склади команд виглядали так:

«Реал»: Агустін, Хуліо Льоренте, Тендільйо, Солана, Естебан, Алдана, Руджері, Парра, Лосада, (Уртадо, 75), Пачі, (Лопетегі, 75), Пако Льоренте.

«Дніпро»: Краковський, Бенько (Жидков, 57), Сідельников (Беженар, 12), Геращенко, Яровенко, Юдін, Тищенко, Багмут, Ледяхов (Москвін, 73), Кудрицький, Сон.

Нині, коли пройшло вже більш як 35 років від цієї дати, спортивний журналіст Ігор Лисенко ексклюзивно для сайту Sport.ua записав інтерв’ю з тодішнім пресаташе «Дніпра» Анатолієм Косим, який згадав про свою зустріч у Дніпропетровську (нині – Дніпро) з президентом «Реала» Рамоном Мендосою, та ексфутболістом «Дніпра» Едуардом Соном, який став автором одного з голів на «Бернабеу», й поділився своїми враженнями про цей незабутній гол.

Отже, Анатолій Миколайович Косий до Іспанії не полетів, але розповів про цікаву зустріч із президентом «Реала» в Дніпропетровську (Дніпрі).

– Як виникла ідея провести матч із «Реалом»?
– Ініціатива надійшла від іспанської сторони. Тоді ми вже розуміли, що це був гарний привід приїхати сюди президенту «Реала» Рамону Мендосі. Рамон вважався добрим бізнесменом та успішно торгував апельсинами, мандаринами, зокрема й із Києвом і москвою. Тому, коли Мендоса планував візит до Дніпра, то він мав подвійний привід.

– Як відбулася ваша зустріч із Мендосою?
– Ми зустрілися в Льодовому палаці (так називали льодову арену «Метеор» біля однойменного футбольного стадіону. – Прим. І. Л.)

Сіли розмовляти втрьох: я, перекладач і президент. Рамон Мендоса – високий, статний чоловік, із поставленим голосом, дуже комунікабельний. Перекладач каже, що він пропонує випити щось, і Рамон самостійно попрямував до барної стійки. Я не встиг зорієнтуватися, хоча як господар мав би це зробити сам.

Коли він відійшов, перекладач мені сказав: «Ви навіть не уявляєте абсурд ситуації, якби це було в Мадриді, його, третю людину в Іспанії після короля й прем’єра, на кілометр би ніхто не відпустив самого». А в нас тоді майже ніхто не знав, що він приїхав.

– Чи забезпечували охорону від державної або місцевої влади?
– Не пам’ятаю такого. Ніхто біля нас не стояв, міліціонера не бачив. Рамон Мендоса просто приїхав, як звичайний турист. Можливо, певна увага з боку наших спецслужб існувала, але це природно: господарі відповідають за прийом гостей, тим паче таких поважних.

Рамон навіть залишив мені автограф і написав, що планує ще приїхати, але в підсумку більше до Дніпропетровська (Дніпра) не приїздив (Рамон Мендоса помер у 2001 році. – Прим. І. Л.).

– Про що ви говорили з Мендосою?
– Випили коньяку й розмовляли про «Дніпро». Він дуже тепло відгукувався, казав, що це новий, перспективний клуб, який заявив про себе серед еліти. Звісно, до «Реала» чи «Барселони» нам було далеко, але він щиро хвалив «Дніпро».

– Це дипломатична компліментарність чи щось більше?
– Зрозуміло, люди намагалися налагодити зв’язки, принаймні «на майбутнє». До того ж з урахуванням його комерційних інтересів і прихильності з нашого боку, це виглядало логічно.

– Чи були якісь конкретні обіцянки від Мендоси?
– Так, він обіцяв приїхати ще раз, вже з командою. Проте це, як у бізнесі кажуть, декларація про наміри, а не зобов’язання. Ми не знали, чи вийде це, чи ні. Також він казав про налагодження контактів між клубами, можливий обмін гравцями, тренерські стажування.

Для «Реала» підписання гравців із Дніпра було не питанням першої команди – радше, молодіжного рівня, як це робить «Барселона». Наші хлопці неоднораз їздили туди на турніри, навіть перемагали. Тож це більше про розвиток і підтримку зв’язків.

І приємно, що клуб рівня «Реала» – команди з 5-ти провідних футбольних країн світу – звернув увагу на «Дніпро». Хоч, як я вважаю, це почасти пов’язано з бізнес-інтересами Мендоси. Та нас це турбувало найменше – приїхав і приїхав.

