Та нічого ви не зробили, щоб переграти Азербайджан

За бажання всьому можна знайти пояснення. Цілком логічне та просте пояснення.

Цього сезону найкраща клубна команда України програла кваліфікацію Ліги чемпіонів маловідомому кіпрському колективу, а відбір до Ліги Європи – клубу з Ізраїлю. Віце-чемпіон України минулого сезону в одну хвіртку поступився у кваліфікації Ліги конференцій команді із Сербії. А володар Кубка України, «найсильніший у своїй історії» за складом, ледве впорався із розібраним віце-чемпіоном Швейцарії у відборі до основного раунду ЛК.

Наш клубний футбол давно вже пробив дно. І продовжує заглиблюватись. То чому ж наша національна команда має бути променем світла у темному царстві?

Теоретично, звичайно ж, вона має стати таким променем. Ну, хоча б промінцем. Власне, весь цей сир-бор із нашим клубним футболом, тобто відновлення національного чемпіонату в умовах відкритої кацапської агресії, призначений, у першу та останню чергу, для того, щоб дати нашим людям хоч якусь віддушину в цей окаянний час. І щоб показати наочно, що ми ще є. Що ми не лише боремося, а й у нас є й видовище.

На жаль, слушна, загалом ідея, накрилася мідним тазом. Наш внутрішній чемпіонат після очікуваного відтоку легіонерів і футболістів з українським паспортом, які не гребували будь-якою цікавою роботою в закордонній глушині, просів до невпізнанності. І це очікуваний підсумок.

Тим не менш, футболісти провідних українських команд залишаються якнайменше інтегровані у існуючу військову реальність. Захмарні зарплати, залізна броня від мобілізації, можливість безболісного виїзду за кордон. Навіщо їм рвати жили?

Характеру, волі до перемоги, мотивації – цей синонімічний ряд можна продовжувати й продовжувати – ось чого не вистачає нашому футболу зараз. І це особисто для мене дуже дивно, в такий-то непростий час, що апріорі вимагає внутрішньої мобілізації від кожного з нас.

Від кожного з нас, за вирахуванням футболістів. Чому так виходить, я не зводжу кінці з кінцями.

Наша національна команда без шансів програла Франції у стартовому поєдинку відбору на ЧС-2026. Без шансів, тому що нинішня збірна Франції сильніша на голову нинішньої збірної України. Але не в цьому біда. Адже нинішня кацапська армія, якщо за великим рахунком, сильніша за нашу. Хоча б за чисельністю. Але наша армія дає кацапам прикурити, використовуючи у своєму арсеналі потрібні мотиваційні доданки.

Наша національна футбольна команда використовує хіба що інерцію.

У матчі проти розібраного до гвинтика Азербайджану, який за останні 11 матчів спромігся лише на дві сухі нічиї з посередніми збірними, а решту матчів програв, Україна намагалася зіграти так, як проти України зіграла у першому турі Франція.

Тобто свій гол ми все одно заб'ємо, а ви – як вдасться.

Один удар у площину воріт після першого тайму у нашому виконанні – замало, щоб на щось розраховувати. А понад сімдесят відсотків володіння м'ячем – та це нісенітниця собача. Це просто холосте перепасування з бездумними закидами. Така тактика не зіграє навіть проти Азербайджану.
І ось у цій частині слід уже говорити про компетенцію нашого тренерського штабу.

Якщо по-нормальному, то наш тренерський штаб мав піти у відставку ще після Євро-2024. Але Сергію Станіславовичу не вистачило для такого кроку сміливості. А його нерозлучний друг Андрій Миколайович не «підсобив». Тому ходіння по муках продовжилися. І продовжується.

Я не знаю, куди нижче потрібно опуститися нашій збірній, щоб у Реброва вистачило мужності написати заяву за власним бажанням. Так, під його рукою – телепні, які давно зажерлися, але ж і тренер наш все більше заражається цією невиліковною хворобою разом з хамством.

За рахунок чого Ребров хотів виграти в Азербайджані? Ось саме так: за рахунок чого? Точніше, за рахунок кого? За рахунок трикутника у центрі поля Калюжний – Бондаренко – Очеретько? Ну, дуже дивне кадрове рішення, якщо враховувати і досвід цих гравців у збірній, та й їхні профайли.

Зінченко та Судаков зіграли не на своїх позиціях, Ванат виявився не у своїй тарілці. Інші імітували бурхливу діяльність. І наш тренерський штаб на чолі з Ребровим.

Після гри Сергій Станіславович знову нарікав на купу травмованих. На те, що «на цьому рівні справді важко грати».
Невже зійшло осяяння? Так, справді важко. А кому зараз легко?

Але ж питання не так у тому, що важко, як у тому, що ви зробили, щоб стало хоч трохи простіше.

Та нічого ви не зробили. І якщо це ваш максимум, як Сергій Станіславович наголосив після гри, то особисто мені не хочеться мати справ ні з такою збірною України, ні з її тренером.