– А чому президент «Реала» саме з вами захотів поспілкуватися?
– Думаю, це не він захотів і не я – просто так склалося. Бо то – день матчу. Якби Рамон приїхав за тиждень до гри, можна було б знайти час і спокійно поговорити. А тут усі зайняті з огляду на гру, й, мабуть, він просто мав вільну хвилину. Я, звісно, здивувався, але не відмовився від такої цікавої нагоди.

– «Дніпро» тоді дістав якусь фінансову вигоду від гри на «Бернабеу»?
– Якщо чесно, я навіть не цікавився. Щоб це якось обговорювали в широких або у вузьких колах, такого не пам’ятаю. Хіба що пошепки казали: мовляв, ось стільки-то. Звісно, я знаю, що коли домовлялися про матч, то йшлося про якісь конкретні речі, але, крім того, що прийом їхнім коштом, можливо, щось і заплатили, однак точно сказати не можу.

– Ви наскільки я знаю, до Іспанії не полетіли, чому?
– Не люблю літати, тому й не полетів, хоча Євген Мефодійович Кучеревський умовляв і казав, що коли ще буде така нагода – задарма поїхати до Іспанії.

– Певно, хотілося б побувати в Іспанії?
– Звичайно. В мене є гарна знайома, вона з донькою вже давно живе в Італії, вони мене кличуть туди років 25, а я все не можу себе змусити поїхати.

А от до Іспанії – хоч убий, дуже хочу. Не знаю, з чим це пов’язано – може, з Ґемінґвеєм, він – один із моїх улюблених письменників. Може, з вином – я дуже полюбляю сухі вина, хоча й в Італії їх не менше.

Едуард Васильович Сон, який відкрив рахунок у матчі, поділився враженнями від вояжу до Іспанії.

– Що вам найперше спадає на думку, коли згадуєте матч між «Дніпром» і «Реалом» у 1990 році?
– В 1990-му ми провели січневі збори в Іспанії. До цього до нас на базу до Дніпропетровська приїздив президент «Реала». Пам'ятаю цей момент. Представники «Реала» ходили по базі, дивилися умови тренування. Й опісля вони запросили нас до себе – до Іспанії. Прийняли добре, як зараз пам'ятаю.

– Що ще згадаєте?
– Пам’ятаю, що іспанці навіть влаштовували святкову вечерю на честь нашої команди. Тоді в нас якраз відбувався відтік гравців, які їхали за кордон: Володимир Лютий, Олексій Чередник, Іван Вишневський, інші хлопці. Тому в нас уже йшло омолодження складу. Натомість прийшли 3–4 молодих, які доволі швидко вписалися в нашу команду. Й уже наприкінці зборів ми зіграли матч із «Реалом».

– Скільки вболівальників тоді прийшло на «Бернабеу»?
– Прийшли тисяч 7–8 глядачів (поєдинок показував один з іспанських телеканалів, а за квитки вийшло виручити 60 мільйонів песет, що за тодішнім курсом було трохи більш як 500 тисяч доларів. – Прим. І. Л.).

Звісно, «Реал» виставив проти нас не основний склад, а резерв. Мічел, Санчес, інші зірки навіть не перевдягалися, дивилися гру з трибун. Ми їх добре знали – того часу вони були зірками світового футболу. Навіть за умови, що грали проти резерву, нам пощастило: ми несподівано обіграли «Реал» на їх полі.

– Чому, як ви думаєте, «Дніпро» запросили до Іспанії?
– «Дніпро» став чемпіоном Радянського Союзу в 1988 році, в 1989 році взяв союзний кубок. Тоді взагалі радянський футбол був дуже високого рівня, та сама збірна СРСР також грала достойно, гравці дуже високого класу. На чемпіонаті Європи в 1988 році дійшли до фіналу та поступилися голландцям, здобувши 2-ге місце. Хоча, мабуть, заслуговували й на перемогу. А ще ж виграли Олімпіаду. Тому рівень був справді високий.

Звісно, після 1990–1991 років рівень почав падати, бо гравці стали виїздити за кордон. Чемпіонат і клуби поступово слабшали. На момент нашої поїздки до Іспанії чемпіонат ще тримався непогано.

– Як ви думаєте, чому президент «Реала» приїхав до Дніпропетровська та взагалі зацікавився нашою командою?
– Я зараз не можу сказати точної причини. Напевно, річ у тім, що ми якраз вийшли до чвертьфіналу єврокубка. Матч із «Реалом» став частиною підготовки до гри з «Бенфікою». «Дніпро» був на слуху. От, мабуть, президент Королівського клубу й вирішив подивитися, які умови, що це за команда – новачок в еліті світового футболу. Швидше, саме через це.

– Як ви діставалися Іспанії, де жили? Що запам’яталося з побуту?
– Жили в готелі, в центрі Мадрида, доволі непоганому. Відвідали «Бернабеу», подивилися музей «Реала». Там побачили багато трофеїв, зокрема Кубки чемпіонів. Для нас це було щось нове й дуже цікаве – зрозуміти історію такого великого клубу. «Реал» і тоді, й зараз вважався однією з найтитулованіших команд світу, тому цікавили всі деталі.

Ще пам’ятаю, провели святковий вечір на честь нашої команди. Приїхало мадридське керівництво, вся наша команда. Ну, й, звичайно, сам матч на «Бернабеу» став для нас історичним. Не щодня обігруєш «Реал», хай навіть і другий склад. Минуло стільки років, а люди й досі пам’ятають.

– Розкажіть детальніше про сам матч, ви ж забили тоді перший гол.
– Так, мені пощастило. Якщо не помиляюся, Кудрицький пробив, м’яч влучив у поперечину, і я добив головою. М’яч якось закрутився, полетів «свічкою». Я з лівого краю підбіг, лише підставив голову, і він сам упав у ворота. Я навіть, здається, не робив ударного руху – просто поставив голову. Воротаря вже фактично не було, бо він лежав на землі.

– Такі голи більше забиваються інстинктивно? Ви мали відчуття, що потрібно бігти саме туди, де може відскочити м’яч?
– Так, я завжди мав певне гольове чуття. Коли я грав у 90-ті роки, забив за сезон приблизно 35 голів. Може, трохи менше, близько 30-ти, вже точно не пам’ятаю.

Леонід Колтун (один із тренерів тогочасного «Дніпра». – Прим. І. Л.) тоді все рахував і в товариських матчах позначав, хто та коли забивав. І наприкінці сезону він сказав мені: «Знаєш, у «Дніпрі» було багато форвардів, але вперше бачу нападника з таким гольовим чуттям, як у тебе».

– Як у вас це виходило?
– Коли йшла передача, я вже розраховував траєкторію. Передусім, потрібно знати партнерів, з якими граєш: як саме вони подають у різних ситуаціях. Коля Кудрицький був найзручніший півзахисник для мене – подавав точно на голову. Якщо ти біг туди, він віддавав саме в ту точку, куди слід. Це був унікальний гравець.

Той гол, який я забив… Я завжди біг на добивання. Коли воротар відбивав, я опинився біля м’яча. Часто хтось пробивав – усі зупинялися, а я – ні.

Я розумів, що це може спрацювати один раз із 10-ти. Проте все одно мав звичку бігти на воротаря – точніше, у бік від нього, ліворуч чи праворуч, бо він відбивав зазвичай у бік. Тому сенсу бігти просто на нього не було – потрібно було вгадати напрямок відскоку.

– Товариський матч із «Реалом» відзначився великою кількістю фолів, як для спарингу. Чому так?
– У них грали резервісти, які хотіли показати тренеру, що заслуговують на місце в основі. Думаю, вони взагалі не знали, що таке «Дніпро». Це ж була наша перша гра в історії з «Реалом».

«Дніпро» і раніше грав у єврокубках, але великих перемог не мав. Тому, певно, вони нас трохи недооцінили. А коли ми почали показувати якісний футбол і повели в рахунку 2:0, вони занервували. Це їх зачепило, й вони почали грати жорсткіше, робили підкати.

«Дніпро» завжди вирізнявся бійцівським духом. У нас була установка – не підіймати ногу, не відступати від боротьби. Якщо ти відходив убік, тебе б не прийняли в команді та в основному складі не грав би. Тому ми йшли до кінця, і вийшла справжня «заруба» з «вершковими».

– Ви знали заздалегідь, що «Реал» гратиме резервом?
– Дізналися вже в роздягальні, коли оголосили склади. Трохи, звісно, було шкода – хотілося перевірити себе проти зірок світового футболу, яких бачив лише по телевізору.

– Яким запам’ятався тодішній «Реал»?
– У «Реала» тоді існував девіз: «Ви нам заб’єте, скільки зможете, а ми вам – скільки захочемо». Вони часто програвали на виїзді, скажімо, 0:3, а вдома опісля реваншувалися 4:0. На «Бернабеу» вони виступали дуже сильно!

– Як реагували вболівальники «Реала» на те, що їхня команда програла українцям?
– Добре пам’ятаю, що вони нервували через поразку від нашої команди. Зазвичай, фанати «вершкових» піднімали білі хусточки, але на цей раз не стали цього робити. Після гри, мабуть, свистіли, бо для «Реала» вважалося ганьбою програти «Дніпру», навіть якщо грали другим складом. Вони вважали себе найсильнішим клубом Європи.

– А для вас особисто гол на «Бернабеу» став особливо хвилюючим?
– Так, це було дуже хвилююче – забити на такому стадіоні. По закінченні кар’єри я поїхав до Мадрида зі своїми дітьми, ми ходили на стадіон. Старшому з моїх дітей тоді виповнилося років 12–13. Я йому сказав: «Ось у ці ворота я забив гол». Він так на мене подивився з недовірою. Ми ще були в музеї, дивилися експозицію. Проте коли я показав ворота, він не повірив. Ну, діти… Коли вони бачать батька щодня вдома, важко уявити, що тато колись бігав тут по легендарному полю та забивав голи.

– Що можете сказати про оборону іспанців, важче гралося, ніж із союзними командами?
– В Іспанії оборона не така сильна. Набагато складніше грати в Італії та Франції (після «Дніпра» якраз до Франції і поїхав грати Сон. – Прим. І. Л.). Там захист дуже щільний, постійний пресинг, навіть прийняти м’яч непросто. А в Іспанії та Англії нападник почувається куди вільніше: тобі дають прийняти, розвернутися, пробити чи віддати пас. Тому, якби я грав в Англії чи Іспанії, думаю, забив би більше голів.

– Ви навіть порівнювали це на прикладі інших футболістів?
– Так. Французькі гравці вдома часто не вирізнялися, а в Англії ставали зірками. Згадайте того самого Еріка Кантону: у Франції він не виблискував результативністю, а в «Манчестер Юнайтед» розкрився по-справжньому.

– Після матчу з «Реалом» тренер чи керівництво «Дніпра» якось окремо відзначили вас? Може, навіть премію дали?
– Ні, це ж радянські часи. Жодних премій не виписували. Проте, думаю, в Кучеревського та керівників клубу було приємне відчуття гордості: команда достойно зіграла. До того ж матч транслювали в Мадриді, це стало важливою подією.

– А в радянській пресі ажіотаж відчувався?
– Так, певний інтерес був. Газети писали замітки. Момент, що ми грали проти другого складу, не приховувався. Сам факт, що «Дніпро» переміг «Реал», став сенсацією, в Дніпропетровську (Дніпрі) це, звичайно, обговорювали. Навіть через 35 років люди згадують: «Ми виграли в «Реала». Це підтверджувало, що в нас тоді сформувалася дуже сильна команда.

– А сувеніри з Мадрида привезли?
– Напевно, привіз подарунки, але вже точно не пам’ятаю. Це ж був Радянський Союз, початок 90-х, важкі часи, використовували такі поїздки й для комерції. Зазвичай, щось везли близьким. У 1989 році в мене якраз народився син, тож дружині й дитині точно щось привіз. Та й нам в Іспанії давали подарунки: футболки, значки. В мене навіть значок досі зберігся, нещодавно перебираючи речі, знайшов.

– Ви згадували, що з тих зборів в Іспанії залишилась одна кумедна історія…
– Так, можу розповісти. На перші збори до нас приїхав новачок – Ігор Ледяхов. Вже в Іспанії нам на вечерю дали йогурт. А в Радянському Союзі тоді такого не було, ми навіть не знали, що це за продукт. Ті, хто вже бував у Німеччині, Франції чи Італії, знали. А от Ігор не знав, у нього це була перша закордонна поїздка.

Він спробував йогурт і каже: «Смачнішого в житті не їв!». Одразу пішов до магазину – добре, що в нього була валюта – й накупив тих йогуртів цілими пачками, по 6 штук. А він сам такий здоровий хлопець був, тягав ті йогурти, різні фруктові смаки: полуниця, вишня, черешня. Оце мені дуже запам’яталося.

– А як пройшли самі збори в Іспанії?
– Та як завжди, збори – важкі. Проте добре, що в Іспанії – гарні поля для тренувань, умови відповідні. Ну, й сам матч, звісно. Гол я дуже добре пам’ятаю. Сам матч – уже менше, але гол – звісно. Бо не щодня ж забиваєш на «Бернабеу», правильно?

Ось так, колись «Дніпро» готувався до чвертьфіналу найпрестижнішого європейського турніру, граючи спаринг із мадридським «Реалом» на його домашній арені, а зараз дніпровський футбол занепав… Автор все одно вірить, що обіцянка Мендоси рано або пізно буде дотримана, й «Реал» приїде в славетне місто на Дніпрі.

P.S. За допомогу в створенні цього матеріалу хочу подякувати спортивному журналісту з Дніпра Дмитру Москаленку, який поділився зі мною фотографіями, та стаття котрого мене надихнула детальніше розповісти про цю непересічну подію в історії дніпровського футболу. Також окрема подяка Едуарду Сону та Анатолію Косому, які поділилися своїми спогадами 35-річної давнини. Не останню роль у створені цього матеріалу зіграла також Спілка Українських Мадридистів.

Ігор ЛИСЕНКО для Sport.ua